Володимир Яремчук. «Стоїть Україна знов між перехресть, де правда і кривда у герці…»

273

***

Смиренне москвофільське духовенство

смиренно очі опускає долу

і, посилаючись на Боже верховенство,

вже чинить суд – не жде Армагеддону.

 

Таке усе – до дна – аполітичне!

Таке – до дна – у Божій благодаті!

Та з неї, все ж, нутро шовіністичне,

як шило у мішку, таки видати.

 

Імперська туга заслонила очі

і молитви усі їх до Мамони.

Жага до зиску душі їх лоскоче

і прагнення новітньої корони.

 

Першопрестольність куплена за гроші.

Першопиха вродила рясно й густо.

Про братолюбство пастві все торочать

і меч освячують для братогубства.

 

А паства йде, немов теля незряче,

про третій Рим все слухає утішно.

Над убієнними вже чорна галич кряче,

над убієнними за згодою святійших.

 

***

За мотивами народної пісні

 

Чорна хмара нам світ затулила.

Блискавиця нас б’є із кремля.

Рай наш тихий орда запалила.

Кров’ю плаче козацька земля.

 

Де, вражино, ненависть береш ти?

Нащо точиш на мене кинджал?

Маску брата ти скинув, нарешті.

Пащу звіра усім показав.

 

Сумувати нам, браття, не гоже.

Нам ставати плече до плеча.

Подолати Москва нас не зможе,

а загине, здійнявши меча.

 

І настане щаслива година.

Стане сила – свята й молода.

Засміється моя Україна!

Западеться московська орда!

 

***

Ми – знов порубіжжя. І шабля. І щит.

Жертовно – супроти ординців,

котрим наша воля пече і гірчить.

Ми знову – ледь не наодинці.

 

Ми – знов між світами Сваволі й Добра.

І знову нам: бути – не бути.

Вже вкотре кривавиться підла пора

ординських набігів забутих.

 

Рашист, і ділами й думками нечист,

стріляє у Правду – і в мене.

Новітній нацист і кривавий фашист …

мене називає цим йменням!

 

Стоїть Україна знов між перехресть,

де Правда і Кривда у герці.

Такий, видно, випав на долю їй хрест:

Європи щитом бути. Й серцем.

 

***

Яка страшна, яка безглузда бійня!

Яка жорстока й дика м’ясорубка!

Привиддям пекла мчать над світом війни.

Де мирт і мир твій, осяйна голубко?

 

Із лон яких приходять чингізхани?

Вони яких мутацій результати?

Тіла – і долі! – мертві, бездиханні –

це за які й чиї гріхи розплата?

 

У сил яких благати про прощення?

Пливе життя між крові, збочень, марень…

Чом одержимі в світі незнищенні?!

Ніхто не каже. І питати марно…

 

***

Батуринська страта пече, не остигла.

А вже Маріуполь впливає у смерть…

Петрова ненависть у путінську мстивість

вросла – й проросла у нищительства смерч!

 

І це ж не уперше! Це ще від Андрія,

як нищила київську землю орда!

Звідкіль же постала облуда-замрія,

що ми з московитами – браття? Біда!

 

Біда в наших мізках, брати-українці!

Не чуєм Шевченка. Не чуємо Крут.

Брехнею вже сповнені чи й не по вінця,

не бачим, що тліє ненависть, мов трут.

 

Вона у Кремлі не погасне ніколи,

аж поки не згасне понищений Кремль!

Скидаймо із пам’яті й серця окови!

Вирівнюймо в мізках змосковщення крен!

 

***

Травмований, докрикуюсь Європи:

«Війна моя переросте в твою!»

Вона ж – і співчутлива, і хоробра –

щодень у віртуальному бою.

 

І поки наші хлопці вигасають,

вона, найперше, дбає про піар.

Невже чекає знов на Нагасакі?!

Неокортеліси і необабин яр?!

 

Авжеж! Європа бачить це нашестя!

Між нами лиш різниця є оця:

ми мислимо в координатах честі.

Вона – в координатах гаманця…

 

***

Українська сліпа толерантність!

Терпеливість до зайд і заброд –

як одна з віковічних гарантій…

зневажати мій добрий народ.

 

Не оцінить заброда гостинність!

За твою боязливість сприйме.

Толерантність для нього – це стимул

зневажати тебе і мене.

 

Толерантність плекаймо, та знаймо:

гідність наша стоїть на кону.

Бо хіба це стряслося не з нами:

толерантність… зросла у війну?!

 

Московиту

 

Никогда не прощу ни Москвы, ни Кремля

за смертельный февральский «салют».

Никогда не прощу самого февраля:

оказался взаправду он лют.

 

И московский язык не прощу никогда,

инструмент он в рашистском бою.

Я на нем для того лишь сегодня пишу,

чтоб ты ненависть понял мою.

 

Пам’яті Євгена Маланюка

 

Знов – ісход. Від кривавого Сходу.

Це ж укотре уже!?

