Триєдина світочами

Михайло ПАСІЧНИК, Голова Житомирської обласної  організації НСПУ
 
2 жовтня 1965 року сталася знакова подія в культурницькому житті Житомира: тут була створена обласна організація Спілки письменників України. Одразу ж і завважу: вона була першою офіційно зареєстрованою творчою спілкою нашого краю, бо ні Спілки художників, ні Спілки архітекторів, ні Товариства музичного, ні Товариства театрального не було. Воістину – першим було Слово! І на Житомирщині – теж!
Для створення обласної філії СПУ – так вона спочатку називалася – тут уже були поважні літературні традиції та сприятливі передумови. Варто лише пригадати імена Лесі Українки, Івана Огієнка, Максима Рильського, Василя Земляка, аби переконатися: високих талантів тут ніколи не бракувало.
А осінь 1965 року уже окреслила на всеукраїнському овиді ще три справжні золоті постаті нашого Полісся, персоніфіковані іменами Бориса Тена, Михайла Клименка та Євгена Концевича.
Це був Божий знак: вони були званими, вони стали першими, і не випадково їх було троє, і не випадково вони були в усьому різні, і не випадково вони були однаковими лише в одному – великій любові до України…
Подивіться, як потурбувалося провидіння про цю разючу різність і не менш разючу однаковість: Борис Тен був талановитим, а згодом став і видатним перекладачем; Євген Концевич був класичним новелістом, а Михайло Клименко – оригінальним поетом-ліриком. Вони працювали в різних літературних жанрах, маючи одну чітку громадянську позицію, яка висіла над серцем кожного не як прикраса чи відзнака, а як мішень. Можна лише подивуватися, що їхня неблагонадійність – Борис Тен (Микола Васильович Хомичевський) мав церковно-релігійне походження, Євген Концевич ще замолоду зажив слави так званого українського буржуазного націоналіста, а Михайла Клименка кагебісти обставляли двома рядами стукачів і негідників за його високу непартійність літератури, вільновисловлювання і поширення творів Василя Симоненка, Василя Голобородька, Ліни Костенко у рукописах…
Бориса Тена чекісти називали «попом», Клименка – декадентом і співцем листочків-квіточок, а про Концевича навіть афоризм цинічний придумали: «Коли б він не лежав, ми б його посадили»…
Але оскільки ініціатива створення письменницької організації в Житомирі належала обкомові партії (персонально секретареві з ідеології Чорнобривцевій), то обласне управління КДБ погодилося з проектом, що, по-суті, вибудовувався на цих трьох іменах. Навпаки – вони були зацікавлені в додаткових інструментах впливу на цих «писак» (термін взято в лапки), адже створення письменницької організації передбачало і створення в ній первинної партійної організації. Та й взагалі обласна спілка письменників задумувалася партійними бонзами як такий собі ідеологічний підрозділ обкому на громадських засадах.
Згодом про цей задум гостро висловився Євген Васильович:
«Річ у тім, що тоді серед правлячих комуністичних босів різного калібру поширилася дуже заразна пошесть – не відаючи справжнього смаку письменницького хліба, кожен з них пнувся будь-якою ціною стати письменником, у гіршому разі – хазяїном якщо не знаменитої футбольної команди, то хоча б якої-небудь письменницької організації. І ось одна житомирська обкомівська дама зі шкури дряпалась, аби й собі при обкомі мати таку престижну цяцьку. Для того, щоб офіційно проголосити обласну письменницьку філію СПУ, необхідно було тоді мати хоч би з десяток її членів, а житомирська земля, як на зло, щось не дуже переймалася тою бідою: з аборигенів народила всього зо два, зо три члени СПУ»…
Отож на Житомирщину було запрошено письменників з інших регіонів України з наданням усім без винятку ключів від нових квартир.
Так до Житомира потрапили Володимир Канівець із Риги, Михайло Миценко з Харкова, Євген Куртяк зі Львова, Микола Колесник з Луганщини, Василь Фольварочний з Чернівців, Борис Янчук з Вінниці та інші.
Хочу одразу сказати, що ми гідно вшановуємо пам’ять основоположників нашого письменницького коша. У різні роки вийшли книги спогадів: про Бориса Тена – «Жадань і задумів неспокій», упорядник Анатолій Журавський, про Михайла Клименка – «Лицар синіх очей весни», упорядкував до 80-річчя поета я; про Євгена Концевича – «Лицар нескореного духу», упорядкував Григорій Цимбалюк.
