Збираю життя у єдиний рюкзак: у нім документи і трохи тривоги,
На денце поставлю всі мрії й думки. І тембр твоєї зі мною розмови.
Я ставлю в кишені ще трохи тепла, стежок із дитинства й калюж під ногами,
І вишиту ніжність карпатських ночей впереміш з усмішкою рідної мами.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Збираю життя у єдиний рюкзак: з розбитих думок, наче лід під ногами,
Вкладаю у нього дві сукні в горох й калини суцвіття десь під небесами.
Збираю життя у єдиний рюкзак: доповнюю вміст із ненависті й люті,
Іду по тернистих троянди квітках: босоніж, ніде не розгублюю суті.
Беру цей рюкзак і такий він, мов хрест: де цвях вивертає душі середину.
Ти, Боже, його знов зі мною несеш: Ти бачиш в мені свою рідну дитину.
І ми вдвох минаємо болю межу. Ти кажеш: «Прийшли» й заступаєш плечима.
І я відчуваю як замість речей із моїх ключиць проростають крила.
***
Солдате, я пишу цього листа,
Так надто щиро, просто і дитинно.
Лиш завдяки Тобі прийшла весна,
Вуаль бузку так личить їй безмірно!
Солдате, я пишу Тобі листа,
Не знаю твого імені та віку,
Лиш ти даруєш спокій з дня у день,
За це я вдячна буду аж до віку.
Солдате, я пишу Тобі листа,
В конверті зі шафранів і калини,
Зворотній адрес: селище Душі,
Де кожна думка із суцвіть аорти лине,
Солдате, я подякую за все,
За кожен подих, за свою родину.
За те, що тут ціле гніздо лелек.
За кожне “Як ти?”, і за теплу днину.
Солдате, я Тобі вклоняюсь сотні раз,
За те, що подруга дитинства поруч.
За те, що хай кімнатка і проста,
Але для друзів зі столиці стала домом.
Нас ще чекає Крим й пінисте море,
Кава у Харкові: я там її не пила.
Ти бережи для мене Україну,
Бо я цю землю до душі пришила.
***
Вона тримає у долонях мале з велюру ведмежатко,
А біль прохромлює у скронях. Лиш подумки: «Я тут ще, татку».
Лиш подумки: «Я тут ще, мамо». Моя душа, мов згорток тиші,
Волає десь між хмар на повню, де вже слова занадто лишні.
Бунтує ніжно малу лапку: так по-дитинному спроквола,
І долею напише казку: в ній кров у венах захолола.
В ній тишу ділять навпіл звуки: сирена завола зненацька,
Й ховає у рюкзак льодяник…Із присмаком лаванди й щастя.
Стрічає Бог у сизих хмарах: дає в долоньки крейди трохи,
Малює райдугу з малятком. І лічить з нею перші кроки.
Він ставить немовля у ясла. Вкриває ковдрою світанку,
Дівчатко прийде ще до рідних. У снах, щоправда. Спозаранку.
Господь знімає свою рясу: уперше за цілі епохи,
Й пшеничне поле України вчуває ті могутні кроки.
Шнурує берці. Бере форму. Малює у серцях весну,
Бог нас ховає омофором й стає солдатом ЗСУ.
***
У них там дім у шелесті бузку. В айвових листях присмерки й світанки.
Рожевий кущ троянди під вікном. З шифону в квіточки дрібні фіранки.
У них там скатертина на столі. У них там у далі знайомі вікна.
У них там друзі, рідні та близькі. З вином домашнім затишні застілля.
У них там осені знайомий шлейф: немов бурштин падуть листки дубові.
У них там чай із м‘яти пелюсток. У них там сповнене усе любові.
У них там книга на столі лежить, яку так хочеться ще дочитати.
У них ікони в рамках на стіні, наповнені промінням благодаті.
Пустує дім у куряві димів: заграва ночі світиться багряно.
У них там повно спогадів всіляких: почуте перше «Тату» й перше «Мамо».
І я іду стежинкою їх сліз. Я відчиняю хвіртку до обійстя.
Гостюю в їхній зболеній душі. А там просторо, не бракує місця.
Заходжу в гості крізь вузькі щілини сумних, мов терни, змучених зіниць,
Сідаю на окрайчику ненависті. Мені за цих людей усе болить.
І я загадую єдину мрію: нехай вони повернуться туди.
Хай згинуть ті, хто завдає страждання: єхидні, ниці, хижі вороги.
***
Я – українка! В мене дух нестримний: мов вітер, що не знає жодних меж,
Я переходжу річку навіть тричі, хоч вперше кажуть двічі не ввійдеш.
Я літо стала ткати із палітри, де маки в’ються десь поміж жита,
В моєму серці із тривоги крига. Безодня сили й серця висота.
Я – українка. Я здіймаю погляд, де мальви райдуг тонуть десь вдалі,
Моя ненависть родиться з відваги. Моя молитва схована в душі.
Я чую звук трембіти та бандури. Сліпі зіниці зоряних стежок,
І Бог мені дарує обладунки. Нас розділяє з ним єдиний крок.
ІІ я долаю відстані печалі, де голкою бринить роса-сльоза.
Лишаю ніжність й серпантин вуалі. То буде завтра: зараз – боротьба.
І каже Господь: «Спершу було слово…»,
А перед словом була мужня Ти – тендітна й нездоланна берегиня. Кремінь в пелюстках вічної весни.
Це ти дітей ховала у підвалі, читаючи казки про чари днів,
То ти тремтіла в криках у родзалі, де лиш розвалини – залишки стін.
Це ти летіла, мов журавка в далі, ховаючи дітей від смерті дня,
То ти на полі шнурувала берці, аби нарешті згинула русня.