Тарас Федюк. «Спогади»

13.11.2025

УРИВКИ З КНИГИ

“Українська літературна газета”, ч. 10 (378), жовтень 2025

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

Закінчення. Початок див.:

Тарас Федюк. «Спогади» – Litgazeta.com.ua

Якось Марія Матіос запропонувала мені видати «Вибране». Бібліотека Шевкому мене не цікавила. Але на той час «Факт» і «Фрукт» (як я часом для себе іронічно називав Льоню Фінкельштейна від його прізвиська – Фінік) тонули, і я, аби їх підтримати, сказав Марії, що згоден, але лише за умови, що те «Вибране» вийде у «Факті». Марія нічого не відповіла, але більше вона до тієї розмови не поверталася.

Отже, про потопання видавництва «Факт». Його фактичний керівник і натхненник Леонід Фінкельштейн був людиною амбітною. Його амбіції не знали меж та стриму. І для нього, чесно кажучи, було не так вже й важливо видавати книжки, як мати змогу давати інтерв’ю, бути героєм медійних публікацій та автором повчань всіх і вся стосовно того, яким має бути видавничий та літературний процес. Будь-яка критика «Факту» сприймалася ним, як особиста образа. Але й будь-яке досягнення видавництва ставало предметом особистих гордощів. Якось господар видавництва «Фоліо» Олександр Красовицький десь назвав «Факт» «мілим маргінальним іздатєльством». Обуренню Фінкельштейна не було меж, коли він передавав мені ці слова.

І, до речі, чи не з перших своїх кроків «Факт» поринув у «соціалістичне заочне змагання» з «Фоліо». Але ж надто вже різні були фінансові та організаційні можливості цих двох структур. Стартового капіталу Фінкельштейн не мав, тому вдався до дуже насправді небезпечної тактики (чи стратегії) – брати кредити під доволі високі відсотки (24% річних незалежно у валюті чи гривні) і на ці гроші видавати книжки. Книга в Україні на той час була набагато популярніша, аніж тепер. Не було ще масово цих всіх ґаджетів і можливостей скачування будь-чого, отож і безкоштовного читання. Але ж не настільки все було добре, аби безболісно почуватися в лещатах високих кредитних відсотків. Колись Оксана Забужко нахвалювала мені Фінкельштейна: «У нього прозорий бізнес, він бере кредити й на них розвиває видавництво». Стратегія, може, і могла би бути правильною, аби бралися ті кредити під 3–4% річних. А так…

Борги за кредитами накопичувались. Продаж книжок, хоч і зростав мірою збільшення видавничих позицій, все ж не випереджував зростання витрат. Почала вибудовуватися так звана піраміда. І скільки вона проіснує, і чи вдасться з часом її демонтувати, нікому було невідомо. Крім того, «Факт» дедалі частіше кидався видавати книжки авторів, які, ну гарантовано, були «непродажними». Особливо це стосувалося дебютних книжок. Особливо дебютних видань поезії. Поезію «Факт» видавав негусто, але все ж видавав. І не лише збірки за спонсорської участі, а й за власний кошт, що було розкошами небаченими. Я неодноразово закликав Льоню схаменутися: «Що ти робиш? Ти ж проводиш дуже ризиковану, якщо не згубну видавничу політику?»

На ці мої застереження відповідь була одна: «Ти ніхєра нє понімаєшь. Вот смотрі», – і Льоня брав до рук аркуш паперу та авторучку, розділяв аркуш на дві частини: в одній записував прибутки, а в другій – витрати. Ніколи (sic!) доходи не перевищували витрати, а навпаки: витрати завжди були доволі помітно більшими аніж прибутки. А коли я вказував йому на цю «неув’язочку», він починав довгий монолог приблизно такого змісту: «Ми берьом крєдіти для ізданія украінских кніг. Ми масово виходім на ринок. Ми заявляєм о свойом іздатєльствє, как о єдінстієнном в Украінє іздатєльствє, массово іздающім украінскую кнігу. І вот тогда государство пддєрживаєт нас своімі програмамі». Тут я завжди зупиняв водограй красномовства та казав: «Льоню! До слова «держава» в тебе все правильно. А після слова «держава» – неправильно геть усе».

