Валентина Давиденко: "наша нація потребує передихудля справжнього розквіту"

190

 

Пані Валентино, серед письменників і журналістів Ви – своя, серед художників і музикантів – своя. А що Вам чуже? Що Ви не любите, якщо згадати знамениту пісню Висоцького «Я не люблю фатального исхода»?

Маленька ремарка щодо того, де я своя. Це стається не тільки тому, що я займаюся творчістю, як мої колеги – насамперед письменники й художники, а й тому, що як журналістка я «веду» теми мистецтва і культури, маю великі напрацювання, є багато друзів у кожній з цих сфер, нас поєднують творчі проекти, як, скажімо, співпраця із композитором Іваном Тараненком.

Що я не люблю, точніше, що мене бентежить? Мабуть, те, що й кожного українця: ситуація в Україні. Пронизує тривога і дуже багато запитань. Ці запитання я намагаюся з’ясовувати в інтерв’ю з моїми героями, бо розумію, що вони хвилюють і суспільство. Мені б хотілося, щоб під моїми сумнівами крилися труднощі хвороби росту, але ніяк не повторення драматично-страдницького шляху нашої української історії.

Я не люблю нещирості, обману, забудькуватості і короткозорості людей, від яких залежить дуже багато речей, залежить ціла країна, цілий народ. Я говорю не лише про президента, уряд і парламент, ні, в сенсі відповідальності таких людей значно більше, у всіх сферах влади. І мені здається, що це непрощенне, якщо людина в нинішній ситуації працює суто на власний інтерес, думає, що це минеться безкарно. І в біографії, і в історії роду це не минеться. Так роблять люди невіруючі, а людина побожна безперечно знає, що все відроблятиме перед Небесами. Та й просто люди розумні, з життєвим досвідом, помічають, що перехід за неприпустиму межу – у лукавство, жадібність, жорстокість, злочинність – карається.

Наше сьогодення болить мені, непокоїть і, можливо, не дає вповні займатися чимось дуже улюбленим, передусім поезією і живописом.

 

Це ж до якої міри треба любити людей, щоб майже щодня їх сповідувати, я маю на увазі ваші авторські радіопередачі. Ви «витягуєте» із людини зазвичай найкраще, але витягуєте сум, біль, проблеми, і це перетравити, мені здається, дуже непросто. З другого боку, чи не є розпорошенням те, що Валентина Давиденко виявляє себе в кількох царинах? Адже є прислів’я: крапля камінь точить.

Оце слово «розпорошення» заставляє мене замислюватися, але подекуди і зрідка. Адже я розумію: все, чим я займаюся, дуже взаємопов’язане і мене мобілізує, збагачує. Поезія присутня в моєму житті фактично з дитинства, бо писати вірші я почала дуже рано. І професію обрала дуже рано, ще школяркою чомусь знала, що піду в журналістику. А в журналістиці працюю в різних жанрах; не зраджуючи радіо, і в газеті побувала, багато пишу для журналу «Київ», на телебаченні створила чимало фільмів.

Я розумію, що якби цілком віддалася письменству, в мене була б більша кількість книг. Але чи були б у мене такі дивовижні відкриття світу через людей, через журналістські відрядження і мандрівки – не знаю. Можливо, було б якесь внутрішнє споглядання і описування світу. Це була б інша Валентина Давиденко.

Журналістика вирізняється мобільною емоційністю і подієвістю, вона, як погода: сонячно, дощ, буревій, сніг, хмарність… Щодня інші відчуття, інший букет емоцій. Хай він скороминущий, але яскравий. У цьому потоці часто виникають поштовхи до написання поезії і картин. Скажімо, одна з моїх поезій «Кіммерія» написана в Коктебелі (це була моя остання поїздка в Будинок творчості). Я тоді ще написала серію акварелей на горі Волошина, вони висихали одразу під сонцем, ще й метелики на них сідали. Отже, вірш «Кіммерія», власне, про Коктебель, про волошинську присутність поета і художника, нарешті, про власну приналежність до цього світу творчого. Але там є ще один образ наприкінці: «…і кволе дитя, наче пісня сумна менестреля…». Цей рядок не випадковий, бо я там пережила гострий сум від спостереження. Я весь час спостерігаю, і потім це заплітається в якісь мої журналістські есе і поезії.

