Львівські 90-ті, хай мені бультер’єр!

 
Станіслава ГАЛЬБА
Коли допитливий читач переглядатиме чудові палітурки книг «Видавництва Старого Лева», він зупинить погляд і на приємних для ока пастельних тонах обкладинки книги «Дім для Дома». Ще якусь мить вагатиметься: що ж насправді приховує товстенька книжка, навіть від палітурки якої віє м’яким меланхолійним настроєм? Чого очікувати від історії з такою дивною та малозрозумілою назвою?
«Дім для Дома» – роман Вікторії Амеліної, який побачив світ у 2017 році.
Новизна
Ідея подання історії у вигляді роздумів собаки (чи іншої тварини) не нова. Були уже і «Собаче серце» Михайла Булгакова, і «Ваш покірний слуга кіт» Сосекі Нацуме. Одначе, хоча прийом і не оригінальний, величезну вагу мають події, на які дивиться герой – Домінік, себто Дом (а, то це ім’я, а не русизм – С.Г.), вони ж бо, подекуди, зовсім несподівані та цікаві.
І найголовніше, читачу, ви не знатимете, що буде в кінці, не вгадаєте навіть з підказкою на перших же сторінках: «Розповім, як так сталося, що люди мене вбили. І не лякайтеся, страждань чи подробиць вбивства собаки не буде. Якщо ж вам йшлося про книжку зі стражданням і кров’ю, то відкладайте цю, беріться за іншу. Мені, повірте, зовсім не йдеться навіть про встановлення і покарання вбивць. Імовірно, я навіть сам винен у всьому», позаяк історія ця – як скринька з подвійним, чи навіть потрійним, дном, і глибину її не виміряти простою людською розсудливістю і намаганнями складати 2 і 2, адже сага ця, як і саме життя, непередбачувана, вона захоплює й тягне за собою десятки інших історій. Окрім Домініка і родини Ціликів, є увесь будинок, усеньке місто Львів, пострадянська Україна, світ…
 