Наївний видавець серйозно вважав, що українська держава в тій (та й у цій!) її редакції хоч секунду думає про серйозну підтримку української культури загалом та української книги зокрема (попри таки деякі держпрограми, що одразу ж ставали, якщо не всуціль корумпованими, то протекціоністськими вже напевне). Крім того, Фінкельштейн любив подати себе таким собі крутеликом. Наприклад, він орендував офіс на Шота Руставелі (у самісінькому центрі Києва) обсягом у вісім (!) кімнат та ціною 5000 доларів на місяць. Я йому і про це казав, але мої казання його позиції не зрушували: «Пріходіт ко мнє інвєстор. Он же должєн відєть, что здєсь серйозноє іздатєльство і сєрйозниє люді».

Ех… Я йому часто наводив приклад із відомого роману Ліона Фейхтвангера «Єврей Зюсс». Коротко сюжет такий. Молодий Зюсс вирішив одійти від традицій єврейського лихварства, коли в потертих лапсердаках єврейські банкіри міцно тримали у своїх руках майже всі європейські королівські двори. Зюсс вирішив стати публічною особою. Побудував палац, балотувався і став прем’єр-міністром одного з німецьких князівств. Й от приходить до нього старий єврей-лихвар – його вчитель – у потертому лапсердакові. А пообіч дверей палацу – негри в лівреях. Він похитав головою, поцокав язиком. Йде далі. А в холі – величезна золота клітка, де сидить величезний папуга. Ось, старий єврей у лапсердакові ходить навколо цієї золотої клітки, прицмокує язиком і примовляє: «І зачєм єврєю попугай?»

Зюсс завершив свій життєвий шлях погано: здійнявся бунт, у всьому звинуватили його і врешті стратили.

Льоня не зважив на гірку долю Зюсса. Його гонитва за публічністю, за хиткою медійною увагою та славою у вузьких колах позбавили його обережності й розважливості. Втім, не він перший, не він останній. Попри це, я (як і багато інших письменників) вклав у видавництво певні кошти, хоча й розумів, що ризики їх втратити більші, аніж амбіції позичальника. Просто часом нестерпно було бачити й чути, як він побивався, видобуваючи нові кредити, аби залатати старі. І, якби не важка фінансова криза, що навалилася на наші голови в кінці 2008 року, здається, видавництво «Факт» могло б існувати й досі.

Але криза тому і криза, що падає на голови важко та несподівано, а тоді вже на те немає ради. Коли вона бабахнула, Леонідові всі перестали позичати, а ті, хто позичив раніше, прийшли забирати. Треба сказати, що серед раніших позичальників були не лише письменники зі своїми великими для них та невеликими для бізнесу коштами. Була там публіка різної масті… Якось у розпал всіх цих подій я зайшов до офісу «Факту». Льоня – червоний як рак, з високим тиском – лежав у кабінеті на дивані і все повторював: «Стрєлятся надо». Не застрелився. Але «Факт» громохко навернувся. Це відбулося так стрімко, як спадає донизу лавина. Іще кілька днів до того здавалося, що ситуація під контролем і фактівцям вдасться уникнути найгіршого. Шкода, звичайно. Бо хоча видавництво «Факт» і було маргінальним, але все ж і милим. І Фінкельштейн (як обстоювач позицій українського книговидання) виглядав імпозантно та нависав докором над маргінальними видавцями з іншими прізвищами. Тепер, десять років по тому, я бачу це все, як питому авантюру, але авантюру все ж симпатичну і яскраву, попри втрачені гроші мною та багатьма моїми колегами. Ну, ніхто з ножем до горла не примушував віддавати свої копійки й не копійки на розвиток видавництва «Факт» і на непогані з того відсотки, коли все було непогано…