Багато письменників Житомирщини стали лауреатами імені наших світочів, адже організація з ініціативи Василя Дацюка є засновником премій імені Бориса Тена і Михайла Клименка, а Григорій Цимбалюк доклав чимало зусиль до того, щоб премія імені Євгена Концевича стала міжнародною.
Та повернемося до початків. Отже, 2 жовтня 1965 року установчі збори відбулися і організація була належним чином узаконена. Її першим головою було обрано (призначено) Володимира Канівця, хоч логічно очільником письменників Житомирщини мав стати все-таки абориген – або Михайло Клименко, або ж Борис Тен. Але оскільки ініціатива створення організації йшла від обкому партії, то й голова спілки добирався за партійним принципом: Володимир Канівець уже повним ходом реалізовував свою Ленініану, а в той час принцип соціалістичного реалізму був чи не єдиним у літературному процесі. За серію книг про Ульянова-Леніна та членів його родини Канівець був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка, що сьогодні видається святотатством і даниною викривленому часу епохи так званого розвинутого соціалізму.
Проте розглядати творчість Володимира Канівця варто не лише в рамках його політично-авангардних амбіцій в літературі, а дещо ширше: цей письменник був ще й вдатним драматургом, автором кількох п’єс, які з успіхом йшли на сценах Житомирського обласного музично-драматичного театру та інших театрів України. У вісімдесятих роках це були п’єси «Мама збирається заміж», «Віддавали батька в прийми» та інші.
Варто відзначити і його великі організаторські здібності. Завжди поміркований, розважливий, органічно вмонтований, так би мовити, у ту систему, Володимир Канівець мав великі можливості допомагати письменникам, а ще частіше рятувати їх від наїздів спецслужб, партійних функціонерів, ділків від літератури.
Так, наприклад, коли постало питання про виключення «націоналіста» Євгена Концевича зі спілки письменників за його громадську позицію, котра не вписувалася в принципи інтернаціоналізму й радянської ідеології, то цього не сталося в тому числі й завдяки зусиллям Канівця.
Не буду замовчувати й того, що письменники мали тоді великі можливості для реалізації кожен свого таланту в матеріальному плані: їм видавалися безкоштовні путівки у будинки творчості усього Радянського Союзу, вони могли поїхати у творчі відрядження в Адигею, наприклад, чи в Смоленськ, з якими Житомирщина мала побратимські стосунки, активно діяло Житомирське відділення Бюро пропаганди художньої літератури, яке очолював Михайло Марголін, і письменники мали змогу робити сто платних виступів на рік де б то не було – чи в межах, чи поза межами області.
Щороку письменницька організація поповнювалася новими членами – уже нашими земляками. Ними стали уродженець Ємільчинського району Данило Окийченко, Олевського – Микола Курильчук, житомиряни Марія Павленко та Валентин Грабовський. На 1977 рік, час мого вступу до СПУ, організація нараховувала 17 чоловік.
Наприкінці вісімдесятих років Володимира Канівця запрошують на роботу до центрального апарату Спілки письменників України, він стає відповідальним її секретарем, а його місце посів на той час теж заангажований і певною мірою сформований партійними структурами Олексій Опанасюк – колишній комсомольський секретар, інструктор обкому партії, автор історично-патріотичних книг «Копище», «Четверо вийшли в дорогу», книжки про Ніну Сосніну та інших.
Отже, організація продовжила традицію напівобрання, напівпризначення голови, бо тодішній секретар обкому партії з ідеології Валентин Острожинський персонально опікувався нашою письменницькою спілкою як одним з ідеологічних підрозділів однопартійної системи і кандидатура на пост очільника організації визначалася саме в його кабінеті.
Олексій Опанасюк керував нею понад двадцять років і йому було чи не найважче, адже з партійного функціонера і тенденційного письменника-історика він еволюціонувався у письменника – патріота України, а згодом і в письменника-націоналіста, видавши своєчасні і популярні в певних колах книги «Зникали у відомому напрямку», «Іван Огієнко та Брусилів з його окресами», «Січ Тараса Бульби в Олевську».
Завдяки Опанасюкові ми маємо очищене від ідеологічного бруду високе ім’я Івана Огієнка – Митрополита Іларіона, маємо Всеукраїнську премію його імені, маємо садибу-музей Максима Рильського у його рідній Романівці, маємо щорічне літературно-мистецьке свято «Романівська весна», маємо ще одне визначне свято «Лесині джерела» у Новогроді-Волинському – батьківщині Лесі Українки.
А ще Олексій Опанасюк був ініціатором створення літературно-мистецького і громадсько-політичного журналу «Косень», презентація першого номера якого відбулася 27 грудня 1999 року у видавництві «Полісся».
