Що на серце лягло

604

 
 
Вадим КРИЩЕНКО
 
Українське братство
Хай хтось, хитрістю підбитий,
Загріба багатство.
А нам треба оновити
Українське братство.
 
Хай хтось просить на підмогу
Мастака чужого,
А нам треба кошового
Вибрати зі свого.
 
І тихіших, і лютіших
Знала Україна.
Нашу душу може втішить
Лиш душа родинна.
 
Рвуться в українську мрію
Спритні й гонорові.
Українця ж зрозуміє
Лише брат по крові.
 
Хочу крикнути наразі
Щоб у вусі трісло:
Не садіть московських блазнів
У гетьманське крісло.
 
Геть, зрадливі атрибути! –
Що пекли нас часто.
Вірю – подолає скрути
Лиш Вкраїнське братство.
 
Розмова
Старого гуцула зустрів я колись,
Спитав навмання, так, для виду:
– І скільки на світі ви вже прожили,
Скажіте, признайтеся, діду.
 
Спинився старий, посміхнувся у вус:
– Ну що, я не буду вгинаться,
Признатись нікому про це не боюсь –
Прожив, як по правді, днів двадцять.
 
– Та що ви? Та вам недалеко до ста,
Навіщо звернули на жарти?
– Ні, тут арифметика зовсім проста.
Послухай, осмислити варто.
 
День перший, коли я із війська прийшов,
А другий – як стрінув Аничку.
Була в нас велика і вірна любов,
Як мовлять – одразу й навічно.
 
І третій, як хату свою збудував,
Про це пам’ятаю і нині.
Світилась красою і мисників, й лав,
І добрим лицем господині.
 
Четвертий – це сталось якраз восени, –
Коли народився синочок…
Якщо по порядку – було три сини
І троє смерічечок-дочок.
 
А потім женив роботящих синів –
Пішла голопуза малеча…
Отак набереться двадцяточок днів.
А інше усе – колотнеча.
Дідок підморгнув, собі далі пішов,
Кептарик натягши на плечі…
Я довго стояв, онімілий немов,
Не змігши нічим заперечить.
 
Розмову цю мудру в собі понесу,
Щоб знову вона нагадала:
На радість відведено мало часу.
Ой Боже, як мало, як мало…
 
Бути українцем
Любити Вкраїну –
Не тільки про це говорити,
Бо слово красиве
Ховає бува каламуть.
У справжній любові
Сховались свої колорити.
Про справжність її
Тільки вчинки твої доведуть.
 
Святі почуття
Починаються з рідної хати,
З маминих слів,
Що до правди ведуть навпростець
Любить Україну –
Це значить щодня дарувати
Для отчого неба
І свій осяйний промінець.
 
Любити Вкраїну –
Крізь крик її мову почути,
І рідне плекати,
Відкинувши звички чужі.
Любити – це значить
Не дати втопитися в скруті,
Не дати пропасти
Її волелюбній душі.
 
Любити Вкраїну –
Добра запалити багаття,
Стоять за своє
І не стишить до волі ходи.
Тож будьмо вкраїнцями,
Будьмо вкраїнцями, браття –
У радості й скруті,
Несхибно, усюди й завжди.
 
Роздум біля новорічної свічки
Ей, скинути хоча б десяток літ,
Хоча б десяток… Не прошу я більше.
Й принадами знов заяснів би світ,
І задзвенів би він мажорним віршем.
 
А так усе схиляюсь на мінор:
Холодний сніг, і видива холодні…
Горить свіча… У чарочці кагор –
Без сповіді я причащусь сьогодні.
 
Ковток вина та огірок пісний –
Хоч не гіркі, але загіркли в роті.
Вже давня мрія перейшла у сни…
Чого усе я відкладав на потім?
 
Нема часу вже відкладать, нема.
Як швидко все промчало, пролетіло!..
А за вікном хурделиця-зима,
І ув очах отак пекучо-біло.
 
Та все ж, на серці начебто не лід –
Воно мелодію ще віднайде у слові,
Воно іще у теплоті любові…
Ей, скинути хоча б десяток літ!
 
Просто жити
Удача – ніби той міраж
Всміхнулась… І сховалась тихо…
Уже пустий мій патронташ,
Щоб відстрілятися від лиха.
 
А лихо тихо підповза,
Воно зоветься просто – старість.
Непередбачена сльоза
Звучить в душі, мов на гітарі.
 
Але ще хочеться чогось –
Без зла, без каяття і болю…
Піти між золотих колось,
Піти, де сонце тішить долю.
 
В гурті надуманих химер
Я був немов несамовитий…
А усвідомив лиш тепер:
Яке це щастя – просто жити.
 
Душа ще хоче вірить
Амбіції вже на вогнях тривожних
Зронили попіл на суху стерню.
Але душа жива… Вона іще спроможна
Потиснуть руку молодому дню
 
З передчуттям, що день цей заясниться
І принесе ту ясність нам усім,
Із радістю ввійде в людський надій світлицю,
Із правдою зайде в Державний дім
 
Утвердить у серцях бажання щирі,
Закресливши напасті і брехню.
Душа іще жива. І дуже хоче вірить
Прийдешньому просвітленому дню.
 