Після погибелі видавництва «Факт» я почав шукати інших видавців для «Зони Овідія». Зустрівся з братами Капрановими. Домовилися про умови та ціни, які, маю сказати, були нижчими, ніж у Фінкельштейна. Зараз шкодую, що одразу не звернувся до «Зеленого пса». Не мав би нині клопоту з тим, що разом із «Фактом» пропали всі залишкові (а вони солідні!) наклади книжок «Зони Овідія». Але якби знав, соломки підстелив би. У висліді – Фінкельштейн зник з обрію. Кажуть, живе в Німеччині. Хлопців із «Факту», які також писали розписки на позики, за якийсь час посадили до в’язниці на шість років. Кажуть люди, що нині вийшли. Сьогодні, коли мені багато років, я призупиняю видання «Зони…» до кращих часів, які, очевидно, вже не настануть. Але, попри те, що «Факт» почив у Бозі, він все ж мене ще раз наздогнав.

Одного дня зателефонував мені Кеша Вировий і попросив про зустріч: у нього була до мене якась пропозиція. До фактівських пропозицій я ставився з насторогою. Вистачило й тих, що були раніше. Вировий сказав, що зараз борги видавництва «Факт» взяла на себе така структура, як Видавничий дім «Спадщина-інтеграл». От вони хочуть мене запросити до співпраці як головного редактора журналу «Сучасність». Часопис це видавництво обіцяє видавати та фінансово підтримувати. Я – з пересторогою. Але Інокентій запропонував зустріч із господарем цієї структури, якимось Паткіним, котрого я не знав і який не був помічений у наших видавничо-письменницьких лавах. Також Вировий повідомив, що участь у цьому видавництві беруть Оксана Забужко, Віра Агеєва, Ростислав Лужецький. Це все були люди гідні довіри, і я погодився на зустріч.

Офіс «Спадщини» містився десь у промзоні, майже на околицях Києва. Діставався довго. Коли увійшов, одразу кинувся у вічі якийсь напівремонт приміщення, коли пару кімнат були таки відремонтовані, а решта лишалася в первісному обдертому та занедбаному совковому стані. Але якось не надав цьому належної уваги. Господар структури виглядав людиною багатослівною й такою, яка нікого, крім себе самого, не чує. Я виклав своє бачення співпраці, наголосивши, що журнал – це дороге задоволення. На що мій співрозмовник почав розповідати, які великі гроші він отримав під час найближчої «сдєлкі» і що «Спадщина» готова фінансувати журнал. Займалася та «Спадщина» справами, що й були означені в її назві. А також, як мені потім сказали, юридичним супроводом колекторських контор. Домовляючись про подальшу долю журналу, я припустився кількох помилок, які у висліді виявилися згубними. По-перше, я погодився на те, аби контрольний пакет акцій журналу перейшов до майбутніх інвесторів. Керувався тим, що якщо структура бере на себе фінансування, вона мала б мати й контрольний пакет. Аби якось впливати все ж на редакційну політику, я сорок відсотків залишив за собою. Зрештою знаючи, що жодних прибутків журнал за мого життя не матиме.

Як виявилося згодом, ті відсотки юридично були, як мертвому припарка. Друга помилка. Я повірив на слово, що з редакцією буде підписано, як казав сам Паткін, «жєлєзний контракт». Звичайно, контракт не було підписано. Ні «жєлєзного», ані якого, незважаючи на неодноразові мої нагадування. Всі ці свої помилки я визнаю, і вони мені й досі спокою не дають.

Чи були в мене тоді якісь сумніви стосовно перспектив подальшої співпраці зі «Спадщиною»? Були. І якось, після чергових обговорень перспектив видавництва та журналу, я звернувся до Ростислава Лужецького, який промінився оптимізмом, і спитав його, а що буде, якщо Паткін відмовиться від своїх голосних обіцянок. Ростик подивився на мене співчутливо, як на дитя нерозумне, і твердо виголосив: «Він буде робити те, що ми йому скажемо». Це дещо заспокоїло мене. Я до кінця так і не знав, на яких умовах ґрунтувалась співпраця Забужко, Агеєвої та самого Лужецького зі «Спадщиною» і на яких умовах творилося видавництво «Спадщина-інтеграл».

