Російська рулетка

 
 
Василь БАЗІВ
 
1.
У США в анлійському перекладі вийшов мій роман-реквієм “Армагеддон на Майдані”.  Але на презентацію на форумі у Львові не поїхав – презентацію я уже зробив на війні під Авдіївкою.
Армагеддон – то  українські ангели проти  вселенських демонів на чолі із Путіним і його уркою Януковичем. Армагеддон – то прототип -великомученик Юрій Вербицький і антипод-пітекантроп, збірний образ донецької гопоти Юрєц. І їхнє зіткнення – Юрія і Юрца на Майдані, від якого здригнулися небеса, – нова версія Біблії у транскрипції третього тисячоліття нової ери, – версія, яку я ще назвав “колективним Ісусом”.
Американці видавати роман не спішили. Вичікували. Надто драстично  сприймався армагеддон у 21 столітті у центрі Європи. Роман їх лякав. Голлівудські жахи – то все-таки фікшн, фантазії хоч і лякаючі, але поза реальністю. А тут жанр наче фікшн, але така вже правда життя, що кров холоне у обивателя “золотого мільярда” респектабельного людства.
Чекали, поки не побачили номінований на “Оскара” документальний фільм “Зима у вогні”. Документальна візуалізація Майдану – як це було. Побачили і здригнулися. Самі на мене вийшли – будемо друкувати “Армагеддон”.
Блискучий видавець і письменник, університетський академік Анна Факторович зі штату Джорджія обкладинку оформила у стилі живописних портретів, створених прямо на Майдані Мариною Соченко. Нема таких творів ані у Мікеланджело, ані у Пікассо – народжені на мольберті, виставленому  поміж барикадами і кулями. Художню книгу novel американці орнаментували документальними фото Лесі Луців  і Валеріана Антоновича, його уже нема серед нас, і вічною пам’яттю йому стали його фотозліпки із майданних атлетів Духа.
Ядерний удар проти Москви – є ще один вимір книги  в окопах гібридної, інформаційної війни, коли перед 5 мільярдами англомовних землян постає Логос як зброя масового знищення ватної глобальної пропаганди.
Було безліч варіантів – де і коли дати знати народові, що зроблено таку роботу – друга книга українського автора в історії української літератури, видана у США (перша – теж моя – епічний роман “Хрест”, яким я відкрив для Америки Україну і її тамплієрів). Начебто вмотивована потреба письменника – презентація нової книги. До речі, прем’єру україномовного видання “Армагеддону на Майдані” я робив у Національному музеї літератури імені Тараса Шевченка  – у тій самій бібліотеці, у якій днював і ночував Іван Франко, коли бував у Києві. Не ждав такої рефлексії суспільства, коли прийшло народу утричі більше, ніж очікувалося. Колеги-посли іноземних держав сиділи по два на одному стільці. Що тут сказати –  оказія надихала. Письменнику такі ін’єкції потрібні, як повітря.
Американський армагеддон я все-таки ще буду представляти у Києві, і не тільки.
А перше, що прийшло водночас і у голову, і у серце – я поїду із новиною на фронт! Найперше – на передову! Війна – місце презентації. Солдату, якого вбиває ворог в окопах, я скажу: я теж солдат, який має у руках наймогутнішу зброю – Слово. І ним я бабахнув по Москві із американських сугестійних балістичних ракет та із боєголовками ядерної Правди!
Тут уже знову – безліч варіантів. Найоптимальніший – зголоситися до вищого військового командування і під опікою армійських профі  піти на війну. Логічно, природно і, врешті, безпечно.
Але якось так хотілося без помпи, без жодного натяку на міжнародний статус письменника-дипломата  із відповідною увагою до нього.
І як у книгописанні, сюжет визрів у жанрі мого улюбленого трилера. З війною не жартують (потім я ще не раз буду згадувати цю заповідь), але у пориві творчого  тріумфу написання не словесної, а живої книги  мною було прийнято рішення  вершити за гостросюжетним умислом. Є така дуже небезпечна письменницька хвороба – плутати сюжет книги із сюжетом власного життя.  Хвороба небезпечна. Її треба лікувати.
Поїду на війну не у військовому обозі, як Констянтин Симонов чи Ернст Хемінгуей, а в обозі… волонтерів.  Наша теперішня війна із московським окупантом у моєму розумінні і тепер уже й на власному фронтовому досвіді у військовому сенсі нічим не відрізняється від попередньої війни на нашій землі із німецьким окупантом. Але є інший, глибший сенс, який вирізняє нашу війну у контексті усієї світової історії війн: на нашій війні на лінії фронту – не лише солдати воюючих армій, а цивільні беззбройні громадяни.
Власне, іншомовне слово – волонтери – не зовсім точне. Нема прецедентів, щоб поміж окопами, коли йдуть бої із застосуванням модерних засобів знищення  від танків до ракет, тинялися під кулями беззбройні невоєнні люди. Український феномен, народжений Майданом, коли протестант-демократ йде із дерев’яним щитом та дрючком супроти до зубів озброєної армії (внутрішні війська, але війська), яка за наказом знавіснілої влади розстрілює  демострантів у центрі мирного міста, як на сафарі.    Тепер у Лугандоні цей армагеддон продовжується.