«Підтвердженням авторитету обласної організації Спілки письменників України, – пише у своїй публіцистичній розвідці «Перед касаційним судом майбутнього» Михайло Лєцкін, – є і те, що саме з надр письменницького осередку на Житомирщині пізніше зродилися й осередки Народного руху України, Конгресу української інтелігенції, товариства Івана Огієнка, «Просвіти» імені Тараса Шевченка (її тривалий час очолював письменник Анатолій Журавський), товариств книголюбів, пам’яток історії та культури, фондів культури, Миру тощо, товариств національних меншин – поляків (його багато років очолював поет Валентин Грабовський), євреїв…».
Проте скільки б і яких організаційних заходів не відбувалося у стінах спілки, все ж першочерговою у її діяльності була все-таки література, твори, написані авторами Житомирщини.
У сімдесятих роках одним з аксакалів нашого гурту був Касян Гранат, автор цікавих і потрібних книг про Лесю Українку, членом спілки став у сімдесят років, приблизно у такому ж віці став письменником діяч світової літератури Робіндранат Тагор; тактовним і науково-виваженим у трактуванні літературних явищ був і є критик та літературознавець Микола Скорський, щойно йому виповнилося дев’яносто п’ять років; активно працював і працює у жанрах новелістики та романістики Микола Ярмолюк, йому пішов вісімдесят четвертий рік, але й у ці літа видав потужну публіцистичну книгу «Що було, що є і що буде»; живим захистом усього людського став свого часу Михайло Степанюк, видавши книги «Пульс» і «Живий захист», оскільки й працював начальником підприємства «Живий захист залізниці» у Бердичеві; проблемами людської моралі й честі переймалася у своїх творах посестра Євгена Концевича, яка мала схожу з ним долю, Зоя Милашевська; високою естетикою дихала поезія Петра Омельченка; справжніми «карбами на граніті» були класичні вірші Володимира Козака; героїкою і символікою звершень українського народу дихали оповідання й повісті Павла Шпити; публіцистичні вірші на високому регістрі національних почуттів творив Олександр Швед; справжнім кумиром ровесників був мобільний Олександр Рихлюк; таємничим менестрелем і мандрівним дяком сучасності (характеристика Володимира Даниленка) запам’ятався усім Юрко Ґудзь; різностороннім і різножанровим у творчості був передчасно померлий Анатолій Журавський – його книга про Остапа Вишню та фільм, відзнятий за його сценарієм про видатного українського гумориста, набули широкої популярності у читачів та глядачів. Варто лише сказати, що той фільм транслювався по телебаченню до десяти разів.
При письменницькій організації діяло потужне обласне літературне об’єднання, яким у різні періоди керували Володимир Козак, Михайло Сич, з 1979 по 1985 рік – я, після 1985 року – Валентин Грабовський, згодом літературне об’єднання трансформувалося у літературну студію імені Михайла Клименка при видавництві «Полісся» і ним керували Марія Павленко та Світлана Штатська.
Починаючи з 1987 чи не щороку організація поповнювалася новими членами – дитячий письменник Микола Яненко (1987), поет Ігор Ліберда (1988), прозаїк Микола Зіновчук (1989), прозаїк Анатолій Шевчук, поет і перекладач Анатолій Сірик (1990), поет Григорій Столярчук, поет Валентин Мисько, прозаїк Геннадій Шкляр, гуморист і сатирик Василь Дацюк, дитячий письменник Віктор Васильчик (1994), поетеса Галина Цепкова (1997), дитячий письменник Георгій Хіміч, поет Іван Редчиць (1998), поет і публіцист, перекладач Міхо Козимиренко, поет і прозаїк Василь Сташук (1999), поет і перекладач Василь Головецький, поет і перекладач Андрій Савенець, прозаїк Олександр Кулеш (2000), дитяча письменниця Марія Пономаренко (2001), поет і прозаїк Василь Врублевський (2003), поет Борис Остапенко, поетки Вероніка Кавун та Ніна Талько-Петрук (2004), прозаїк документаліст Іван Савчук, поет, прозаїк, бард Володимир Шинкарук, поет Іван Сльота, поет, прозаїк і перекладач Володимир Савченко, поет Михайло Полюга (2006), зовсім нещодавно наш колектив поповнили прозаїк Григорій Цимбалюк, прозаїк Олександр Кухарчук, поет Юрій Кондратюк, поетеса Світлана Штатська, поетеса Марія Хімич, поет Анатолій Клюско.
