Якби Конфуцію поталанило…

222

 
Слапчук Василь.
Та сама курява дороги:
Роман. – К.: Український
пріоритет,
2015. – 400 с.
 
Сергій ДЗЮБА
 
«Людина повинна відповідати за те, що вона живе у цьому дивному світі… Адже… це справді дивний світ», – зауважив Карлос Кастанеда у своїй «Подорожі до Ікстлану». Василь Слапчук написав ще одну хорошу книжку,  витворивши власні, справді неповторні, світи – невловимі, наче буддійський дзен, неможливо парадоксальні (чого тільки вартий дух Мао Цзедуна, який вселився в тіло китайської жінки!), сповнені соковитої, «фірмової» Василевої іронії (взагалі, ми з друзями часто цитуємо його дотепні та вічні філософські афоризми, наприклад, про наших жінок: «Коли Ця кличе їсти – треба йти їсти. Коли Ця посилає вмирати – треба йти вмирати. Вона Берегиня. Вона, як Мати-Вітчизна, із мечем») та надзвичайної людяності (особливо зворушили чарівні, кмітливі малюки на курорті, несподівані, вражаючі армійські спогади з війни та дивовижні зустрічі в екстремальних, духовних мандрах головного героя).
Тож недаремно в епіграфі до книжки всевидющий Лао-цзи наголошує: «Істинне в мандрах! – сказав Учитель із Чаші-гори. – Під час істинних мандрів не відають, куди направляються; під час істинного спостереження не відають, на що дивляться. Всі речі мандрують, всі тварі спостерігають, – ось те, що я називаю мандрівкою; ось те, що я називаю спостереженням. Тому й кажу: істинне – у мандрах! Істинне – у мандрах!».
Новий роман Василя Слапчука – спроба прозирнути крізь непроглядні нетрі побуту в екзистенційні глибини людського буття. Головний герой на ім’я Натан, ветеран кількох «гарячих точок», називає себе письменником, проте мусить визнати, що істина, зафіксована у слові, стає неправдою, а прекрасна мить, якщо її зупинити, втрачає силу своєї привабливості. Тому він обирає рух, цебто Шлях. Отож маємо справді крутий мікс дзен-буддизму, суфізму, конфуціанства й, хоч як дивно, православ’я. Необхідністю в житті, на думку автора, є повнота буття.
Втім, це аж ніяк не суперечить парадоксальному висловлюванню Дао-де-цзина: «Не виходячи з двору, можна пізнати світ. Не виглядаючи з вікна, можна бачити природне дао. Чим далі йдеш, тим менше пізнаєш. Тому цілковитомудрий не ходить, але пізнає все. Не бачачи речей, він проникає в їхню сутність. Не діючи, він домагається успіху».
Роман починається інтригуюче, прочитавши таке, вже просто не можна відкласти цю книжку вбік: «Він загинув 21 січня 2015 року у Донецькому аеропорту на території нового терміналу. Щоб не потрапити в полон, підірвав себе на гранаті, яку носив під пахвою. Але його тіла не було серед тих двохсотих, які сепаратисти передали представникам Міноборони другого дня, коли ще глава «ДНР» Олександр Захарченко повернув полковникові з міністерства прапор, захоплений сепаратистами. Не було його тіла і серед тих кількох десятків загиблих, що, невпізнані, знаходилися у моргах Дніпропетровщини.
Ніхто не вірить, що його понівечене вибухом тіло стало здобиччю бродячих собак, котрі, попри смертельну небезпеку, підтягувалися сюди, чи то гнані голодом, чи то зваблені запахом великої кількості пролитої людської крові. Не віриться також і в те, що останнє пристановище він знайшов під румовищем нового терміналу. Кажуть, двоє бійців, ризикуючи життям, витягнули його тіло із сектору обстрілу, щоб потім передати «чорноробочим», котрі вивозять «вантаж двісті» із зони АТО.
Кажуть, батько дев’ят­надцяти­річного бійця з «Правого сектору», позивний Хрущ, котрий на той час заліковував рани у шпиталі, на прохання сина забрав його тіло з моргу, заплативши якомусь мордатому майорові тисячу шістсот гривень на труну та цинковий контейнер і ще якісь додаткові гроші за бальзамування чи щось таке.
Його позивний – Анахорет. Кажуть, він був попом-розстригою, чи, може, ченцем, – коли прийшов записуватися у батальйон, мав на собі щось, подібне до ряси.