Одержимості злій на догоду

повторився сюжет.

 

Знов ті самі зловісні птиці,

нетверезий той Схід!

Знов смертей незліченно тисяч

знов глумиться сусід!

 

“… Роззявляв закривавлену пащу…”*

Спинить хто звірину?

… А Європа махає пальчиком:

“Ну-ну-ну!”

 

(* Євген Маланюк, “Ісход”)

 

***

Чернігове древній! Окрасо Полісся билинна!

Пісень неймовірних глибинне дзвінке джерело!

В річках повноводних, у соснах, у вербах, калинах –

за що на красу твою падає бомбами зло?!

 

Історіє наша! Славетний наш Києва брате!

Ти здужаєш, вистоїш, як це було вже не раз.

Не зможуть свободу у тебе і в мене забрати.

Не здатен над розумом вивищитись маразм.

 

Ти знов зацвітеш. Я за тебе молюся щоденно.

(Хоча і ніколи до храмів не був ходоком).

Ми пісню з тобою й тобі не одну ще складемо.

А ворог – він свій перейшов непосмій-рубікон!

 

Ти – старший, мудріший; держава в тобі поставала.

А він – звироднілий! Його породила імла!

Тобі – на віки – від народів осанна і слава.

Йому – на віки – від народів ганьба і хула.

 

***

А пушкінська мова із Пушкіним, певно, й зосталась.

По ньому бидлотні зросли бур’яни-словеса.

Там мама із сином бредуть між словес генітальних,

злягальних, огидних – і не упадуть небеса.

 

Та мова і справді – природна. До крику. До краю.

А слово яке, то такий в тому слові і бог…

Духовність втонула давно вже у тім бруднограї.

Убогим на совість – і фюрер такий же убог.

 

Несуть «визволителі» світові смерть і руїни.

З «природною» мовою кожен – природжений тать.

… Гарматне м’ясиво лежить по полях України.

Собаки обходять, гидують, його не їдять.

 

***

 

Епатажно-збочений Вольфович-«юристович»,

(сповнений ненавистю, жовчю і лайном),

слиною отруйною більше вже не бризкає:

проклятий, непрощений, спить довічним сном.

 

У останнім подиху, звично вже – мерзенному,

згас недоговорених слів брудний потік…

Мріяв мити чоботи в морі Середземному –

омиває труп його чорна річка Стікс.

 

***

Ми знову – про гарантії… Це вкотре?!

Та ж долю гарантуємо лиш ми!

П’єм обіцянок зброджені гіркоти,

довірливі – в полоні днів страшних.

 

Зі злом за тебе стане хто на прю?

Ти сам пішов супроти зла за многих?

Хто мирну гарантує нам зорю

в підступності юрмовиська земного?

 

Ми, ядерні розкорчувавши нетрі,

повірили: гадали, що в безпеці…

Тепер столиця на Дунаї – недруг…

Не даром меморандум будапештський.

 

Щоб мир буяв, готуйся до війни.

Чужих гарантій марно сподіватись.

Ми вже їх мали. То чому вони

нас довели до смертоносних ватрищ?

 

***

Ми знову – про гарантії… Це вкотре?!

Та ж долю гарантуємо лиш ми!

П’єм обіцянок зброджені гіркоти,

довірливі – в полоні днів страшних.

 

Зі злом за тебе стане хто на прю?

Ти сам пішов супроти зла за многих?

Хто мирну гарантує нам зорю

в підступності юрмовиська земного?

 

Ми, ядерні розкорчувавши нетрі,

повірили: гадали, що в безпеці…

Тепер столиця на Дунаї – недруг…

Не даром меморандум будапештський.

 

Щоб мир буяв, готуйся до війни.

Чужих гарантій марно сподіватись.

Ми вже їх мали. То чому вони

нас довели до смертоносних ватрищ?

 

***

 

Життя відлітають, мов птиці осінні у вирій.

Німотно волає обірваний рід в небеса.

А долі і далі втопають у смертному вирі.

Хто чорний сюжет цей убивчим пером написав?

 

Вони відлітають оспіваними журавлями.

Чого у століттях відльотам цим спинку нема?!

Летять і летять над палаючими полями…

Ким пишеться фабула злого цього cinema?

 

А їхнім нащадкам уже не злетіти ніколи.

Яке ж безнадійне це слово й страшне: геноцид…

Віками приречено йдем по смертельному полю.

Втішається демон: є смерті – й нема панахид.

 

***

 

Під враженням телевізійних знайомств

з московськими «визволителями».

 

Обмежені і дикі,

зачаті в п’янках злих,

у наші землі тихі

чого ви приповзли?!

 

Плоди орди новітні,

з яких ви впали віт?

З якого ви століття?

Що знаєте про світ?

 

Чого ви ще і досі

не позбулись царя?

Немиті, темні, босі –

від чукчів до бурят.

 

І шлях вам до Харона,

наївні лопухи:

задля його корони.

Задля його пихи.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!