Віктор Палинський. «Україні»

123

А що тобі втіхи від тої

Квітки,

А що тобі хосну

Жалю?!

Ген, за пітьмою

У маковім

Цвіті

Вмовлянням сирітським у чеканні

Живу.

Гаснуть, наповнені знаками

Сонця,

Фрески безкраї. І гіркнуть

Дими.

Стежка зникає при кожному

Кроці:

Осліплено волю (тужи

Не тужи).

Удосвіта – теплий окраєць

В долоні

І загублений відголос диких

Степів,

Що б’ється лептоновим імпульсом

В скронях,

Зродившись з порубаних

Прапрадідів.

Як зело, усе чоловік

Забуває. –

Отямитись! І жити на Божій

Землі!

Воздвигнемо ж Храм

І Двіницю поставим.

Освятим во святу холодні

Шаблі.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!