Про виключно божественне багатомільйонне українське волонтерство, коли війну веде не держава, а суспільство, коли доля цієї війни залежить не від дегенерованих генералів, а від самозречених  громадян, я ще напишу окремо. Наш Майдан я назвав у передмові до  роману найвидатнішою подією світової історії у 21 столітті. А як назвати фронтове волонтерство, яке збирає по усій країні незліченні ресурси для перемоги у багатотисячній товарній номенклатурі від окулярів нічного бачення до засоленого на віки сала – і доставляє на торгових бусах малих та середніх бізнесменів – прямо в окоп!
Моїм провідником має бути професійний волонтер Наталія Прилуцька. Вона вояжує фронтом на регулярній основі.  Землячка Шевченка, у генах якої Майдан пробудив дух Бандери. Взагалі, ці наддніпрянські бандерівці затьмарюють патріотичним вулканізмом наше, наче виключне, галичанство, і знову окрема тема для осмислення.
Із таких, як вона, писався образ її безсмертної землячки “Наталки-Полтавки”. Вродлива молода наддніпрянка, мати дітей-школярів.  Іскрометна мирна фронтовичка, “Бук” і “Град” вкупі. Вона вважає, що нема такої кулі, яка би вцілила у її бус із домашнім варенням, вона сама, як українська ядерна боєголовка для окупантів усіх мастей, які коли-небудь полізуть сюди, як теперішня московська саранча. Куди там до оперної меланхолії  Котляревського і Лисенка із їхньою цнотливою Наталкою в обіймах залицянь кривоязикого Возного. Даю замовлення сучасним майстрам класичної сцени – створіть оперу про теперішню Полтавку-волонтерку із чорноземного містечка, а за мною – лібрето.
Напередодні Наталка заїжджає до мене додому, і ми вантажимо бусик моїми армагеддонами та іншими  моїми книгами, яких я купив у видавництв на кілька тисяч гривень – мій волонтерський внесок у війну. Якщо не врахувати генератор із  домашнього господарства, який я також офірував на потреби фронту у районі Пісок.
Виглядає так, що сюжет із відвідин фронту набуває незворотнього характеру. Вмикаю прагматику: походи на війну – екстрім, який потребує точності у плануванні, як, приміром, точність у альпінізмі.  За кермом завтра має бути статечний волонтер, який викликає довір’я.
Однак зранку на означеному місці збору його не виявилося. Обставини змінилися, а вести машину буде сама Наталка. Отут зупиняюся детальніше. Як водій із багатющим стажем, я часом ставлюся із розумінням до офіційної політики Саудівської Аравії (я там був і бачив) про заборону водити автомобілі жінкам.
Якось так, що раніше я ніколи не їздив машиною, за кермом якої – посланець прекрасної половини. Є у мене така фобія, коли блондинка у сусідній машині спонукає до подвійної рефлекції самозбереження. Про довіру керма у транспорті, у якому знаходишся ти сам, – для мене це високоточна форма суїциду.   А тут –  у далеку дорогу через пів-Європи, бо Європа – це Україна і ще дещо довкруж неї. За кермом – водійка, якої я практично не знаю, так само, як і вона вперше за кермом саме цього, позиченого для волонтерських цілей мікроавтобуса.
Отже, з позицій мого драйверського консерватизму інтрига виникає, коли ще й не зрушили з місця. Перспектива “шумахер у спідниці” насторожує, якщо не сказати точніше. Впродовж усього маршруту на схід протягом цілого світового дня ця інтрига буде вести себе, і небезпідставно, по наростаючій.
Наталка також не приховує: вона їздить на фронт десятки разів, але, правда, рідко за кермом, а тут так склалося… Щодо моїх фобій, вона із почуттям абсолютної власної правоти стверджує: волонтер – створіння позастатеве. Це уже філософія, яка все-таки надламує мої стереотипи скептицизму щодо дніпровських амазонок.
Треба віддати належне провіднику – невдовзі після Києва завертаємо у Яготин. Слава Богу, там маємо підібрати водія.
Містечко, відоме нам за розкрученим молочним брендом, має зовсім інший статус – одна із волонтерських столиць, яку по дорозі на фронт не оминають тисячі добровольчих екіпажів. Тут живе і працює легенда волонтерської армії, відомий  не як позивний, а на власне ім’я – Армен. Шахарьянц. Вірменин-гуманіст, якому болить серце від несправедливості, коли одна держава лізе на територію іншої і вбиває її громадян. Кавказець посвячує життя тому, щоб на фронті було якомога менше вбитих захисників своєї батьківщини і якомога більше вбитих окупантів.
Мій ровесник, знає війну по Афгану, пройшов  Майдан, а тепер один із генералів громадянського руху забезпечення армії, про яку треба дбати, поки в умовах неоголошеного військового стану генерали її розкрадають.