Я почав роботу. Провів рекламну передплатну кампанію. Фактично безоплатно підготував і здав до друку три «пілотні» числа «Сучасності». Перед тим я надав партнерам кошторис журналу. Він був значно скромніший од кошторису, який забезпечував В’ячеслав Кириленко. Значно скромніший. Радикально скромніший. Але невдовзі почали відбуватись якісь незрозумілі мені речі. Щоправда, незрозумілими вони були лише спочатку. Потім почало «розвиднюватися». «Спадщина» вдала, що не було жодних поданих мною кошторисів. Що раз ми партнери, я повинен працювати безкоштовно й забезпечити прибутковість журналу з перших чисел.

Почалися довгі та скандальні з’ясування стосунків. І вже навіть до початку тих з’ясувань мені стало зрозуміло, що люди зеленого поняття не мають, що таке літературний журнал. Я не відрікався від своїх обіцянок вивести його за прибутками-збитками в «нуль» за три роки. Але я не готовий був це зробити за три місяці. І ніхто не зміг би цього зробити. Той картковий будиночок, який десь там собі збудували Кеша з Паткіним, почав сипатися. Особливо мене розсмішило те, що за місяць після видання книги (здається, це була збірка «Пока еще кто-то» поета Бориса Херсонського) керівник «Спадщини» почав вимагати повернення ВСІХ вкладених у видання коштів.

На якомусь етапі, після чергових «перемовин» із Вировим, я не витримав і заявив про свою відставку з посади редактора журналу. Скандал розгортався. Я, звичайно, написав й описав ситуацію Оксані Забужко, сподіваючись на підтримку. На жаль, Оксана вдала, що нічого особливого не відбувається, а Віра Агеєва разом із дівчинкою на прізвище Щур почали готувати число «Сучасності» вже без мене. У розпалі всієї історії до мене зателефонував Іван Михайлович Дзюба й запитав, що відбувається із журналом. Я коротко розповів. Тоді Іван Михайлович (зазвичай м’який і делікатний) різко відповів: «Тоді я влаштую демарш». І слова дотримався. Ним і більшістю членів редакційної ради було підписано заяву із засудженням «дій» «Спадщини» стосовно фактичної зміни редакції, а отже – і редакційної політики.

Якийсь час ще тягся обмін публічними заявами вже між мною та «Спадщиною». А закінчилося все тим, що нові хазяї журналу відмовилися передавати його безкоштовно редакційній раді чи комусь із її повноважних представників, вимагаючи «компенсації» за три видані числа. Я продовжував пошуки можливого інвестора. І такі з’являлися. Але коли йшлося ще й про компенсацію за три видані попередниками числа, люди (і правильно!) переставали розуміти, чому та навіщо вони мають сплачувати ще й за це. Журнал «заснув». Летаргічний сон продовжується й досі, навряд чи коли-небудь станеться щасливе пробудження. Видання на паперових носіях доволі швидко та впевнено щезають з обігу, і цей процес, очевидно, зупинити вже неможливо.

Відтоді я почав поволі «здавати» всі свої посади і всяке «членство». Чи то час такий настав, чи набридло мені все те, чи нарешті зрозумів, що нічого в цьому світі радикально змінити я не можу. І що найдивніше – вже й не хочу. Але будь-який тренд на те і тренд, щоби бавитися винятками. Одного Божого дня мені зателефонувала Ніна Кур’ята з пропозицією увійти до складу журі премії «Книга року Бі-Бі-Сі». Мотивування мене, якщо не вдаватися в подробиці, було таким: премія потребує об’єктивних оцінок.

Треба сказати, що слава про цю премію справді ходила не дуже хороша. Ну, я погодився. Варто зазначити, що першого року обговорення було справді доволі прозоре та зрозуміле. Роман Ярослава Мельника в тогорічних списках бачився одним з кращих. Тож присудження премії виглядало обґрунтованим і, до речі, не спричинило практично жодних посутніх заперечень у літпросторі. А це буває нечасто. Ну, а вже наступного року почалися якісь не зрозумілі для мене дива. Спочатку до довгого списку не потрапив Володимир Даниленко. Хоча довгий список відповідав своїй назві, і було там десь зо два десятки письменників, більшість яких була рівнем нижче від Даниленкової прози. Я про це говорив із Кур’ятою, але це рішення експертів назад не відігрувалося.