Отож я побачила батька-білоруса зі своїм сином-підлітком, які відпочивали на узбережжі. У хлопчика було яскраво виражене ДЦП. Я бачила неймовірну турботу батька, який весь час спілкувався з сином, уміло йому допомагав. Цей хлопець почувався спокійно у цьому світі, у нього не було комплексів, страхів. Поруч був мудрий друг, страж, опікун, рідна людина. Мене гостро вражала ця сцена, практично до сліз. Це породило поетичний образ, який являється завжди не просто так. Як в акварелі «а-ля пріма», коли пливе одна барва, а ти ледь додав іншої, і вже є нюанс. І цей образ «батька-сина» теж дає нюанс. Отак додають нюансів різні види мистецтв.

 

Якось один знайомий літредактор відірвався від сторінки і, наче сам собі, сказав: «Все, я отруївся текстами». І я його дуже розумію, бо так само можна «отруїтися» журналістськими спілкуваннями, коли, скажімо, людина позитивна, видатна, багато чого досягла, але в ній сидить страшенний біль, недавно син помер чи ще щось трапилось.. І це все виливається на голову радіожурналіста, як на священика. І це треба перетравити, цим переболіти. Чи у Вас уже наросла груба шкіра самозахисту?

Не наросла. Інтерв’ю, які проводиш протягом тижня, втомлюють і фізично, і психологічно, тому що ти не сидиш, як на лавочці у сквері, не просто бесідуєш з подругою, ти абсолютно переживаєш всі емоції свого співрозмовника. Більше того, у мене завжди виникає реакція – шукати вихід. Даремна, розумієш, реакція, адже ти не можеш тут же запропонувати людині якийсь слушний вихід чи кардинальну пораду. Але прагнення виникає одразу – як допомогти…

Ви маєте рацію, дуже непросто слухати «сповіді». Але, з іншого боку, я впевнена, що це – обмін енергією, на відвертість я відгукуюсь бажанням цю людину якось підтримати, чи просто дати виговоритися. І це не є усвідомлена користь переливу енергії з одного резервуару в інший. Це вже спосіб жити у таких форматах творчості. Бо кожне, навіть найпростіше, спокійне інтерв’ю з художником, письменником, ще з кимось, мені нудно робити формально, скажімо, запросити людину, щоб вона просто розказала про виставку. В кожному криється стільки незвіданого, про що неймовірно цікаво дізнаватися. І не хочеться пропонувати якийсь шаблон, який митець уже чув на одному каналі, другому, третьому. Мені хочеться, щоб людина в цей момент щось почула важливе, відкрила, втішилася, заглибилася, а то й стривожилася, замислилася.

А щодо того, наскільки це складно, одразу пригадую свої 200 інтерв’ю на Майдані. Ви розумієте, що то були за інтерв’ю, часто в дуже несприятливих умовах. Та я все-таки їх робила і давала до ефіру. Згодом на моїх ефірах було чимало хлопців з АТО, я думала про їхні домашні обставини, як у них життя далі складатиметься, як допомогти. Я говорю про власну небайдужість, але, повірте, мої молоді колеги-журналістки так само поводяться, неформально ставляться до професії, до свого покликання, незважаючи на презирливе, жахливо невдячне ставлення влади до державного мовлення і його журналістів.

 

Це парадокс. Чому вони так ставляться? Ніби ж одна державна хата… І це відбувається чомусь хронічно, за різних влад.

