Сергій Зінченко. «На переправі над вогнем війни»

248

МИ ПРОХОДИМО

Там тіла, там і долі розірвані.

Там будинки і вулиці з вирвами,

А у нас хтось регоче, хтось нудиться.

Хтось шукає пригод серед вулиці.

Ми удвох, наче тіні, проходимо,

Поміж іншими, поміж заводами,

Поміж війнами, поміж країнами

Поміж кулями і поміж мінами

Поміж горами і поміж водами

Ми  удвох, наче тіні,  проходимо.

 

Ми не плачемо і не регочемо,

Ми світанки наповнити хочемо

Тільки сонечком, тільки росистою

Під тим сонечком стежкою чистою

У той край, що  панує над мріями,

Що в очах поселився під віями

І чекає на тих, що згубилися,

І  десь на манівцях опинилися,

Ми удвох, наче тіні, проходимо

Поміж горами і поміж водами…

 

 

НА ПЕРЕПРАВІ

                 НАД ВОГНЕМ ВІЙНИ

(Коханій)

Мовчать дерева, сохнуть трави.

В повітрі – спека і неспокій,

А ми удвох – на переправі

Над розтривоженим потоком

 

Подій буремних, що як лава

З надр велетенського вулкану

Несе крізь степ, несе крізь трави

Кудись в обійми океану

 

Кохання наше світлооке

І мрії наші золотаві.

Та ми удвох над тим потоком

Все ж стоїмо на переправі.

 

Вогонь війни гримить, гуркоче,

До сонця руки простягає,

Бо спеку він у пекло хоче

Перетворити і ту зграю

 

Вогнів бісівських нацькувати

На нас, щоб скинути у лаву.

Та очі в очі, в світлих латах,

Ми стоїмо на переправі.

 

Над нами – сонце, в нас – опора

Життя земного розквітає

А тому  та ворожа свора

Кохання наше не здолає.

 

Мовчать дерева, сохнуть трави.

В повітрі – спека і неспокій,

А ми удвох – на переправі

Над розтривоженим потоком

 

ПРО МАЛЮНОК ВІД

                                       КОХАНОЇ НА ВІЙНУ

Розмальовані  весни,

обтяжені  мріями в літо,

Вгору тягнуться

з квітами, наче уперше зросли:

І нестримно, і несамовито.

А під небом з веселкою

бігають радісні  діти,                     .

Як від сонця високого

ще  незбагненні посли…

 

На малюнку твоєму,

де зайчик впав на підвіконня

Дві заквітчані весни

сплітали на свято  вінки,

А  їх  зранку сюди

привезли кимсь налякані коні:

Такі зморені  вкрай, що – мов  сонні.

Привезли й відвезли, наче зникли вони на  віки.

 

 

Я тебе так кохаю…

В малюнок вдивляюсь, як в свято,

Що мене обгортає,

мене захищає від зла

Так упевнено і так затято,

Наче вірний солдат,

від усіх воріженьків заклятих,

Яких ти вже під ранок

від мене в пітьму відвела.

 

Знову землю трясе…

Я  на грудях малюнок ховаю.

Та  весна переможна

і друга, що нас уже зна,

Рука в руку прийдуть,

бо цього я так щиро бажаю,

Як землі від небес –  урожаю,

Як бажає під сонцем

зігрітися  озимина.

м. Кривий Ріг

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!