Поховали Анахорета на Західній Україні, в рідному селі бійця з позивним Хрущ. Без військових почестей та офіційних представників влади. Приїхали кілька хлопців у камуфляжі з «Правого сектору», один із них виголосив коротку промову.
Плакала за ним тільки мати Хруща, якому Анахорет врятував життя».
Ось так – коротко і приголомшливо… Дочитавши роман до кінця, вже усвідомлюєш, що яскравий пролог цієї книжки, по суті, то – фінальний акорд життя Героя, вже не просто персонажа, а реального бійця, який добровільно віддав своє життя за Батьківщину, мужньо захищаючи її від зайд-чужинців. Як на мене, це не найгірша, гідна смерть – загинути у боротьбі з ворогом!
Так уже сталося, що я прочитав усі книжки Василя Слапчука. Чудово пам’ятаю і його «Клітку для неба», де було три повісті – «Клітка для неба», «Глобус України» та «Кенгуру завбільшки з цвіркуна». Так от, перша повість фактично стала початком роману «Та сама курява дороги». Власне, розділ так і називається – «Клітка для неба».
Втім, автор відмовився від двох цікавих повістей, котрі так гармонійно доповнювали одна одну, не включивши до нового роману ні «Глобусу…», ні «Кенгуру…», які, по-моєму, цілком могли б стати розділами книжки. Звісно, це – право письменника. Але мені відверто шкода тих історій, створених так блискуче, оригінально й тому незабутньо.
Взагалі, небо буває різним, однак такого ми ще не бачили. Бо це – небо в оці коня і в жодну клітку його не замкнеш, як би декому не хотілося. Люди та коні тут літають – навіть краще за птахів, та ще й шалено любляться під час таких мандрів у високості: «Колись Ого у Милорада Павича читав… про парочку, яка кохалася на спині у буйвола (чи може бика, – здається, він був білим, що могло символізувати чистоту стосунків закоханих), їм навіть не треба було рухатися, буйвол, пересуваючись, підгицував так, що робив усю роботу за них. Безпечним сексом цю затію не назвеш, однак буйвол усе-таки по землі ступає, і падати з нього не так небезпечно, як із пегаса, який ширяє високо в небі. А парашутами Ого не запасся.
– А ми не попадаємо додолу? – засумнівався Ого в успішності цього задуму.
– Не переживай, я пройшла спецпідготовку, – заспокоїла його муза.
«Ти то пройшла, – подумав Ого, – а я то ні».
Це була теорія чи практика? – ревниво запитав він.
Звісно, теорія. А коли практика, то тільки на макетах…».
Як то кажуть, всі супертрактати з інтимних любощів, написані раніше, відпочивають. Бо Ого зі своєю Галею потім щодня витворяли у вечірньому небі таке, що жодним коханцям не снилося…
Однак, навіть без дотепника Ого та його звабливої музи і карколомних польотів на пегасі розділ цього роману «Клітки для неба» – просто шедевр! Переконаний: якби наші дитячі письменники навчилися так писати для дітей, як це майстерно робить Василь Слапчук у своїх дорослих книжках, юних читачів в Україні побільшало б у десятки разів.
Власне, цитувати роман можна безкінечно і з насолодою – вся книжка така! Я б порадив прочитати її всім письменникам (попри те, що, як відомо, більшість «літераторів», крім власних книжок, майже нічого не читають…). Отримаєте справжній майстер-клас із письменницької майстерності та море задоволення від чудових афоризмів! Тим більше, що, на відміну від цікавих, але досить жорстоких всесвітів Кастанеди та Желязни,  світ творця Слапчука – добрий і зворушливий, до того ж, напрочуд рідний. Василь вміє дотепно пожартувати і над собою, і над колегами-літераторами, більшість з яких нині поквапилися пересісти з пегасів на автівки та мотоцикли, дарма що водять їх незграбно, адже мусять дотримуватися правил безпеки. Ще б пак! Машина – не пегас, котрий вільно шугає небом…
«Я родом з місць, які не позначені на мапах», – писав у «Спаленому деннику» Пантелеймон Тиможинський. Нові світи Василя Слапчука з’явилися, як зірки – несподівано, яскраво і велично. Хтось назвав його українським Конфуцієм. Ну, що ви, шановні! Якби Конфуцію поталанило народитися в наш час, цей добродій був би щасливим називатись китайським Слапчуком…

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!