Я не беруся аналізувати. Висловлюся ремарочно. На жаль, у наш політикум, особливо у Верховну Ради, чомусь приходять люди недостатньо інтелектуальні. Можливо, вони спеціалісти у своїх вузьких сферах, це було б дуже добре, якби вони всі були хорошими спеціалістами, але це не означає, що вони можуть бути ще й політиками. Щодо загального інтелекту і знань – це просто, знаєте, печально. Я вже не говорю про обізнаність у царині культури, що засвідчує культурна політика протягом усіх цих десятиліть, але навіть у сфері мас-медіа. Вони просто розглядають журналістів як своїх підлеглих чиновників, якими зручно керувати (бо так прийнято керувати), не враховуючи ані статус творчий, ані особистісні речі. Тому й відбувається приниження журналістів: мовляв, твоя професія залежить від нас, ми захочемо – піднесемо певне видання чи журналістське ім’я, не захочемо – поставимо вас у належні рамки, і будь-які виходи за ці рамки, я помітила на своєму досвіді, болючі. І ти маєш зважатися, ризикувати, доводити, і неодноразово доводити, що маєш право на свою особисту незалежну думку, і навіть дивувати їх тим, що від цього нічого не маєш матеріально.

Але для мене моє слово світиться на небесах, і за криве слово я відповідатиму – це той стержень, від якого я не відступлю. Хоча мала дуже багато прикрих моментів на посаді своїй, особливо під час гострих ситуацій нашої історії, наших революцій. І ніякої нагороди, хіба що якось впливали мої лауреатства на міжнародних конкурсах. Я таки їздила в Європу, знаю, як ставляться до журналістів у європейських країнах. Там щоразу слухала: «Та з твоїми здібностями ти у нас була б людиною шанованою і матеріально забезпеченою».

Буває інколи прикро і боляче. Не скажу, що я така вже не пошанована, маю все-таки якісь відзнаки і від держави, але оці переходи з посади на посаду, з однієї структури в іншу… Хоча мені здавалося, що маю чималий досвід і реноме, і в мене вже не може бути якихось несподіванок, адже я відбулася як журналістка. Та настав вибуховий історичний момент у моїй державі любій, у моєму суспільстві, і знову для мене – випробування. І ризикуєш і своїм місцем і, подекуди, життям.

 

Скажіть, що Вам творчо дала посада головного редактора і що забрала? А може, нічого й не забрала?

Я б на цьому зовсім не акцентувала, бо ця посада перманентно то виникала, то зникала. Що вона мені додала? Я стала кваліфікованішим і жорсткішим редактором. Мені тепер дуже легко бачити і виструнчувати весь текст. Допомагати шукати теми і планувати роботу редакції теж не є проблемою. Звісно, це забирає фізичні сили, які я могла б присвятити, повернувшись додому, якійсь новій картині. Але я не сумую – робота ж цікава.

 

Дехто із письменників каже: «На жаль, мені не трапилась людина, яка вела б чи підказувала, доводилося робити себе самому». А як у Вашій долі: чи пощастило на людей, які підказували, спрямовували, допомагали…

Гадаю, за характером я б ніколи не згодилася, щоби мене хтось вів. Пам’ятаю: відколи я почала взагалі писати, я робила неначе всупереч, щоразу відстоювала своє бачення, свою фразу, строфу, не дозволяла втручатися в текст. Здається, Василь Герасим’юк сказав про мене: «Валентина почала писати одразу так, як вона пише зараз». І це чиста правда. У мене не було періодів, коли я наче виписувалася. Звісно, я не беру зовсім юні, шкільні роки, а кажу про більш свідомий вік, студентські роки… Один із віршів, написаний у юному студентстві на 1-му курсі, нині живе повноцінно у моїй останній збірці, ще як популярна пісня композитора Івана Тараненка.

Якщо говорити про те, що хтось допомагав, то кожного разу хтось таки помічав і відгукувався.