Яготин – перевалочна база. На складах інфантерії Армена і його команди таких самих військових командирів у відставці за віком –  тилова служба Міноборони відпочиває. Один підприємець, приміром, доставив сюди 700 банок квашених помідорів. Я пробував – делікатес, який не снився кращим ресторанам на острові Хайнань чи на півосторві Юкатан, куди колись там в іншому житті завели мене письменницькі мандри.
Армен – знову окрема тема. Поговорити би. Але попереду – далека дорога. Один штрих. Стоїть поруч  бувале авто, яким господар ще, напевно, Кабул брав,  і на ньому виведено – Арменомобіль. Ставлять його посеред дороги порожнім, а народ зносить і вантажить усе, що Бог послав. Отакий спосіб збору волонтерських внесків.
Що в основі цього унікального благодійництва? Довіра. У Армена воно в очах народу – безмежне. А довіра людині, як і віра в Бога, – альфа і омега. Напишіть на цьому битому транспорті не Армен, а Рошен? Скільки би громадян принесли з домашнього двору власного добра на всенародну справу? Без довіри у справах політичних чи державних – ти труп. Якби Армен був президентом, він мав би 100 процентів рейтингу.
У якості волонтерського внеску Армен виділяє нам водія. Роман – то уже інша генерація. Парубок моторний і доволі юних літ, але уже подбав про дружину і дитину – щойно народжене немовля. Нехай росте, поки батько гасає по майданах і фронтах. Саме такі наганяють страх на Хуйла і усю його ватну імперію – “Правосєк”! Типовий, з ошалілими, як джмелі очима, і меткими, як сокира, руками.
Лідер яготинського “Правого сектору”, друг  Роман буде вести мене на фронт! Трохи відлягло. В дорозі він демострує ще один талант. Акторський. Їдемо на війну, заходячись від сміху. Роман розповідає анекдоти, ну дуже вже круті – про Путіна і Яроша. Путлєру перепадає під зав’язку, але й провідника Роман не щадить – щоб не зазнавався.
То там у тому житті – трісла шина на швидкості, зігнутий удвоє диск, заміна колеса у пітьмі із попереднім вивантаженням з буса трьох тонн провіанту в пошуку десь на днищі невідомого чужого буса того самого колеса, втрачена дорога до Дніпра без всіляких там джіпіесів – то такі дрібниці, як і пошук місця для ночівлі під одинокими ліхтарями прифронтових містечок.
Такі вже дрібниці, на яких й зупинятися не буду, бо все-таки доїхали, переночували, а зранку – перша зустріч із читачами. Із кіборгами. Залізні хлоп’ята.  Порохом пахнуть їхні звисаючі козацькі оселедці. Автограф-сесія у польовому таборі неподалік Новомосковська (треба перейменувати) легендарної 93-ї дивізії, яку щойно вивели для перепочинку і поповнення втрат неподалік від фронту.
Дарую книги. Скільки їх було, у житті письменника миттєвостей щастя, коли читач у черзі за автографом стоїть терпляче годину-півтори. Але ці очі обпалених війною синів моїх і моєї незламної і грізної у своїй нездоланній силі Нації я не забуду ніколи. Хвалю себе мимоволі – як здорово, що я приїхав сюди. Ну що там столичні імпрези на гладких літературних паркетах.
Письменник-мислитель – мисливець за смислами. От він, смисл. Витає поміж наметами твоєї визвольної армії, у рядах якої ти – також грізний солдат, що прибув із фронтів глобальної війни, на якій ворог вершить медійне знищення в очах трохи загальмованого і розманіженого людства світлого, як лики святих, образів цих моїх рідних по крові тамплієрів нового тисячоліття.
Забалакались. Нафотографувались досхочу. Затоваришували до нестями. Але вибились із графіка. Порушили регламент. Є така штука, і зле, коли її немає, – військова дисципліна. Взагалі то я вважав, що на війні вона має бути дещо на іншому рівні.
У мене виучка така, по життю – намагаюсь у наукових книгах стратегічно моделювати віки і тисячоліття, а у повсякденні – хоча б години до кінця днини. Але провідник Наталія тримає інтригу – не каже, що далі. Правда, гендерний баланс нашого екіпажу піддається позитивному корегуванню, оскільки з дозволу старшини роти наш особовий склад поповнює кіборг Женя із Куп’янська.
Зовсім юний хлопчина із генерації ватаг підліткових дискотек. Пройшов за ці криваві місяці свого юнацтва стільки, що на війні більше не проходять. Що там його двадцять з гаком – нажилася ця дитина в обіймах зі смертю літ так на двісті. Йому би пасував зошит зі студентськими конспектами. А у нього зошит – список бойових побратимів. Таких самих пацанів. Багатьох із них – нема уже на світі, є тільки у зошиті Жені.
Думаю про нього. Такі Берлін брали. Вертались і ще більше їх  не верталось з тої війни. Скільки про них книг написано  і фільмів створено та про їхній подвиг… Зламали Гітлера, а ці от діти ламають хребет страшнішому, ніж Гітлер, – ламають виродка Путіна, що розмахує ядерною довбнею над людством. Чому ми не пишемо про цих лицарів, які стікають кров’ю, коли їм ще молоко матері не висохло на губах? Зараз от Женя – підопічений медчастини, міг би цілком резонно й подалі від смерті – додому. То недалеко – Харківська область.  А усю дорогу торочить одне і те ж – якби на контрактну службу повернутись.   Він їде з нами, щоб показувати дорогу кіборгів у трикутнику смерті – Піски-Авдіївка-Опитне.
