Десь так року 1974 в Києві
майже покрадь показали фільм Юрія Іллєнка «Всьому наперекір». В одному
кінотеатрі. Кілька днів по сеансу, чи по два, денно. Без зазначення в загальній
афіші поточного кінорепертуару столиці.
Фільм створений у Югославії
1972 року, і хоч отримав приз «Срібна арена» та – за головну чоловічу роль – на
фестивалі в Пулі, до радянського кінопрокату не втрапив. Не дивина, так бувало
і з вітчизняними фільмами- лавреатами.
В той день на чорно-білому
екрані я бачив зображення битви, до потрясіння від якого не дорівнялося більше
ніколи враження від найефектніше зафільмованих батальних сцен. Потрясіння від
битви, якої, власне, не було на екрані. Вона тривала десь за пласким, покритим
голим лісом, пагорбом. Там гриміло, брязкало, там спалахувало, й у відблисках
через голий, похмурий, чорний ліс несли тіла. Несли і складали на підлозі
храму, що будувався. І вони лежали там, видовжені (ефект оптики і ракурсу), як на полотнах Ель Греко.
Назву фільму взято з
чорногорського «жівіо зінат», дослівно: «живу наперекір всьому». Це стало кредо
Юрія Іллєнка. Не він – воно його вибрало. Але вибрало тому, що це був Юрій
Іллєнко.
Його війна для загалу була
така ж невидима, як та січа у «югославському» фільмі. І так само він поліг при
все ще недобудованому Храмі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Василь ПОРТЯК