Редактором першої книжки був знову ж таки Василь Герасим’юк. Були й інші люди, які допомогли побачити світ моїм книжкам. Їм я дуже завдячую. Зокрема, дві останні видані видавництвом «Ярославів Вал» – це серйозна підтримка, зокрема й фінансова, Михайла Слабошпицького. Гадаю, що завдяки цій постаті Україна має (окрім його значного творчого доробку) ще і велику бібліотеку достойних літературних імен. З вдячністю згадую покійного Віктора Баранова, він як головний редактор журналу «Київ» запросив мене очолити відділ образотворчого мистецтва. Віктор Федорович був також дуже уважний і до моєї поетичної творчості. Пригадую, коли я привезла вірш «Кіммерія», він сказав, що поставить його як заголовний вірш номеру. Особливий сентимент маю до імені академіка Миколи Стороженка, якого, на жаль вже немає з нами. Осмілюся сказати, що ми були друзями, хоча випадково познайомилися на одній із моїх виставок, але відтоді Микола Андрійович був дуже уважним до мого живопису, його стаття вміщена до моєї книги «Білу лампу внесу тобі в ніч», він любив мою поезію. В останній телефонній розмові за кілька днів, як його не стало, ми говорили про Джотто. А ось із Іваном Михайловичем Дзюбою я не знайома особисто, на жаль, але була дуже вражена й зворушена, коли одержала від нього листа – відгук на мою поетичну книгу «Білу лампу…». Як виявилося, він знає мою поетичну творчість і для мене було це так святково, що людина, яка мені духовно близька, відчула мою поезію. Це ніби я не розминулася на одному шляху, в одному часі з однодумцем і супутником.

З боку колег мені завжди симпатизувала не ревність, а радість за творчі успіхи. Бо сама я така. Мене завжди дуже втішає, коли раптом хтось із моїх друзів-поетів витворює перл, я знаходжу вірш чи строфу, і це мене просто бентежить, окрилює, я перечитую, згадую.

Або у художника раптом знаходжу нову картину – і просто мурашки по шкірі, Господь проявляє такий дарунок, відкриває перед тобою, що ти цього не зробив, але зробила інша людина. Мені радісно, коли є люди, які так само сприймають і мої якісь творчі вияви.

На мою думку, у світі так влаштовано, що поза увагою сутнє не пропадає. Хоча інколи здається, що тобі приділено уваги недостатньо, мало тебе знають. Нещодавно у радіопередачі письменниці Лесі Ворониної на каналі «Культура» ми говорили про мою виставку. Була спекотна, втомлююча днина, середина суботи, я подумала: «Ну хто слухатиме вірші в цей час?» Проте трохи втомлено прочитала, і після того шквал дзвінків з Одеси, Харкова, Луцька, захват, оцінки… Одна жінка сказала: «Не треба відповідати на запитання, ви тільки читайте нам поезію. Чому ми не бачимо ваших книжок?» Мене це просто вразило. Я думала, що людям не до поезії, а якщо до поезії, то до інакшої. Тому що війна. Це ті маленькі подарунки, які підтримують, і в моменти зневіри дають сили працювати далі.

 