 
2.
 
Їзда як їзда — яма на ямі. Довкруж — чорноземи аж до виднокола. От чого вони усі лізуть сюди — воріженьки по сусідству, будь вони прокляті,  і ті, що подалі.
Екіпаж запримітив моє верховинське замилування найдорожчим у світі скарбом — землею українською, в порівнянні з якою така ж чорна, як ніч, нафта, – полова разом із її газом. Побратими по бусику клянуть, на чому світ стоїть, прем’єра, який саме на язику, бо пробубнів  у ящику, що мільйон га цієї нашої, не їхньої, землі треба продати. Роман уточнює — не продати хочуть, а вкрасти. І називає їх так, що не буду повторювати в ім’я відвернення ксенофобії, за якою пильнує пані Дуня із Євросоюзу.
Стоп машина — блок-пост. Їх ще буде безліч. Показуй перепустку на війну. Провідник Наталка знає усі паролі — і у нас нема проблем потрапити без перепустки хоч у саме пекло.  Було би бажання посмажитися у казані.
Синьо-жовта, велетенська бетонна стела “Донецька область”. В’їзд у “преісподню”. Звідси усе починається. Тут усе відбувається. Звідси взагалі-то “нормальні” люди тікають…
Фотографуюсь для музею із “Армагеддоном”, події у якому відбуваються також і тут. Тут ми за сім років до Майдану знімали фільм “Кримінальна окупація”(є на Ютубі). Як автор сценарію і креатор смислоформ я попередив — до влади йде криваве ОПГ, яке знищить Україну. Фільм знімали під виглядом голандських кінематографістів — було смертельно небезпечно. Тут людину вбити — що муху задавити. Суворий край, ця зона. Останній раз перед війною я був  на Донбасі  у 2012-му – на матчах української збірної  євро-чемпіонату. Випадково потрапив у лігво “злодіїв у законі”. Їхня концентрація у цій зоні — напевно, найвища у світі. Спілкування із урками — теж доволі моторошний екстрім. Але без нього мій “Армагеддон” був би зовсім іншим! Небезпечна професія — письменник, якщо ставитись до неї серйозно. У цій зоні треба було побути, щоб про неї писати. Такого не придумаєш. Так само і з війною — тріскотня у телеящиках немає нічого спільного із тим, що тут діється, що буде далі.
Яке перше відчуття? Висадка на іншій планеті. Недогорілі танки без башт. Обвалені мости. Знесені хати. Таке відчуття, що й тобі зносить башту на шиї. Якось так не по собі – запахло смертю.
На кожному блок-посту — суперечка. Військовики не радять їхати далі. Перестороги ці спонукають до думання, але провідник Наталка невблаганна. На одному із штабів затрималися довго. Думав, не пустять. Майор круто виматюкався і махнув рукою — і ми помчали, як навіжені.
Доріг — нема, а ми — не у танку чи бетеері. Автобус у полі і по пояс у болоті. Така бувальщина. Відбувається ключова подія усієї цієї епопеї — за кермо сідає Наталка. Вона каже, що знає дорогу і вона командує, що вона, а не хто інший, несе тут повну відповідальність. Заява керівництва звеселяє.
При в’їзді у Піски нас зустрічає Степанівна. Порошенко і Муженко про це не знають, вони тут не були і ніколи не будуть, тому я їм   скажу: Степанівна — легенда №1 російсько-української війни, і про неї я напишу окремо.
Тут же – перша зустріч із окопними солдатами. Така фронтова бухгалтерія. Хлопцям, якщо вони залишаються живими, за тарифом “бойові дії” платять у рази більше. Якщо тариф такий, що вони тут неначе на екскурсії, то платять у рази менше. Боєць каже: я тут на “екскурсії” цілий рік, а мені закрили із 365 днів тільки 12, як бойові дії. Хоча ці дії кожен день — однакові: нас б’ють і вбивають.
Що це? У нього Порошенко і Муженко вкрали зарплату за 353 дні.
Цікавлюсь — як вам, хлопці, мирний план Володимира Володимировича і Петра Олексійовича? Дуже гарний план, коли для українців — мир, а для росіян — війна. Вони стріляють, а ми не маємо права захищатись. Найпідліша із воєн, коли проти тебе — два президенти. Ворожий по тобі стріляє, а свій начебто –  тобі стріляти забороняє. Таке подвійне вбивство. Видають мінімальний боєкомплект. Коли беруть нас майже голими руками, відстрілюємося цими поодинокими кулями. Якщо перерозхід боєприпасів — можуть покарати у відповідності до мінського мирного плану. Хлопчина, який прийняв бойове хрещення на Майдані, лютує: часом шпурляємо у кацапів “коктейлі Молотова”, як то було на Майдані, бо нема більше чим відбиватися.
Який настрій? Того, хто придумав цей мирний план, – під трибунал!
