Я і безкоштовна медицина: хто кого?

165

Про
трагічні події 30 січня ц. р., які трапилися зі мною на розі вулиць Краківської
і Вірменської у Львові, масмедіа повідомили читача (глядача-слухача) аж занадто
широко. Тим не менше, багато небайдужих людей справді адекватно зреагувало на
інформацію і зуміло відрізнити зерна від полови, бо, знаєте, дехто повівся
неадекватно. Сприяла цьому смішна для декого дата – 1 квітня. Саме цього дня з
посиланням на сайт www.litgazeta.com.ua вийшло повідомлення популярного на
заході України тижневика «Львівська газета».

Треба
сказати, що завдяки cтаранням головного редактора «Української літературної газети» її
інтернет-повідомлення вийшло ще раніше, у березні, і ним користувався кожен, як
йому заманеться. Дякуючи професійності працівників «ЛГ» на чолі з моїм колегою
письменником і журналістом Василем Терещуком саме інформація львівського
видання не спотворила нічого у зверненні моєї родини на сторінках «УЛГ». 

А
тепер ближче до тіла. Допомогли мені абсолютно різні люди. З інтернету
(оскільки ми не дуже поширювали особисто інформацію, зокрема, і через
неадекватну ганебну реакцію працівників міліції, які не давали мені спокою і
стверджували, що це я побив 11 здорованів, а не навпаки) про все дізналися
керівники господарського суду Львівської області. 27 суддів здали по 100 грн. з
особи, а одна суддя (п. Наталя Левицька) здала 50 $.

Небайдужими
виявилися представники, точніше, представниці старшої галицької інтелігенції.
Дехто з них здавав кошти двічі, а були і випадки, коли люди відмовлялися від
публікації їхнього прізвища у пресі. Отже, щиро Вам дякую, п. Романо Патик, п.
Ірино Ататей, щиро дякую і Вашій колезі п. Марії Інкогніто.

Щира
подяка львівській родині Боянівських (на жаль, нікого з її членів особисто не
знаю). Знову ж таки інкогніто групі з 3 викладачів  ЛНМУ ім. Данила Галицького, які для мене
просто Борис, Льоня і Олесь. Вчасно надійшла допомога від поетки і викладачки
Львівської академії друкарства Ольги Чемерис та її колеги по «професорському
цеху» Любові Швайки. Серйозну суму особисто вручила знайома юристка з міста
Миколаїв, що на Львівщині, але побажала залишитися інкогніто. Причин не
розумію.

Двічі
допомогла прекрасна молода поетка, а за сумісництвом і кандидат
мистецтвознавства, доцент Львівської музичної академії ім. Миколи Лисенка Лідія
Мельник. Колись я стояв біля її перших публікацій у «Літературному Львові» та
«Кур’єрі Кривбасу». Щиро радий, що вона виявилася не тільки прекрасним творцем,
але й чуйною людиною. На жаль, ці чесноти не завжди поєднуються в одній особі,
і щодалі – рідше. А от іншого львів’янина п. Володимира Чорнія ми не знаємо
взагалі. Прислав кошти у Львові з головного поштамту на наше 8-е відділення.
Одна з читачок, упізнавши мою дружину і відрекомендувавшись п. Оксаною, дала
швидесенько їй 100 грн. і втекла чимдуж. Велика подяка Вам! Знайте, дорога
читачко: ми не кусаємось!

Певну
суму, зібрану у складчину, передала група викладачів філологічного факультету
ЛНУ ім. Івана Франка. 1750 грн. зібрав малесенький трудовий колектив Інституту
фізичної оптики (Львів). 100 гривень завіз до хати інвалід ІІ групи член НСПУ
Анатолій Городницький (м. Новий Розділ на Львівщині). Троє членів НСПУ: Ігор
Ґурґула, Ярослав Камінецький та Ігор Павлюк, – передали 350 грн.

Дуже
допомогла п. Ірина Петрушко, яка, крім 1000 російських рублів передала ще
іконки, освячені у святих обителях. Владислав Радзієвський мені особисто не
знайомий, тим не менше я йому дуже вдячний за вчасну допомогу. Подяка ще одній
львів’янці п. Катерині (допомога надійшла інкогніто). Львівська родина
Олександри та Ярослава Гронських допомогла на 250 грн. То є наші дорогі читачі.