Для багатьох було сюрпризом, що Валентина Давиденко пішла у живопис. Напевно, це та царина, де у Вас були чи є вчителі. Що Вас спровокувало, змотивувало на це?
Одразу згадую раннє дитинство, мабуть, ще до школи, я пишу акварельку – фіалки, не з горшка, а з наших гаїв. Я дуже любила ці квіти, хоч у нас було густо всіяно пролісками, жовтими й блакитними, але я шукала дивовижні для мене фіалки. І коли знайшла, сіла писати акварельку. Було на чому і чим. Адже малював мій батько, хоча був учителем математики і креслення, але це, напевно, генетичне, був ще один маляр у нас в роду, на жаль, родичі загубили його картину: сад вишневий квітуючий і вулик…
Мій татусь дуже обережно приглядався до моїх спроб і щось підказував. У школі мені легко було намалювати яблуко чи грушу, скопіювати малюнок, якусь тваринку. А коли вже моїм дітям у дитсадку дали якесь завдання, я сіла й перемалювала цілий казковий світ. Вони здивувались: «Мамо, так ти ж художниця!». Я відповіла: «Ні, діти, я просто перемалювала, а художник – це інше».
У тата були альбоми з образотворчого мистецтва (він дуже захоплювався італійським Відродженням), я роздивлялася їх малою дитиною, бо залишалася вдома сама, мене не брали до дитсадка, бо колгосп оплачував лише колгоспних дітей. Я гортала ці альбоми, і епоха італійського Відродження заклалася в мені. Але не захопилася малюванням, хоча в мене був чудовий учитель – мій батько, він навіть готував до художнього училища інших дітей. Та коли я чула слово «перспектива», «абрис», мені ставало так нудно-нудно і я не хотіла малювати. Тим паче, що вже писала вірші. Але була любов до живопису, кольори мене вражали. Взагалі, мені здається, я змалку весь світ сприймала тільки через кольорову гаму. І потім це мене настійливо вело: в журналістиці я вибрала собі тему – мистецтво, і велику увагу приділяла образотворчому мистецтву. Я багато писала про художників, знімала фільми про них, ходила в їхні майстерні й дивилася з-за плеча, як вони пишуть. Подекуди виникало враження: не та плямочка, я поставила б іншу.
Та поштовх стався. В одне літо художники мене взяли на 2 пленери: один в Україні, другий – поза Україною. І вже на першому пленері мені сказали: «Хочеш – стань,  спробуй». А в мене – страх, нащо себе соромити… Я ж розумію, 3-4 мазки зробиш і все. Написала вірші на тому пленері. А малювати так і не стала. На другий пленер, зарубіжний, теж поїхала як журналістка. Але там виявилась обов’язкова умова: кожний учасник пленеру має залишити після себе роботу. Мене це засмутило, а мої друзі сказали: «Ми тобі напишемо, не хвилюйся». Але тут уже зіграли амбіції, я подумала: «Як це так? За мене хтось напише, казатимуть, що це написала Давиденко, а це не я». Пішла у крамничку, валюти вистачило на 2 пензлі, темперу і маленьку палітру. І коли ті пензлі притисла до грудей, одразу виникло відчуття невимовного щастя, наче сталася якась переміна в житті. Я прийшла у свій номер, зачинилася, і на спеціальному папері, який мені дав художник Георгій Філатов (він же навчив, як ґрунтувати) почала з півдня малювати. На вечерю не прийшла, запитували, де Давиденко, а коли відповіли, що вона малює, то всі засміялися. Я малювала до півночі, потім вставала та дивилася, як просихає, а наступного дня знову малювала. На завершальну виставку, яку всі готували, я мала шість темперних акварелей. Мені принесли полотно, і я з однієї акварелі, як з ескізу, зробила картину. Тепер розумію, що вона була дуже недосконалою. Та мою роботу прийняли і сказали: «Виявляється – художниця». І то була вже хвороба. Спочатку я не зважувалася на олійний живопис, писала акварелі. Потім Микола Кутняхов, чудовий колорист, художник, директор мистецької школи сказав: «Що ти? Берися серйозно, за полотно». І я почала писати. Згодом не так інтенсивно, як перші роки, бо дуже втручається матеріальне у духовний світ, суспільні і особисті події, робота, родина – це не дає, звичайно, повністю віддаватися живопису. Коли був Майдан, я написала про це вірш, але написати полотно не могла. Не було потрібного настрою, не могла підійти до теми, аж поки не сталася трагічна подія зі студентами, тоді я написала свою «Зорю свободи», яку, можливо, зараз із цими знаками я б і не писала, переосмислила якось інакше, але тоді були вражаючі знаки-символи: «Беркут», прапор на плечі дівчини і зоря, яка здіймалася над Михайлівським собором. Коли я написала цю картину, то наче вивільнилася, бо так мене все це душило, давило.
Виставку живопису та графіки «Patria» запропонував зробити у своїх стінах Національний музей народного декоративного мистецтва, і то був, як подарунок. Я не готова була цього року виставлятися, розуміла, що до всього в житті треба підходити дуже серйозно, відповідально. Подумала: якщо я виставляюсь у цьому музеї, то маю заявити причетність до нього, отже, й причетність до Катерини Білокур – це основна їхня колекція. І я написала картину «Акація» – присвяту Катерині Білокур, зобразила там гасову лампу, вона теж дуже символічна. На цій виставці є акварель «Старий календар» – там теж є лампа.
 