Від моста при в’їзді у Піски і до Авдіївки, перед якою тьмяніють усілякі там “брестські фортеці”, їдемо вздовж окопів. Живопис не для слабких нервів. Правда, нема нікого — фронт просунувся трохи далі, і ця лінія поміж “зельонок” уже у найближчому тилу.
За окопами — хатини, повз які мчимо і лупимо по гальмах, опинившись у тупику. Я так розумію, що зі знанням дороги у нас проблеми. З такою навігацією можна запросто вскочити прямо у штаб рязанської дивізії армії ЕРЕФ або  у лапи навіженого Гіви чи наколотого Мотороли.
Благо, звідкись взявся чоловічок. Наче — не зелений. Питаємо — як тут до Авдіївки? Він розказує.  Наче — наш. Сутеніє.
Врешті, в’їжджаємо. Фронтове місто. Таким самим воно було, напевно, у 1943 році, коли  у кровопролитних боях його залишали німці. Тепер же нові окупанти хочуть зайняти.
Коли бачиш у центрі міста цивільних людей, та ще й мам із колясками, щойно освоєні твоєю свідомістю окопні декорації наче згладжуються в уяві. Усе тут поруч — життя і смерть. Мир і війна. Нема дистанції. Люди живуть на війні.
Але нам не треба цього миру. Ми їдемо далі. У сторону легендарної промзони. Останній блок-пост. Тут уже підвищені офіцерські тони! Не можна –  далі фронт!
На годиннику — минуло 17.00. Тепер мушу зробити ліричний відступ від репортажного опису і пояснити усім, хто там не був, але дуже хоче. До 18.00 — ще сяк-так. Ні, на війні, як на війні. “Шальна” куля і все таке інше. Прикол снайпера наповал — усе може бути. Кацапи ж тут поруч — за горбом засідають. Але ще можна надіятись на краще, що цей день — не останній для тебе, поки світить сонце. Але от після 18.00? То уже зовсім інша “свадьба”. Не встиг розпитати, чому так склалося, але війна на повну котушку розпочинається  саме із цього часу пік!
Окупанти починають наступ, коли сяде сонце. Ними орудує князь тьми. Цей гномик із Кремля. Вампіри п’ють кров, коли піднімається місяць. Кровопийці у людській подобі перетворюються у звірів. І тут не до містики — саме так воює проти України Москва. Вночі. Підло. По-звірячому, та так, що жоден звір на таке не здатен.
Вампірам треба, щоб було темно ще й тому, щоб не бачило ОБСЄ, яке сюди й так ні за які гроші носа не покаже навіть вдень. Вони ходять туди, далеко від фронту, куди ми поховали наші гармати.
Після 18.00 — не лізь на лінію фронту! У нас залишалось менше години. Кінцева мета для Наталки — опорний пункт, який вона називає “Гараж”. Дзвонить туди у бліндаж ротному, якого вона знає, але телефон не відповідає.
І шпаримо цією дистанцією смерті! Рулетка закрутилися! Наталка мені так ніжно ділиться бойовим досвідом, правда, не своїм — хлопці розказували: коли ти чуєш, як летить куля, вона не твоя, свою кулю ти не чуєш. Отака для нас олімпіада — забіг на довгу дистанцію –  вкластися у півгодини. Кілька кілометрів від Авдіївки до Опитного. Вздовж лінії фронту курсує собі волонтерський бусик із домашніми наїдками і несамовитими волонтерами, серед яких — гостросюжетний письменник.
Прорвались. Вклались. Мене тут напередодні наставляли: не треба думати про погане.  І все буде добре. Може й справді так.
У фронтовому штабі нас міряють суворими поглядами, як інопланетян. Чого ви, скажені, на ніч дивлячись, приперлися сюди, навіжені? Ні, вдень — куди не йшло. Бували раз чи два і волонтери, і журналісти.
Опитне — селище із сімома сотнями мешканців. Зараз нема практично нікого. Сюди доходить  вулиця стратонавтів Донецька. Дуже влучно — цієї миті ми на них схожі. Правда — без скафандрів. Той самий аеропорт — пішки 10 хвилин.  Вцілілої хати — жодної. Лінія фронту.
Наталку знають — обнімають. Вона показує на стіні свій автограф. Цілий вірш. Тепер і я фіксую своє перебування у цій “брестській фортеці”. Є тут телевізор. Показують Верховну Раду, парламентську більшість. Тема одна — хто більше вкрав.
– Виключи, блядь, цих козлів! – раптом не витримує солдат середнього віку. Ще мить і він би розрядив весь ріжок свого калаша у невинний телеящик. І не тільки він — усі готові до цього.
Розряджаю атмосферу і дарую книги. Вийшла в Америці? Про Майдан? І про урода Путлера? Усім дуже цікаво. Не беруть — хапають. Що тільки не передають сюди волонтери зі всієї країни, але книги — то вперше. І сам автор? Обдаровують поглядами вдячності, ці мої сини, які у  моїй фронтовій вилазці сюди, до них, напевно, відчули батьківську опіку.  У хлопців сльозиться на очах. Мені аж не по собі. Я хотів би, щоб вони побачили в мені кожен свого тата, який прийшов сюди до них, у цю горловину смерті. Як мені хочеться, щоб усі ці діти вернулися до своїх батьків…
Невпинно шкварчить рація. Поки не чути, але щось там діється довкруж. Солдати, зосереджені, виструнчені, приречені вилітають із бліндажа. Мені тлумачать — йдуть на позиції. Йдуть туди, де смерть. Уже без стін цього бліндажа.
