Таня Нємцева. «Збираю життя у єдиний рюкзак…»

227

Збираю життя у єдиний рюкзак: у нім документи і трохи тривоги,

На денце поставлю всі мрії й думки. І тембр твоєї зі мною розмови.

Я ставлю в кишені ще трохи тепла, стежок із дитинства й калюж під ногами,

І вишиту ніжність карпатських ночей впереміш з усмішкою рідної мами.

 

Збираю життя у єдиний рюкзак: з розбитих думок, наче лід під ногами,

Вкладаю у нього дві сукні в горох й калини суцвіття десь під небесами.

Збираю життя у єдиний рюкзак: доповнюю вміст із ненависті й люті,

Іду по тернистих троянди квітках: босоніж, ніде не розгублюю суті.

 

Беру цей рюкзак і такий він, мов хрест: де цвях вивертає душі середину.

Ти, Боже, його знов зі мною несеш: Ти бачиш в мені свою рідну дитину.

І ми вдвох минаємо болю межу. Ти кажеш: «Прийшли» й заступаєш плечима.

І я відчуваю як замість речей із моїх ключиць проростають крила.

 

***

 

 

Солдате, я пишу цього листа,

Так надто щиро, просто і дитинно.

Лиш завдяки Тобі прийшла весна,

Вуаль бузку так личить їй безмірно!

 

Солдате, я пишу Тобі листа,

Не знаю твого імені та віку,

Лиш ти даруєш спокій з дня у день,

За це я вдячна буду аж до віку.

 

Солдате, я пишу Тобі листа,

В конверті зі шафранів і калини,

Зворотній адрес: селище Душі,

Де кожна думка із суцвіть аорти лине,

 

Солдате, я подякую за все,

За кожен подих, за свою родину.

За те, що тут ціле гніздо лелек.

За кожне “Як ти?”, і за теплу днину.

 

Солдате, я Тобі вклоняюсь сотні раз,

За те, що подруга дитинства поруч.

За те, що хай кімнатка і проста,

Але для друзів зі столиці стала домом.

 

Нас ще чекає Крим й пінисте море,

Кава у Харкові: я там її не пила.

Ти бережи для мене Україну,

Бо я цю землю до душі пришила.

 

***

 

 

Вона тримає у долонях мале з велюру ведмежатко,

А біль прохромлює у скронях. Лиш подумки: «Я тут ще, татку».

Лиш подумки: «Я тут ще, мамо». Моя душа, мов згорток тиші,

Волає десь між хмар на повню, де вже слова занадто лишні.

 

Бунтує ніжно малу лапку: так по-дитинному спроквола,

І долею напише казку: в ній кров у венах захолола.

В ній тишу ділять навпіл звуки: сирена завола зненацька,

Й ховає у рюкзак льодяник…Із присмаком лаванди й щастя.

 

Стрічає Бог у сизих хмарах: дає в долоньки крейди трохи,

Малює райдугу з малятком. І лічить з нею перші кроки.

Він ставить немовля у ясла. Вкриває ковдрою світанку,

Дівчатко прийде ще до рідних. У снах, щоправда. Спозаранку.

 

Господь знімає свою рясу: уперше за цілі епохи,

Й пшеничне поле України вчуває ті могутні кроки.

Шнурує берці. Бере форму. Малює у серцях весну,

Бог нас ховає омофором й стає солдатом ЗСУ.

 

***

 

 

У них там дім у шелесті бузку. В айвових листях присмерки й світанки.

Рожевий кущ троянди під вікном. З шифону в квіточки дрібні фіранки.

У них там скатертина на столі. У них там у далі знайомі вікна.

У них там друзі, рідні та близькі. З вином домашнім затишні застілля.

 

У них там осені знайомий шлейф: немов бурштин падуть листки дубові.

У них там чай із м‘яти пелюсток. У них там сповнене усе любові.

У них там книга на столі лежить, яку так хочеться ще дочитати.

У них ікони в рамках на стіні, наповнені промінням благодаті.

 

Пустує дім у куряві димів: заграва ночі світиться багряно.

У них там повно спогадів всіляких: почуте перше «Тату» й перше «Мамо».

І я іду стежинкою їх сліз. Я відчиняю хвіртку до обійстя.

Гостюю в їхній зболеній душі. А там просторо, не бракує місця.

 

Заходжу в гості крізь вузькі щілини сумних, мов терни, змучених зіниць,

Сідаю на окрайчику ненависті. Мені за цих людей усе болить.

І я загадую єдину мрію: нехай вони повернуться туди.

Хай згинуть ті, хто завдає страждання: єхидні, ниці, хижі вороги.

 

***

 

 

Я – українка! В мене дух нестримний: мов вітер, що не знає жодних меж,

Я переходжу річку навіть тричі, хоч вперше кажуть двічі не ввійдеш.

Я літо стала ткати із палітри, де маки в’ються десь поміж жита,

В моєму серці із тривоги крига. Безодня сили й серця висота.

 

Я – українка. Я здіймаю погляд, де мальви райдуг тонуть десь вдалі,

Моя ненависть родиться з відваги. Моя молитва схована в душі.

Я чую звук трембіти та бандури. Сліпі зіниці зоряних стежок,

І Бог мені дарує обладунки. Нас розділяє з ним єдиний крок.

 

ІІ я долаю відстані печалі, де голкою бринить роса-сльоза.

Лишаю ніжність й серпантин вуалі. То буде завтра: зараз – боротьба.

І каже Господь: «Спершу було слово…»,

А перед словом була мужня Ти – тендітна й нездоланна берегиня. Кремінь в пелюстках вічної весни.

 

Це ти дітей ховала у підвалі, читаючи казки про чари днів,

То ти тремтіла в криках у родзалі, де лиш розвалини – залишки стін.

Це ти летіла, мов журавка в далі, ховаючи дітей від смерті дня,

То ти на полі шнурувала берці, аби нарешті згинула русня.

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!