Чому лампа?
Бо вона у мене в очах і серці. У моєму дитинстві батьки-педагоги сиділи над зошитами, перевіряли, тоді часто вимикали світло через негоду чи ще щось, тож вони  запалювали гасову лампу під зеленим абажуром. Для мене ця лампа – знак: який би не був морок у твоєму житті, завжди знайдеться світло, на яке ти маєш іти; а ще ти маєш сам запалити світло, щоб хтось на нього прийшов, щоб не було суцільного мороку, щоб людина не загубилася. Я також написала біля лампи пензлі Катерини Білокур, бо я вважаю, що пензлі нам теж освітлюють морок.
Ще виникло кілька нових картин, одна з них – «Весна 2014-го. Плетіння сіток»: ірис, дівоча постать, сукенка у квітах, дівчина плете сіть: заплітає нею квіти, таким чином вона захищає світ.
Відкриття цієї виставки для мене було дуже знаменним, бо прийшло багато відомих художників, моїх друзів. Всі вони створили таку незвичну ауру, що потім багато людей сказали мені, що вони пережили свято. Справді, відбулося свято спілкування. Згодом я читала відгуки відвідувачів з різних міст і знову подумала: недаремно сталася ця виставка, комусь вона подарувала розраду.
 
Це було вибране, збірне чи певна концепція об’єднала гурт картин в щось єдине?
Готуючись до виставки, я створила нові полотна. Але, оскільки деякі картини вже відійшли від мене, загалом виставила майже все, що було у мене.
Дуже важить компонування картин в експозиції, я завжди вдячна за допомогу моїм близьким друзям-художникам. Цього разу експозицію створив Микола Кутняхов. Люди казали: «Ой, ми цю картину не бачили». Я дивувалась: «Як? Вона була на минулій виставці». – «А тепер вона вразила!».
Мене втішає, що відбувається відкриття картин. Тобто якісь твори помічають усі, та хтось знаходить ще й «свою» роботу, яка його вражає, і тоді я думаю, як добре, що її виставила.
У мене є внутрішня потреба гармонізувати світ, він нині геть деструктивний, неблагополучний, невідомо, яким буде далі. Все одно я своїми смішними жіночими зусиллями намагаюся, як можу, творчо організувати простір. Я внутрішньо переконана, якщо людина гармонізує простір довкола себе, хоча б у своїй родині, довкола себе на роботі (я вже не кажу про творців, які мають повноваження від Господа значно більші), то ця гармонія буде простягатися далі.
Якщо нині так безладно і недобре в моїй рідній Вітчизні, то це відчуває і світ. І тому ця виставка – спроба якоїсь гармонії. Мені сказали: «У вас це вийшло». Можливо, влаштування цієї виставки було своєрідним покликанням. Як і під час Майдану (у той рік не планувалась жодна виставка), коли Печерський гуманітарний ліцей запропонував виставитися. То був небезпечний лютий, я носила пораненим крапельниці, і навіть думати не могла про виставку. Мені сказали, що ліцей сам відвезе картини і зробить експозицію. І вона в них була, здається, два місяці. Я тоді подумала: «Мабуть, потрібна». Хоча художники кажуть, що виставка – справа невдячна, немає матеріальної вигоди, але я і не чекала вигоду, у той час віддавала картини для благодійних виставок на користь АТО. А тепер мені знову сказали, що хочуть бачити мою виставку, значить, вона мала відбутися.
 