Ще мить — і почалося! Мій тато воював на тій війні. Повернувся із фронту важко пораненим, від незагоєних ран пішов зі світу, хоча йому би ще жити і жити. Я народився через 10 літ після тої війни і звікував уже добрий шмат життя без неї. Ми, практично перші післявоєнні люди, дякували Богу, що нас оминуло пекло, яке прокотилося поколінням наших батьків. А тепер от маєш…
Я бачив війну тільки в кіно. Серіал Бондарєва “Визволення”, Сталінград, взяття Берліна. Тепер те, що стало перед очима тут, під Донецьком, – то було  те саме, що в кіно під Сталінградом. Раптово, як по команді із Кремля, ворог почав лупити зі всіх стволів. Вечірня пітьма перетворилася у розпечену магму і стало видно, як у полудне. Небо неначе розірвалося на шматки вщент і вмить. Здавалося, від розпечених вогненних шарів воно падало на Землю велетенськими розпеченими лавами. Заграва сліпила очі, і тисячі громів притлюмлювали свідомість.
І треба ж таке — моєму візиту кацапи приурочили найбільший бій зі всіх видів озброєнь від танків до гармат, – найбільший, принаймні, після мінського миру. Завтра  я прочитаю про це в інтернеті, але зараз до цього завтра — як до Марса. Не уявляю, як звідси можна повернутися туди, де я був від народження і ще годину тому.
Хто там на Печерську каже, що нема війни! Де той сцикливий крамар у штабних норах, який розказує смертельні байки про перемир’я. Де твій Мінськ, бузувіре!  Іди сюди, Порошенку! Коли я вирвуся звідси, кожного, хто мені скаже, що тут не війна, власноручно вб’ю! Я плюну йому у його генеральську морду і скажу: не називати війну війною — значить програти війну.
У бліндажі кипить казан, начинений солдатами. Розмірено командує Ігнат — блискучий командир, що вирвався із м’ясорубки Іловайська. Дивно, що закарпатець, а такий сміливий. Дає команди, як робот. До нього тече, як свіжа кров, інформація із позицій. Є уже жертви, є уже втрати.
Прошу у Жені сигарету, хоча я взагалі то не курець. Бліндаж — то залишки колишнього будинку, очевидно, заможної сім’ї. Виходжу на ганок. Затягуюсь і вдивляюсь у червоне небо. Солдат кладе мені руку на плече і киває — краще заходьте всередину, бо отак недавно вийшов покурити господар хати, і кацапський снайпер, що прореагував на жар сигарети, й зняв його. Похоронили прямо тут. Он його могила за вікном.
Війна — то празник смерті. Вона скрізь тут. Поруч. Дихає у спину. Віч-на-віч. То уже не метафора, придумана, напевно, не з приводу смерті.
Чи було страшно? Ну коли хто-небудь вам скаже, що на війні не страшно, то він бреше, навіть якщо він ідіот. Але верх брало інше відчуття — не страх, а докір.
У мене уже був такий момент у житті. 19 серпня 1991-го. ГКЧП. Сиджу три ночі у редакції і випускаю першу у Радянському Союзі антикомуністичну газету тиражем 600 тисяч екземплярів, яка впродовж року закликає валити кляту московську імперію. І от путч. У мене нема шансів на помилування хунтою. Сиджу у редакторському кабінеті і випускаю номер газети, яка єдина в Україні піде проти хунти. І терзаю себе від безсилля, що коли прийдуть за мною, я не маю чим відстрілюватися, як це зробив мій вуйко, також Василь Базів, який із бандерівської криївки поклав десяток енкаведистів, а останню кулю залишив собі.
Таке безсилля брало верх і цього разу, як дежавю. Я завжди був ворогом Москви, і Москва була моїм ворогом. Тому тут — без питань. Але ворог — зі зброєю у руках, а у мене у руках — книга. Ні, книга — бомба, але не тут і не тепер. Мене уже ніхто не переконає в іншому: слава волонтерам, але на війну треба йти зі зброєю. Єдиний сенс бути в окопі — вбити ворога і не дати йому вбити себе. Усе інше — не героїзм, а ідіотизм.
Розказую усміхненому ротному Ігнату, який поміж тим гортає мій роман, що я також військовий. Якби так десяток-другий скинути. У мене ж звання — підполковник у запасі. А Ігнат розводить руками від здивування — тут ще ніколи у самому пеклі, за 300 метрів від редутів ворога, підполковників не було. Бойових, штабних, зі зброєю. Вони командують мужньо здалека. Сюди носа не показують. А ви от перший такий підполковник. Чи підглупістий — добавляю я самокритично.