Не судилося стати членом письменницької організації талановитому поетові-фронтовику Михтодю Волинцю з Коростишева. За «кримінальну» любов до України, як пише вже згаданий Михайло Лєцкін, яку вимріював не сталінською, а самостійною, одержав 15 років таборів незадовго до демобілізації, організувавши в армії «Спілку української молоді», відсидів десять років… Свою першу книжку видрукував лише у 1999 році, а нині здійснив справжній творчий подвиг: видав десятитомне видання спогадів про своє нелегке життя, за яке був удостоєний Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка.
Подібна життєва і творча доля спіткала Олександра Курінного, про творчість якого прихильно відгукувався Максим Рильський, та Юрія Залету, який, шукаючи притулку від політичних переслідувань, прибився з Донбасу на деякий час до одного з прижитомирських сіл…
З 2004 по 2007 рік обласну письменницьку організацію очолював Василь Врублевський. Рік першої української революції, яку назвали «оранжевою», теж позначився на діяльності поліського підрозділу Національної спілки письменників України. З’явилося багато творів громадянського звучання («Хроніка оранжевої революції» Анатолія Клюска та «Дніпроревучі голоси» Михайла Пасічника, наприклад), окремі твори патріотичного звучання Василя Сташука, Григорія Цимбалюка, Василя Дацюка друкувалися на сторінках газет «Літературна Україна» та «Українська літературна газета». Безкомпромісним і сміливим публіцистом проявив себе на посту редактора газети «Вільне слово» Василь Врублевський.
Оскільки я згадав пресу, то одразу хочу сказати, що ми плідно співпрацюємо з нею як на обласному, так і на Всеукраїнському рівні. Письменники – члени нашої письменницької організації – працюють на обласному телебаченні (Василь Головецький і Володимир Савченко), редактором «Української літературної газети» є виходець з Житомирщини Михайло Сидоржевський, він же і голова НСПУ; отже, ми в постійному контакті не лише як партнери, а й як друзі-земляки. Ділові і творчі стосунки налагоджено також з редакцією обласної газети «Житомирщина». І хоч там серйозний якісний відбір текстів, більшість членів нашої організації друкують на сторінках цієї газети свої твори.
Напередодні нашого ювілею я особисто зробив разом з обласним радіо майже тридцять інтерв’ю з письменниками-колегами, ці ефірні матеріали знайшли гарні відгуки радіослухачів. Звучало багато побажань практикувати такі формати літературної освіти і надалі.
Сьогодні в центрі усієї нашої організаційної роботи стоїть письменник з його насамперед творчими і видавничими проблемами без озирання на партійну, національну і конфесійну приналежність, за останні п’ять-сім років ми налагодили процес довидавничої підготовки рукописів, маючи у штаті ЖОО НСПУ таку сумлінну і професійну людину як Поляновська Валентина Павлівна. На жаль, відбулося скорочення штату і вона звільнена з посади, яка надзвичайно потрібна спілці.
На сьогоднішню ювілейну повірку вийшло нас набагато менше, ніж могло вийти. Не так давно пішли від нас Іван Савчук, Геннадій Шкляр, Олексій Опанасюк, Євген Концевич, Михайло Сич, Валентин Мисько, Ніна Комашня, Володимир Шинкарук, Іван Сльота, Василь Яр, Анатолій Шевчук.
На сьогодні нас двадцять сім. І через те, що кожна повірка передбачає поіменне озвучення прізвищ, роблю це з великим задоволенням.
Васильчук Віктор Борисович – прозаїк, дитячий письменник, публіцист, головний редактор газети «Вечірній Коростень», автор Всеукраїнського літературно-мистецького свята «Просто на Покрову», засновник літературної премії імені Василя Юхимовича. Лауреат багатьох літературних премій, у тому числі й Всеукраїнської імені Івана Огієнка, найсвіжіша відзнака – третя позиція у номінації «Дитяча драматургія» Корнійчуковської премії.
Врублевський Василь Марцельович – прозаїк, поет, драматург, перекладач, директор обласної наукової бібліотеки, відомий в Україні як засновник чи не першого на Житомирщині літературного журналу «Авжеж!», лауреат літературної премії імені Бориса Тена. У 2010 році доклав максимум зусиль як начальник управління культури і туризму обласної держадміністрації до того, щоб Міжнародне літературно-мистецьке свято «В сімї вольній, новій» пройшло на Житомирщині якнайкраще і це нам усім разом вдалося.
Дацюк Василь Лаврентійович – поет-сатирик, дитячий письменник, перекладач, наша організація завдячує йому за створення премій імені Михайла Клименка, імені Бориса Тена, імені Василя Земляка, «Дідусева казка», а також премії «Рідна мова». Ось уже п’ять років ми називаємо лауреатів цих премій, а їх фундатори справно забезпечують монетарну складову слова «премія».
