ПІСЕНЬКА ДЛЯ ГНОМИКА
Один злобливий надто гномик,
що мав обійстя чималі,
чомусь раптово усвідомив
себе владикою Землі.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Є в нього атомна валізка
й апартаменти у кремлі,
є бункерів найглибших низка
і ситне їдло на столі.
Бо він – всім знаний ненажера,
готовий з’їсти все підряд,
зжере дорослих на вечерю,
а на сніданок – немовлят!
Коли ж усе, що зміг поглинув,
(за ним – недоїдків ГОРА), –
запраг сусідської країни
довкола берегів Дніпра!
І. зголоднівши, як ніколи
до неї холуїв послав,
аби до гномового столу,
хутчіш принесли свіжих страв.
Погнали холуї слухняні
на мирний люд свою орду,
але зустріли полум’яний
супротив на свою біду.
Тож канібал не дочекався
новітніх страв, а навпаки –
з ним казус незворотний стався, –
холуйські проковтнув полки!..
Така вже доля самоїдська,
хай кожного з них вразить грім!..
Бо всі, хто ласий на сусідське,
їй-бо, подавиться своїм!..
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА
БОЛЬОВІ ТОЧКИ
В болю обличчя криве,
біль про нещастя говорить,
він зовсім поруч живе
в хижці, огорненій горем.
З костуром чи на візку
він виринає назовні,
клянчить пігулку гірку,
що сподіваннями повна.
Біль, що й на мить не щеза,
що спопеляє невтомно,
ріже, немовби фреза,
пам’яті нішу фантомну.
Болю безжалісна пліть
кожного жалить нещадно…
Лиш до сих пір не болить
совість чиясь недоладна…
ЛАЙКА ПІД БАЛАЛАЙКУ
Як почуєш нецензурну лайку
і ходу військових підошов, –
то ВЕДМІДЬ співа під БАЛАЛАЙКУ
про палку та віддану любов.
Лиш ввімкнуться телевізій фари,
сам збагнеш, де сатана чаївсь, –
то пихтять кремлівські САМОВАРИ
про проблеми виключно чиїсь.
Позбувайсь! – блага клітина кожна, –
чимскоріш імперського гачка!..
Бо душі сусідської МАТРЬОШКА
оголитись встигла до сучка…
КОЛИСКОВА ДЛЯ ХОРУ З ОРКЕСТРОМ
Диригує Всевишній Маестро
блискавицями пізно вночі, –
колискова для хору з оркестром
під розхристаним небом гучить.
Не жахає сполоханим листям,
не погрожує зойком сичів,
а блищить в завіконні імлистім
і дощем кулеметним лящить.
Ніби все повторилося в часі
і вернулась війна Світова,
колискова під небом донбаським
реактивним калібром співа.
Не заткнеться співанка поганська
сміхом хуги, риданням мокви, –
не донецька вона й не луганська,
а з «братерської» пельки москви.
Не стихає рулада гарматна,
мінометний пасаж не змовка…
То й приспати нікого не здатна
голосна колискова така!..
ХВОРОМУ ЗУБУ
(За Робертом БЕРНЗОМ[1])
Ти – щелепи моєї зло,
де, ніби цвях або свердло,
болючих нервів кришиш тло
і ясна краєш,
замордувавши кволу плоть,
за що – не знаю.
В цім світі й так замало втіх,
як б’є пропасниці батіг
чи спазм у шлунку не затих,
суглоби ниють…
Та біль оцей ще, як на гріх, –
насмішок привід!
Від люті я трощу стола
і все, що втрапить під кулак, –
за що й сусід мене обклав
смішком ядучим.
О, щоб його бісівський клан
смолою мучив!
Де не поткнешся – там біда:
неврожаї, борги, нужда,
ганебних вироків наждак,
суцільні злидні…
Та не спізнав ніхто страждань
цьому подібних!
Коли-небудь по вічнім сні
десь у пекельній глибині,
куди пряма стезя мені,
бо каюсь – грішний!
В нагоді станеш сатані
ти якнайбільше…
О, духу збурених стихій,
смоли володарю лихий,
за розбрату зловіщий гімн –
катуй до згуби
мого народу ворогів
болючим зубом!..
ПРАВДА ПРО РУСНЮ
Хотят ли русские войны?
Спросите вы у тишины,
Над ширью пашен и полей,
И у берез, и тополей,
Спросите вы у тех солдат,
Что под березами лежат,
И вам ответят их сыны…
Із відомої антивоєнної пісні на текст
Євгена Євтушенка і музику Едуарда Колмановського (1961)
Кудись розвіялися сни
і пафос миролюбний зник,
тепер «СИНІВ» отих сини
не в змозі жити без війни.
Чи варто вірити русні
в часів новітніх порохні?!!
Світ стрепенувся від брехні
тих недолугих їх «синів».
О, Боже, хай би з плином днів
їх світ увесь позеленів!..
За всю брехню впокоїть їх
ТАЙГА з березових гаїв!..
СВІЙ ПАМ’ЯТНИК Я ЗРУЙНУВАВ ЗАВЧАСНО
Как ныне сбирается вещий Олег
Отмстить неразумным хозарам,
Их села и нивы за буйный набег
Обрек он мечам и пожарам…
Олександр Пушкін
Як ниньки спромігся хирлявий Вован
«помститися» всім українцям,
за неслух їх землі родючі піддав
скаженим навалам ординців.
В іржавій кольчузі з крилатих ракет,
з мангалами безлічі танків,
полишив позаду дубовий паркет
й оздобу кремлівського ганку.
Вован, увімкнувши платівку стару
про надлишок «скрєпів» духовних,
скеровує орди на Київську Русь,
а сам спочиває у сховку.
Він стежив, як орди в атаку майнуть,
незвиклі комизитись всує,
і як українцеві пам’ять зітруть,
знезброять й «денацифікують»!..
Та орди погані сконали навік,
оселі руйнуючи мирні,
в той час, як Вован, не зімкнувши повік
зі сховку на сором свій зирив!
Звідтоді ганьби галасливий вертеп
стежини стеріг Вованові,
тому, що його «найдуховніший скрєп»
насправді – всього лиш – кишковий!..
То й врешті позбувся хирлявий Вован
синдромів ура-шовінізму…
Його кишковик назавжди розірвавсь,
зазнавши вкраїнської клізми!..
[1] *Бернз Роберт (1759 – 1796) – великий шотландський поет