Взагалі,
з цими інкогнітами мені якось не по собі. Хоча трапляються і просто комічні
ситуації. Певну суму, не велику і не малу, приніс мені додому чоловік з когорти
тих, хто не може не писати. І не просто собі рядовий чоловік з когорти «тих».
Він видав уже майже шість десятків томів своїх творів. Щоправда, мізерними
накладами, але з дорогими палітурками, на гарному папері. А от відгуків, навіть
за солідні гроші, йому діждатися вдається рідко (я маю на увазі медійні
відгуки). Пише цей пан по-російськи, хоч народився і мешкає у Львові і не має
жодної краплі російської крові, а його огрядні томи виходили українською,
польською, чеською, арабською, англійською, японською, сербською, хорватською і
ще такою кількістю мов, що з одного переліку можна заснути. І от наш геній
навиворіт просить ніде не згадувати його прізвища. Я його знаю всього 15 років.
Досі він був ладен ледь не п’яти лизати за згадування свого прізвища в переліку
вчорашніх затриманих міліцією, а ось тут така метаморфоза…

Будемо
закінчувати зі списком. Ніколи не забуває нас дорогий Іван Михайлович Дзюба. Ми
жодним словом його не інформували про своє горе, і тим не менше він дізнався і
допоміг, бо інакше Дзюба не був би Дзюбою. Многая і благая літа Вам, шановний
Іване Михайловичу! Не міг забути нас і видатний український прозаїк, найкращий
письмотворець сонячного Закарпаття Дмитро Кешеля. Спасибі, що Ви є, Дмитре
Михайловичу! Зі своєї скромної пенсії спромоглася на допомогу член НСПУ поетка
і критик Світлана Антонишин з м. Броди, що на Львівщині.

Зазначу
людей з інших областей, які мені особисто не відомі: Галина Кобернік (м. Київ),
Ірина Іванова (м. Сіверськодонецьк, що на Луганщині), Валентина Гусєва (м.
Славута Київської області), Ірина Баранцева (м. Київ), Галина Олійник (м.
Київ)…

А
тепер коротенький звітик. Перший етап мого стаціонарного лікування проходив у
лікарні швидкої допомоги, найбільшому медичному закладі України від Києва до
Ужгорода. Я мав можливість нарешті переконатися особисто, що в жодному вигляді
безкоштовна медична допомога в Україні не існує. Є залишки безкоштовного
харчування, але вони суперечать всім дієтам і здоровому ґлузду взагалі. Завдяки
масмедіа і Вам, мої дорогі, моя жінка змогла взяти відпустку. Спочатку вона
лежала зі мною в лікарні, купувала ліки по аптеках і гуртівнях, ходила в
магазини, їздила на базари, розривалася між домівкою та лікарнею. Ситуація була
тяжкою, бо ліки надзвичайно дорогі і тільки імпортні, а мені деяких ліків
давали подвійну норму, особливо дієвого і надзвичайно небезпечного препарату
гепасол. Лікарі при пацієнтах відверто гризлися щодо діагнозів і дієт. Я не
рухався, але жодної т. зв. сиділки знайти не вдалося. Розламаний інвалідний
візок один на все величезне відділення. Докучав циганський табір, у який нас
спершу поселили. Довелося терпіти присутність натуральних бродячих
закарпатських циган та їхніх гостей. А на третю добу вдалося купити палату
«люкс». Від циган тепер нас відокремлювали двері, а от на «люкс» поради не
було. Тільки одна думка: скільки торб тарганів привеземо ми звідси додому.

Скажу
відверто: в лікарні я дізнався такого: серце, підшлункова залоза, пряма кишка
та інші органи в людини вторинні, бо первинною є печінка. Тому, лікуючи
печінку, двоногі у білих халатах кінцево зруйнували мої вищезгадані органи, і
не тільки їх. До кінця свого ганебного життя я не маю права їсти нічого, окрім
творожка (так вони називають м’який сир). До речі, в цьому питанні і старі, і
молоді лікарі категорично єдині. Усе, чим мене лікували досі, – лайно. Та ще
багацько інших бздур. Оскільки у мене була надзвичайна кількість зайвої води в
організмі, лікування у шпиталі швидкої допомоги не знаю чи зігнало хоч один
літр із мене. Амбулаторне лікування вдома дало можливість менше ніж за місяць
зігнати 21,5 літр
води, і це при тому, що ліки я вживаю і ті, що лайном названі, також. Та й
дієту порушую щодня. Зокрема, щодо т. зв. «творожків», то я належу до шостого
покоління мого роду по материнській лінії, де ніхто не їсть м’якого сиру.

Оскільки
в мене загострені після побиття саме хронічні хвороби, лікуватися мені та й
лікуватися – як амбулаторно, так і стаціонарно. Я забув наголосити, що я вже
ходжу по коридору і на балкон, а раз на тиждень мене виводять погуляти. Чому
саме раз? Через відсутність ліфта у стародавньому висотному будинку (XVII
століття, останній поверх).

Щиро
дякую всім жертводавцям і особисто головному редактору «УЛГ» Михайлу
Сидоржевському за допомогу. Координатором зв’язку залишається моя дружина Лана
Перлулайнен, їй можна передати якусь копійочку, зв’язавшись по телефону
0969225461. Перекази можна надсилати за адресою: 79008, м. Львів-8, пл.
Ринок, 19, кв. 16, Запека Богдан Євгенович.

                                   Щиро
Ваш

Євген Запека,

м. Львів

 

Від
редакції «Української літературної газети».
Щиро зичимо
Євгену повного і якнайскорішого одужання. Дякуємо всім, хто відгукнувся на наш
заклик підтримати нашого колегу, письменника Є.Запеку.

 

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!