Українська драма
Якась ганьба на очі повиса,
Бо як сприйняти українську драму.
Ми мали би злетіть у небеса,
А падаєм униз, в глибоку яму.
 
Хтось позира на все це сміючись…
Та нам болить запитання горбате:
Чи вирок цей вже остаточний, чи
Ще можна нам оскарження подати.
 
Якщо ти людина
Якщо ти пташка –
Бійсь висоти,
Якщо ромашка –
Всім не цвіти.
 
Якщо ти гілка –
Плоди ховай,
Якщо сопілка –
Притиш, не грай.
 
Якщо ручай ти –
Не трать води,
Якщо зайчатко –
В даль не ходи.
 
Знов слово стелить
Таїнь свою…
Якщо метелик –
Жахайсь вогню.
 
Якщо ти стежка –
Не линь у даль,
Хай буде стерта
Твоя хода.
 
Так безупинно
Кричать рядки…
Якщо людина –
Дій навпаки!
 
«Землячок»
Одяг він іншу мову,
Іде у інші храми…
І я питаю знову:
Він з нами чи не з нами?
 
В словеснім передзвоні
Не зрозумію й досі:
Він України воїн,
Чи прихвостень московський?
 
Лихе – не бачить ніби,
Своє – ганьбить завзято.
Ой, «землячків» подібних
У нас іще багато.
 
Від злості – єрепенить,
Хоча вдає – звичайний.
З такими ось, я певен,
Ви також зустрічались.
 
Пісенька про щастя
Думаймо про зорі,
Думаймо про небо,
Думаймо про добре,
Про лихе – не треба.
 
Радість – силу множить,
Ніч зміня на ранок.
Думати не гоже
Що усе погано.
 
Усміхнись квітчасто –
Як бузок у цвіті.
І повірмо – щастя
Є на Божім світі.
 
Відсахнімсь од суму –
Він людині шкодить.
Те, що будем думать –
Те й до нас приходить.
 
Зелений друг
Було, що друзів – повна хата,
Тепер – не чуть і віддалік.
Лише один горіх крислатий
Від мого дому не утік.
 
Долоню простяга зелену
У днини смутку і недуг.
І я втішаюсь, що у мене
Є мовчазний та вірний друг.
 
До літа на уклін
Високі мальви біля вікон,
Як з білокурівських картин…
І все високе і велике
Прийшло до літа на уклін.
 
Тут – міряй небо, міряй поле
Очима й подихом своїм,
Бо все, що бачиться навколо –
Це твій пахучий, добрий дім.
 
Тут – і доцільно так, і просто,
І все хороше на виду…
В своє селянське первородство
На святі серпня я іду.
 
Клен
Старію разом я з похилим кленом –
Колись його край шляху посадив.
Він часто мовить вітами до мене,
Виспівує мені на свій мотив.
 
Одна вже гілка в кленові усохла,
А інші зеленіють в нього ще…
І я теж чую, як в моє безсоння
Приходить щось, що тисне на плече.
 
Старієм разом – дерево й людина,
Нас не минає тужне і сумне.
Та клен ніколи не покаже спину,
І гілку для стрічання простягне.
 
Я дивну спільність віднайшов між нами –
У тім, що буде ще, чи вже було.
… Із кленом холодніємо дощами
І ждем, що нас зігріє ще тепло.
 
Пшеничне слово
У слові, як у хлібі, є свій смак–
Їх треба берегти, щоб не було понищено.
Тож недаремно люди мовлять так:
– Дай хліба житнього, а слова дай пшеничного.
 
Твоїми дивлюся очима
Тебе й мене вже стільки літ
Тримає міць неодержима.
Ми різні… Але я на світ
Твоїми вже дивлюсь очима.
 
Дивне відчуття
Хоч на мені піджак широкополий
Та ще… Та ще є різного вбрання.
Чого ж стою я ніби зовсім голий
Перед очима завтрашнього дня?
 
В поетичному лісі
В поетичному лісі імен,
Де ростуть біляки і опеньки,
Розпізнаєте може й мене –
В сироїжці маленькій.
 
Магічний спів
Магічність співу я відчув давно.
Мене лякає німота глуха.
Пісенний звук – це хліб мій і вино:
Чим ближчий спів – тим далі од гріха.
 
Лише один рядок
Гриміли фанфари, до пафосу схильні,
Гімн низькопоклонства розносив трам-там.
«Живи, Україно, прекрасна і сильна» –
Лише цей рядочок хай лишиться нам.
 
Вічні протиборці
«Життя і смерть – одвічні протиборці»
Ув очі дивляться усім нам по порядку.
Одних можливостей вони, одних пропорцій…
Та лиш одне з них може ставить крапку.
 
Якщо ти будеш їжаком
Всі різні… Хоч людей навкруг огром:
Хтось свариться, а хтось уміє ладить.
Якщо весь час ти будеш їжаком.
То чи захоче хтось тебе погладить?
 
Їхніх душ зоря
Найближчі друзі… Оглянусь –
не видно.
Ловлю на небі їхніх душ зорю.
З ким поділитися мені про заповітне?
…В задумі сам з собою говорю.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!