Зіновчук Микола Миколайович – прозаїк, дитячий письменник, лауреат літературних премій імені Василя Земляка та «Дідусева казка».
Кавун Вероніка Олексіївна – поетеса, одна з наймолодших у нашій організації, живе і працює в США.
Кондратюк Юрій Павлович – поет, директор обласного будинку народної творчості, щойно прийнятий до лав НСПУ, тому всі відзнаки і премії у нього ще попереду.
Кухарчук Олександр Федорович – прозаїк, за один рік став і членом НСПУ, і лауреатом Всеукраїнської премії імен Івана Огієнка, автор національних бестселерів історичного змісту.
Клюско Анатолій Олександрович – поет, власник книжкового магазину в Новограді-Волинському, рядовий останнього призову НСПУ.
Остапенко Борис Васильович – поет, лауреат літературних премій імені Івана Огієнка та Михайла Клименка, патріот України, дисидент радянських часів, чиї твори не видавалися протягом кількох десятиліть завдяки службам КДБ.
Павленко Марія Григорівна – поетеса, лауреат літературних премій імені Івана Огієнка, імені Михайла Клименка. Імені Лесі Українки обласного відділення фонду «Культура», ветеран НСПУ.
Пасічник Михайло Павлович – ваш слуга, голова обласної організації Національної спілки письменників України, автор багатьох книг поезії, відзнак не називаю, але вони є.
Полюга Михайло Юрійович – поет, прозаїк, пише російською мовою.
Пономаренко Марія Антонівна – дитяча письменниця, лауреат Всеукраїнської премії імені Лесі Українки, автор понад ста п’ятдесяти видань для дітей!
Редчиць Іван Юхимович – поет, лауреат літературної премії імені Михайла Клименка,
Савенець Андрій Миколайович – поет, критик, літературознавець, перекладач, дослідник перекладу, ще один представник нашої письменницької діаспори у Польщі.
Савченко Володимир Захарович – поет, прозаїк, драматург, перекладач, Заслужений артист України, телевізійний журналіст, театральний педагог, «Честь і слава Житомирщини», лауреат літературних премій імені Василя Земляка, імені Івана Огієнка, Василя Юхимовича та інших відзнак за творчість. Це за його активної участі ми маємо прямий доступ до телеефіру у форматах передач «Тетерів», «Видатні земляки» тощо.
Сірик Анатолій Силович – поет, перекладач прозаїк, есеїст, заступник голови ЖОО НСПУ, лауреат літературних премій імені Володимира Свідзінського, імені Бориса Тена, премії «Рідна мова» та інших. Працює також у краєзнавчій царині, написав і оприлюднив двотомник «Чуднів на бистрині історії».
Скорський Микола Андрійович – критик, літературознавець, найстарший член нашої організації – у серпні йому виповнилося 95, лауреат премії імені Івана Огієнка. Імені Василя Земляка та інших нагород.
Сташук Василь Федорович – поет, прозаїк, сатирик, лауреат літературних премій імені Михайла Клименка, Івана Огієнка, Василя Земляка, голова Огієнківського товариства у Брусилові, громадський діяч і патріот України.
Талько-Петрук Ніна Василівна – поетеса, працівник культури Лесиного краю, лауреат премії імені Василя Земляка, авторка талановитих віршів і цікавих етнографічних розвідок.
Хімич Марі Петрівна – поетеса, прозаїк, яскраво і промовисто дебютувала на Всеукраїнському рівні, лауреат багатьох молодіжних премій, представник нашої письменницької діаспори в Канаді.
Цепкова Галина Василівна – поетеса, живе у Коростені, лауреат літературної премії імені Михайла Клименка та Василя Юхимовича.
Цимбалюк Григорій Миколайович – прозаїк, активний громадський діяч, лауреат кількох літературних премій, престижної нагороди «Золота фортуна», легенда нашого краю, учасник АТО, автор багатьох книг і публікацій у всеукраїнській літературній періодиці.
Штатська Світлана Миколаївна – поетеса, дитяча письменниця, начальник департаменту сім’ї , молоді і спорту облдержадміністрації, лауреат кількох літературних премій.
Яненко Микола Михайлович – прозаїк, дитячий письменник, лауреат літературних премій імені Лесі Українки, Миколи Трублаїні, «дідусева казка» та кількох інших.
Ярмолюк Микола Якович – відомий український прозаїк, лауреат премій імені Івана Огієнка, імені Василя Земляка, неодноразовий переможець конкурсу «Краща книга року», автор багатьох книг прози і публіцистики.
Зі славним ювілеєм вас, шановні колеги!