Про що книга?
Господар з Новерська (так-от сплівся вигаданий світ, обіцяний авторкою в епіграфі – «Усі герої вигадані, пес справжній», – з реальним, бо Новерськ – від англ. «nowhere», тобто, «ніде», «нікуди»!) придбав щеня на ймення Домінік для полювання на качок. Але мисливець з дебелого пуделя (у паспорті «королівського», а у житті звичайнісінького, навіть з дефектною плямою на вусі) кепський.
Тому і віддає Господар Борис свого непотрібного собаку тихому солдатові – своїй так само непотрібній доньці Маші, і покидає обох. Назавжди.
Так опиняється у родині Ціликів наш герой, що вимірює світ запахами, а від того єдиний з-поміж усіх здатен знати правду, зачинену за дверима вдаваних емоцій, схованих на кухні, змовчаних слів.
Потроху читач занурюється у задушливо-затісну атмосферу маленької квартири у Львові, де у товаристві пуделя туляться у двох кімнатах аж шестеро людей, ледь спроможних зводити кінці з кінцями.
У відомому анекдоті про качок і медиків, які мали лише одну рушницю на всіх, а тому стріляли по черзі, дуже символічними і актуальними залишаються репліки хірурга («Поцілив – не поцілив?») та патологоанатома («Хлопці, кидайте їх у багажник: розтин усе покаже»).
Родина, яку кинуто у багажник життя, постає перед очима зовсім немисливського собаки у неквапному процесі вишуканого літературно-анатомічного «розтину», що вивільняє хитросплетіння доль, характерів, обставин та вибору.
Незрима чехівська рушниця довершує вибудову інтер’єру сцени та складу її учасників.
І рушниця – одна на всіх.
Специфічні Машині родичі живуть «на коробках» у вічному очікуванні переїздів. Голова сімейства і єдиний чоловік – полковник Іван Цілик, його дружина Ліля (або ж Велика Ба), дві вродливі, однак розлучені доньки Оля і Тамара, та їхні доньки, обидві – Марії, а в побуті підліток Маша і маленька сліпа Маруся – ото всі жителі квартири. Усі разом і кожен окремо, вони були, неначе мушки у прорізі прицілу, затиснуті стінами та життєвими обставинами.
Мешканці долають перипетії життєвого шляху, що рівним не буває, адже вони – Цілики. І чи то від слова «цілити», чи то від невикористаного масиву гірської породи (далебі, ні – там наголос на іншому складі, тут пані авторка, вочевидь, трохи недопрацювала – С.Г.), чи взагалі від назви прорізу у прицілі (зброярська термінологія) походить їхнє прізвище – вони завжди залишаються цілими. Вони тримаються купи, разом попри те, що стають іноді любими, рідними оковами, які не дають почуватися вільними. Та що там! Навіть коли хтось вчинить спробу вивільнитись – неодмінно повертатиметься знову і знову. Вони підтримують і, водночас, навзаєм обтинають один одному крила. Отакі вони, Цілики, нещасливі щасливці, занурені кожен у свої ілюзії та сокровенні таємниці.
Полковник мріє повернути найщасливіші часи свого життя – молоді роки, коли був льотчиком, а тому ховає на своїй дачі від родичів і усього світу ні мало, ні багато – справжнісінький літак.
Маленька Маруся росте у мріях про Високий Замок, розкішні бали і прекрасні сукні, вона вірить: варто лиш повернути зір, і прекрасне життя захопить її своїми чарами. Дівчинка засинає на найбільшій загадці свого недовгого віку – скрині, ключа до якої все не знайти.
Маша марить якоюсь недосяжно-неіснуючою Німеччиною, в якій провела дитинство, країною-казкою, звідки її несправедливо прогнали, мов прародичів з раю. Дівчина занурена у свій світ, в якому є лиш німецькі замки, худорлявий хлопчик Ромка – її перше щире кохання і художнє мистецтво. Талановитій дівчині несила бути з рідними, які не розуміють її і змушують зрікатися мрії – малювати (не прибутково), вона неодноразово смикає за ланцюг і намагається втекти з дому, аж ось ланцюг рветься та відпускає на довгі вісім років.
Мама Оля готова на будь-яку офіру, аби лиш назбирати гроші доньці на лікування. Слабохарактерну і тендітну жінку кидають хвилі життя об скелі випробувань, питаючи, що ж залишиться в основі? Олю можна переконати, що вона бездарна вчителька, а тому вона поневірятиметься, торгуючи у кіоску і ледь торкаючись запитально гримаси злочинного світу 90-х років. У творі, до речі, кримінальне життя 90-х позначене пунктирною лінією, є лиш окремі штрихи, адже, на щастя, справжня кривава жорстокість того часу оминула як Олю, так і оповідача Домініка.
Розлучення остаточно розчавило мрії Тамари, а від того вона апатично ростила Машу та зазирала подеколи до чарки, тільки так, щоб ніхто не бачив (але ж Дома не проведеш!). Знову життя набуло сенсу і руху після втечі Маші. Жінка кинулася на пошуки доньки, однак усе намарно. Горе поступово затиралося безкінечними роз’їздами, аж доки ті чудним чином – незбагненні шляхи Господні! – не завели в далекі краї збирати апельсини (чи мандарини?).
Навіть Дом жив мріями про те, як повернеться нарешті його справжній Господар ловити качок, забере від усіх цих дивних Ціликів, не здатних не те що йому, навіть собі купити м’яса. Одначе Господар залишив його з Машею, сказав: «тут дім». Як же здолати внутрішнє роздвоєння, коли ти – пудель? Як знайти справжнього свого Господаря і свою домівку?..
Тільки Велика Ба, здається, нічого персонально для себе не вимріювала, була радше мовби флюгером, що скеровувався в бік найактуальніших родинних проблем і їх вирішення. Сама ж… пахла ірисками, льодяниками для горла, в’язала для рідних, згадувала молодість і не виходила на вулицю, бо її, росіянку, недолюблювали.
Та так уже сталося, що роки – найкраще випробовують мрії на міцність, нищать ілюзії. І ось уже Іван з болем в серці намагається пиляти крила літака, Маруся одужує, але бачить не казковий світ, а лиш руїни й уламки від омріяного, мама Оля вилікувала дочку, але зазнала непоправних метаморфоз особистості… І Маша, і Дом, і всі Цілики зіштовхнулись з реальністю й пізнали, що справді важливе.
Книга порушує складне питання поділу українців і ставлення один до одного. Адже в одному будинку живуть ветеран УПА і полковник радянської армії, що літав у небо і, насправді, мухи не скривдив. Авторка вчить чути інших, перш ніж судити, бо, виявляється, можна-таки зібратися за спільним столом і припинити ворожнечу.
Це книга, якій хочеться вірити. Тужлива з вкрапленнями правдивого життя, з усією його суперечливістю, з моментами радості та дотепу, чому сприяє й постійна лайка Дома «хай мені бультер’єр!» (а пригадайте-но першу реакцію наших земляків, коли на вулицях почали з’являтися справжні породисті бультер’єри! Та не інакшою ж вона була, ніж: «Дожилися! Вже підсвинки на поводках вулицями ходять!»).
Читач мандруватиме вулицями не налаштованого ще для туристів Львова доби 90-х, блукатиме його вуличками під гуркіт і грюкіт трамваїв. Маруся навчить відчувати місто на дотик, а Дом – на запах. Коли спитаєте: «чи читати роман Вікторії Амеліної і де його варто читати?», відповім: читайте, звісно! (Ви ж запам’ятали, відкласти варто тим, кому «йшлося про книжку зі стражданням і кров’ю»). Ця книга змусить замислитися кожного читача. Чи то в затишній кімнаті, чи у вагоні поїзда, а може, у кав’ярні, – він зможе поринути в інший, такий близький і водночас такий невимовно далекий світ, щоб почерпнути з нього трохи більше мудрості (істинно мудрі, як ви пам’ятаєте, вчаться на чужому досвіді) і доброти.
 

Прокоментуєте?