Як почалось, так раптово через цілу вічність припинилось. Не літають тисячі куль понад головами і сотні снарядів. Стало тихо. І темно. Командир Ігнат поміж команд наліво-направо знаходить час і на нас:
– Тут така диспозиція. Кацапи запросили перемир’я. На півгодини. Від 20.30 до 21.00. То у нас  так практикується. Щоб забрати вбитих і поранених із позицій. Є два варіанти. Перший. Ви залишаєтесь тут до ранку. Стрілянина за світла — малоймовірна, і ви зможете повернутися в Авдіївку завтра. Варіант другий. Наш “Урал” їде на позиції у сторону Авдіївки, щоб забрати поранених. Ви можете поїхати із цим обозом. Бойова машина із автоматниками  — попереду, а ви — позаду. Там уже на Ясиноватській розв’язці промзони Наталка дорога знає.
Є вибір. Як то добре, що ми маємо вибір. Уточнюючі питання:
– А що тут може бути до ранку, коли ми залишимось?
– Не знаю. Ми ніколи не знаємо, що буде.
І питання друге:
– А оце перемир’я — то як серйозно? Ну, у смислі москалі сказали, що на півгодини, а почнуть лупити через 20 хвилин, коли ми якраз будемо на лінію вогню.
– Не повинні. У них жертв не менше, ніж у нас. Але яка гарантія на війні. Процентів на 90, що є півгодини. Тут нема так, щоб хтось комусь давав гарантії.
На роздуми — 30 секунд. Як там — краще “ужас в конце”, ніж “ужас без конца”. Сидіти тут у цьому пекельному казані до ранку, – можна збожеволіти. Нема гарантій. Але будемо їхати без гарантій. Тим паче, Наталка — за.
Автоматники залазять у кузов, і “Урал” заревів, як бичара, якого ведуть на заріз. А ми — у бусик. І по лінії фронту, як по нитці. Уточнення, що москалі десь за кілька сот метрів, збадьорює до покусування губ. Потім уже військові розвідники, коли я розповідав їм про свою війну, зробили мені курс молодого бійця:
– Як і ми, так і вони, засилаємо сюди-туди розвідувальні групи, диверсійні боївки. То ж спецназ. М’ясники. Ніхто не панькається. Ви могли запросто напоротися. Вони б просто не встигли розгледіти, що ви письменник. Полон — то за щастя.
Тілько-но від’їхали, “Урал” завмирає, як вкопаний. Зіскакує командир автоматників і до нас в машину:
– Ты если на тот свет собралась, то давай без нас. Сказано тебе, не включать свет. Фары — прямой наводкой возьмут, что останется мокрое место. Тебе сказано — без фар. Фары — приманка. Хер они ложили на перемирье, когда рядом приманка засветится. Тут еще и наши могут лупонуть по неопознанной цели.
Хоча Наталку я розумію. Болото з-під коліс “Урала” заліпило лобове скло — абсолютно нульова видимість. І знову у нас є вибір — їдь наосліп, або їдь на смерть. Їдемо на гул, хоча можна луснутись у кузов, що й мінометів не треба.
Тривав цей прорив недовго — кілометр-третій, але  то був той випадок у житті, коли час гусне, як червона глина, і тече по краплі, як розтоплений свинець у настромлених на тебе стволах.
Коли на блок-посту уже поза промзоною в Авдіївці я побачив наших солдат, вони мені здалися ангелами. Ще ніколи вони, ангели, не були такими зримими. А Наталка — героїня:
– Ну як я вас вивезла з фронту?
Теж дилема: поговорити з нею, як мужик із бабою, за те, що вона мене туди завезла в потемках, чи поцілувати ручку, що вивезла. Боже, ми, українці, точно усі чокнуті — до нас повертається гумор!
Але це ще не кінець!  Відповідальний за волонтерів майор пропонує попити чайку у штабі десь там на коксокомбінаті і заночувати. Турботливий такий хлопець. Сів би у тюрму, і надовго, якби нас там шльопнули кацапи.
Але Наталка протестує. Нас чекають десантники. Вони із нетерпінням ждуть письменника, я їм так багато розказувала про вас. Ні, то безпечно. То уже на другій лінії оборони, а не на лінії фронту.
Не хочеться вірити уже нікому, але коли безпечно і у протилежний бік  від бою, який відновлений, то чому не поїхати? Але ставлю умову — у супроводі військової машини. Я мав можливість кілька годин тому переконатися, що у нас проблеми зі знанням дороги у зоні Авдіївки. Майор бере уаз і я сідаю уже сюди. Їх троє, здається, усі офіцери. Поїхали потихеньку.
Потім мені скажуть, що була справді безпечна дорога, але проводирі — чи то з ліні, чи то бензин економили — зрізали кут і поїхали навпоперек. Вздовж фронту. Все би може нічого, але Наталці як їхати без фар? Як тільки вона ввімкнула світло, снаряди полетіли прямою наводкою. То уже не був час перемир’я. То був бій у розпалі. Нас запеленгували і почали розстрілювати.