У вашій зовнішності є щось італійське, ботіччелівське, ніби ви зійшли з якоїсь фрески. Певно, недарма вашою любов’ю є Італія, її мистецтво, ви знаєте італійську мову, перекладаєте з італійської?
Нам здається, що всі речі у житті пояснювані. Але завжди залишається якась загадка. І якісь епізоди життя ми теж не можемо пояснити до кінця. Недавно в чудовому есе про мій живопис і поезію Уляна Глібчук написала, що їй відкрилися дві батьківщини. Вона згадала мою акварель «Збирання олив» і провела паралель з моїми дитячими споминами про сад з вишеньками, тобто є перегук: асоціації дитячі – одні, але Давиденко все-таки пише інше – «Збирання олив».
Відчуття другої батьківщини є у кожної людини, невідомо чому раптом виникає в тобі, що ти відчуваєш іншу землю, як рідну. Але в підсумку це може бути відчуття Едему Небесного. Через знаки і образи нам показують, як там може бути прекрасно. Мені якось одразу, природно далася італійська мова, вона читається-розуміється навіть без значного словникового запасу. Я читаю італійську поезію і одразу розумію образ. До того, як побувати в Італії, я бувала в інших, дуже красивих країнах Європи, скажімо, в Греції, яку я теж дуже люблю, і весь цей контент мистецький Еллади страшенно мене вражає і вабить. Моя книга «Флейта Евтерпи» – це спогад про мою першу мандрівку в Грецію (потім я там була ще кілька разів).
Але коли я вперше побувала в Італії, то це було просто потрясіння (то була спільна поїздка з хором хлопчиків, які їхали на аудієнцію до папи Павла Іонна II). Як тільки я побачила ті краєвиди, це так пронизало мені серце, наче я прокинулася у своєму. І потім Італія своїм живописом не відпускала, тому я свою присутність там відчуваю постійно.
Згодом я відкрила для себе тему етрусків, почала нею займатися, побувала в кількох місцях Італії, дивилася на їхні вежі і зруйновані міста, і в музеях роздивлялася їхні артефакти. Читала про етрусків. І зрозуміла, що є багато дотичних моментів, історичних, які пов’язують історію етрусків з Україною. Мова, особливості їхнього соціального устрою, незалежність жінок, що на теренах тодішньої Італії була дивовижною, вона критикувалася італіками і греками, бо в них нічого подібного не було, у них жінка була для дому, для того, щоб виховувати дітей, готувати їжу, ткати, шити і все. А етруські жінки на симпозіях брали участь рівноправно з чоловіками в обговоренні важливих питань. Це зовсім інший світ. І мова разюче відрізнялася від мови місцевих жителів. Як пишуть дослідники, цей народ невідомо звідки прийшов і невідомо куди зник.
Згодом я побачила у майстерні одного українського графіка реконструкцію древнього Києва з усіма будівлями, яку він зробив за історичними, архівними джерелами. Я глянула і одразу сказала, що це один до одного схоже на містечка Умбрії на пагорбах. Та сама архітектура. І тут можна говорити, що кожен народ намагається приписати собі щось найвизначальніше, найепохальніше із всесвітньої історії. Але є знаки, від яких нікуди не дінешся. Слов’янські слова, розпізнані в етруських письменах, ніяк не викреслиш. Тому академік Микола Стороженко написав про те, що я відчула себе провідником історичним між епохами. Але, мені здається, що це якість кожної творчої людини, може, це не в усіх заявлено, не в усіх промовлено на аудиторію, але кожна обдарована людина, яка дуже глибоко займається творчістю, ці зв’язки у часі ловить. Тому що час – це субстанція не є аж така безмежна, в якій губиться наша епоха, наш історичний час і людина. Ми не є загубленими мурашками, котрі не здатні відчути і усвідомити, що було навіть 2 тисячі років тому.
Після оглядин в Музеї етрусків у Римі досконалої графіки на етруських дзеркалах, що я можу сказати? Що може додати сучасний автор до цього? Вони вже тоді так малювали, так гравірували! Або мені трапився цілий пласт італійської поезії, який я зараз перекладаю, від Франциска з Ассиз до поетів  XIX століття. Боже мій, це такі образи, ніколи не скажеш, що це написано 2-3 століття тому, мовляв, що вони там бачили і знали. Ні, вони тоді мислили і писали так само розкішно, як наші талановиті сучасники.
Мені завжди дуже приємно говорити про італійську сторінку мого життя і творчості. Втім, на виставці є лише кілька акварелей з тих мандрівок, я нині пишу більше про Вітчизну. І назвала виставку «Patria», отже, цією назвою об’єднала нас зі світом, показала, що Вітчизна наша – маленька планета, і все, що відбувається на цій маленькій території, так само осяває або засмучує-затінює простір усієї планети. І тому хочеться, щоб моя рідна Patria спізналася з радістю і спокоєм, я певна, що вона створювалася Господом для щастя, добробуту і розквіту української нації. Мені здається, що наша нація, якби мала передих, мала кілька десятиліть для справжнього розквіту, не для інтриг, війн, вона показала би світові, яка вона є перспективною і творчою.

Спілкувався і фотографував

Володимир КОСКІН

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!