А вже на етапі визначення переможців довелося здивуватися ще більше. Була в конкурсі така собі доволі посередня малоенергетична та безсюжетна повістина (яка чомусь пишно називалася «романом») Софії Андрухович «Фелікс. Австрія». Я прочитав. Враження було подвійне. З одного боку, безумовно вишукана та гарна стилістика (чим дочка нагадувала свого батька), а з другого боку, крім стилістики, більше нічого (чим – теж). Ну от така аморфна оповідь ні про що. Були в конкурсі і твори сильніші. Та й навіть «дюдік» Кокотюхи видавався достойнішим на тлі «австрійського Фелікса».

Звичайно, члени журі ділилися своїми враженнями ще до офіційного засідання. «Фаворитом» Кур’яти був Артем Чапай. Оля Герасим’юк мені казала, що почала читати Софію Андрухович і дивується, що це й до чого. Я, живучи дуже довго серед людей творчих, помітив, що практично всі вони люди затяті. І рідко змінюють свою думку, навіть коли переконуються в тому, що помилялися. А тут… Під час остаточного визначення переможця раптом всі, крім мене, одностайно проголосували за книжку Андрухович. От саме ця «зміна позицій» мене роздратувала найбільше. Розумів, що знайшлися аргументи для незгодних.

Я своєї думки змінювати не збирався і звернувся до Ніни Кур’яти, яка фактично очолювала конкурс, із проханням у ході церемонії оголошення переможця надати мені слово для особливої думки. За деякий час мені повідомили, що піар-менеджмент Бі-Бі-Сі просить цього не робити. Гаразд, тоді я попросив Ніну оголосити, що один із членів журі має відмінну від інших позицію. Мені було обіцяно. Але не зроблено. Тоді я заявив про свій вихід зі складу журі. Але, на мій подив, і цього оголошено не було. І всі медіа, що писали про цю подію, назвали й мене у складі того журі. Ну, довелося публічно виступити з жорсткою заявою. Як засвідчили подальші події, це був тільки початок «вшанування сім’ї». За дочкою слідочком – премію отримав і сам тато, і його зять. Ну, ще лишилося дати премію онукам і дружині Андруховича… Багато про кумівство в політиці говориться. А про кумівство в українській літературі говориться менше. Хоч і там совкові принципи «Все своїм» і «Ти мені – а я тобі» сповідуються певними людьми неухильно.

Ну, а вже пізніше зі складу журі «Книжки року» Кості Родика я виходив з інших причин. Просто став мені такий час, що більше хотілося вийти цілком із того простору, що називається публічним. Мені тепер мало цікаво, що там відбувається в тому мурашнику чи – точніше – слоїку з павуками. Я завжди любив самоту. Мені в ній було і є комфортно. Я хочу бути на самоті. Щось читати, щось писати, дивитися по телевізору улюблені спортивні змагання. А жити ж треба так, як хочеш? Чи не так?

* * *

Скількись літ тому – на своє шістдесятиріччя – дав інтерв’ю «Українській літературній газеті», яке промовисто назвали цитатою: «Я зробив все, що хотів, тепер нехай інші роблять усе, що хочуть».

Десь так і почуваюся, хоча, як з’ясувалося, зробив ще не все. Готую нову поетичну книгу. Дописую ось ці плутані «Спогади», де про далеке минуле згадується більше, ніж про минуле близьке. Наживаю ворогів, бо не збираюся мовчати, коли бачу несправедливість і коли нарвані графомани починають правити бал у літпроцесі. Здається, Сєверянін ще сто років тому написав безсмертне: «Вокруг талантлівиє трýси // І обнаглєвшая бєздарь». Мало що міняється у світі Божому, панове, і тренд до самознищення цивілізації вже пройшов точку неповернення.