Я бачив таке, коли мисливці ганялися у полі за зайцем, що попадав під фари.  Сафарі! Російська рулетка. Снаряди рвалися десь зовсім поруч. Майор за кермом розвертається на 180 градусів. Бо попереду — яма від щойно зірваного снаряда. В офіцера, що поруч зі мною, почалася істерика. Вперше хлопець потрапив під обстріл. У нього — каска, бронежилет, автомат, як і у всіх моїх рятівників, а у мене — книга у руках. Я чоловік віруючий. У мене нема до кого іншого звертатися за порятунком, тільки до Нього, до Бога. Молюся.
Скільки було шансів, що ми прорвемося? Мало, бо снарядів було багато. Попасти — то набагато легше, ніж не попасти. У рулетці, здається, сім куль у барабані. А тут — тьма.
Згодом, коли ми опинимося у розташуванні десантників, які — недалеко і на узвишші, волинянин Корнет скаже якось  печально, дорікаючи:
– Ми спостерігали за цим сафарі зверху. Ну ви даєте.
Я виріс у галицькій сім’ї. Мати моя була фанатично релігійна і найперше, що навчила мене на цім світі – молитися. І коли я у кількарічному віці поглинав це світ і питав “Бог на небі, а де чорт?”, мене мати навчила “А чорт у Москві”.
Я завжди ненавидів московську державу. Хоча до людей ставився так, як хто заслуговує: гниди могли бути і серед своїх, і добрі люди могли бути і серед росіян.
Але я знав, що мій власний життєвий проект не відбудеться, якщо моє плем’я не матиме волі, не матиме держави. Тому усе життя я воював із Москвою. У нашій справжній визвольній революції 1989-91 років я пішов на тодішній беззбройний фронт у числі перших добровольців, і ми виграли цю революцію, бо ми здобули Україну.  Мирно здобули, але усі 25 років я знав — війна буде.
А тепер   таки дочекався — Москва лупила по мені із танків.
Напередордні у рідному бандерівському Стрию мене запросили бібліотекарі на обговорення “Армегеддону на Майдані”, але зустріч із читачами зірвали якісь знавіснілі типи, які назвалися націоналістами. Кажуть, їх найняв кандидат на мера, який думав, що письменник буде агітувати читачів голосувати за іншого. Хоча, я думаю, напад на мою книгу організувала Москва. Стрільба по книжці у далекому тилу і стрільба по автору із танків на фронті — з одного ряду. До речі, в Опитне у бліндаж я привіз ті самі примірники, які не змогли придбати мої читачі у Стрию.
Отака гібридна війна. І треба з цим жити, бо це надовго. У моєму романі “Хрест” – теж війна. Проти московської імперії воює одне лише карпатське село. І виграє війну! Бо на чолі армії українських тамплієрів був могутній полководець — Ісус Христос! Воїни Всевишнього воєн не програють.
Не знаю, коли я знову поїду на війну, але тягне. Є уже  один план. Веду переговори уже не з волонтерами, а із профі якнайвищого рівня — елітними спецами із розвідки. Що це за хлопці? Це такі військові спеціалісти, які  виграють бої, чи точніше, спецоперації у співвідношенні “1:200”. Їх можна побачити хіба що у блокбастерах Голівуда. Командос найвищого світового рівня. Мені кажуть — є такі у нас. І були завжди.  Для них  практично не існує  недосяжних завдань. Я так розумію, що у 21 столітті війну виграють не мільйони мобілізованої живої сили, а спецназ і ракети. І спеців досить 2-3 тисячі, щоб жодна армія світу не здолала твою країну. У нас є вони, ці надлюди, і ракети є типу щойно випущених на “Південьмаші” “Громів”, які відстань у 466 кілометрів від села Яростне Сумської області  до кабінету Путіна у Кремлі долають за лічені хвилини, і ще не винайдено засобів ППО, які би могли їх збити. Усе у нас є, що треба, проблеми лише із командуванням.
А наразі я знаю, що там, на фронті, залишилися мої воїни —  мої книги, які гартують дух солдат. Мої книги в окопах  воюють. Мої думи – мої вої.
Після повернення із фронту я пробував знайти для самого  себе смисл свого вчинку. Героїзм, коли ти віддав життя, будучи розстріляним у полі москалями без жодного шансу на самозахист, коли ти перетворюєш себе на мішень, коли ти добровільно перестаєш бути богоподібною людиною, а стаєш гарматним м’ясом, коли ти дар Божий — Життя, множиш на нуль, – такий героїзм відпадає.
Залишається хіба що дві  версії. Мусить бути у кожної людини найстрашніша мить у житті.  Найближче твоє наближення до смерті.  І коли ти смерть не оминаєш, а сам собі її шукаєш, коли  сам собі організовуєш такий смертоносний  пік, то хіба тільки для того, щоб, живучи далі, ти знав, зітхаючи полегшено, – найгірше у моєму житті уже позаду. Я сам собі це організував вчора, щоб не чекати найгіршого завтра, щоб не висів над тобою цей меч. Рулетка.
І друга матриця содіяного — я хотів перевірити, наскільки мене любить Господь Бог. Хоча я ніколи не сумнівався, що він мене любить.  Стараюся жити так, щоб не розчарувати Бога.
 

№19 (181) 30 вересня 2016