Сашко Обрій. «Молитва за Україну»

289

Молитва за Україну

 

Отче наш, держитель неба,

всемогутній Боже,

хай мине цей сон ганебний,

хай нам допоможе

 

наша віра і молитва,

збройна міць і доблесть.

Хай ворожа кров пролита

нашу землю вдобрить.

 

Отче наш, поборник світла,

вірю: ще одариш

мирним небом наші вікна.

Авіаудари ж

 

щезнуть, стихнуть, спопеліють,

мов кошмари ночі,

давши стежку поколінню

лицарів пророчих.

 

Отче наш, ти – мудрий старець.

В нас – твій дух нетлінний.

З нами танки, байрактари,

з нами джавеліни.

 

З нами світ неісходимий

проти зла й руїни.

Зійде квітка з пекла й диму –

вільна Україна!

 

***

Вітер неспокійний степ колише.

Трави припадають до землі.

Тиша – вбита бомбами. Коли ще

зло в степу скупається в золі?

 

В небі літаки розпнули тишу.

Бузький степ тривожні бачить сни.

Вухом наслуха крізь сон, як пише

мій народ історію Весни.

 

Сон цей не мине для нього даром,

явлений Марою наяву.

Кріпне з кожним авіаударом

впевненість у думці: «я живу».

 

Твердне в кожній звісточці із фронту

віра в те, що стишаться вітри,

віра в Збройні Сили й оборонку,

в Бога й гул пророчої пори.

 

В те, що трави знов розправлять груди,

витчуть тишу бабки і джмелі.

Виросте з ворожої огуди

мій народ – огудина землі.

 

***

З ближніх степів Вознесенська

котиться гуркіт гармат.

Лихо незграбне, вселенське

вдерлося в дім наш дарма.

 

«Гуп!» – захиталися ступні.

«Гуп!» – і у кумполі струс.

Будуть боятись наступні

пхатися військом на Русь.

 

«Гуп!» – нижче Бузьких порогів.

«Гуп!» – об одвічні степи.

Кришаться глиняні ноги.

Велет в степу оступивсь.

 

Зло, перемелене в порох,

тільки запалить азарт.

Наш захисник – сивий сторож,

бравий козак Бузький Ґард.

 

Вшкварила орків Баштанка.

Б’є ворогів Новий Буг.

Кришить непрошені танки

давній розбуджений дух.

 

Нищить орду Снігурівка.

Нечисть товче Вознесенськ.

Ворогу в пеклі горіти.

Прах – вітерець рознесе.

 

Гордо стоїть Миколаїв.

Дух наш міцніє, росте.

Тихо: то лихо конає.

І воскресає мій степ.

 

***

Бо ворог – то найкращий наш учитель.

Бряжчить ворожа зброя дужче й дужче.

Скрегочучи зубами нарочито,

війна війнула в очі невидющим.

 

За мить між нами рухнули бар’єри

і всі багаторічні суперечки.

Прокинулась земля в новітній ері,

розсварена колись пакетом гречки.

 

Відчувши, що здолати нас не вийде,

з безглуздих сміємося перемовин.

І хоч міста – розбомблені сновиди,

ми чуєм смак близької перемоги.

 

Бо з нами світ і правда, сонце й зорі,

ворожі до насильства і грабунків.

Шипить рогатий з кнопкою шизоїд,

мов кинутий недопалок у бункер.

 

МАВПУТІН

 

На танках і гелікоптерах

з гарматами, на літаках

дрімуча ввірвалася ера

в мій дім, щоб навести в нім жах.

 

Затим, після залпових воплів,

в короні нікчемний мавпун

горланив про «ядерний попіл».

Він мавпами звався пан Пу.

 

Хоч поштою мавп’ячі трупи

всякчас забирала рідня.

Миршавий, старий, голодупий

він величчю марив щодня:

 

На світ весь – один імператор!

А сам, в таємниці від всіх

шаманські ковтав препарати

і дахом на пси сходив псих.

 

Та скільки б не вбив безборонних,

земель не загарбав би скіль, –

лишавсь мавпуном у короні

поганець на прізвисько «міль».

 

І скільки б кому не грозила

військова махіна його –

каліка незграбна Ґодзила –

та світ – не її полігон.

 

Невдовзі її похоронять,

цю гідру, що в дім мій повзе.

І втратить і трон, і корону

нікчемне мале шимпанзе,

 

І довго ще буде їм пусто

жильцям Мавпостану… А нам

як щеплення проти мавпунства

вкарбується в пам’ять війна.

 

ДУБ

 

Кремезний дуб шматує буря –

провісник змін напровесні.

Під корінь б’ють бурхливо-бурі

з боліт потоки навісні.

 

Квапливо ґрунт порозривали,

щоб землю вибити з-під ніг,

щоб дуб шубовснув у провалля

і більше звестися не зміг.

 

Щоб землю цю ковтнула пустка,

могильна тиша, попіл, тлін,

де віти більше не розпустить

впродовж десятків поколінь

 

дубоцтво вільне і крислате,

аби зів’яла воля тут.

Щоб смерть і біль – страшна розплата, –

скували землю в сотні пут.

 

Та дуб вроста углиб корінням,

тісніш каміння обійма.

Його земля! Його країна!

Рідніш не буде і нема!

 

Тримає крону, стовбур, віти.

Безсилий, чахне буревій.

Вціліє дуб. Дубочки-діти

в родині виростуть новій.

 

І захлинуться духом прілим

краї болотяні сповна.

А кров-ріка стече у прірву,

що дубу вимила вона.

 

НЕДО-

 

А ще недавно префікс «недо-»

уївся кріпко в повсякдень.

Недолюбили мирне небо,

себе, свій дім, своїх людей.

 

Недорозгледіли минуле, –

чиїх ми пращурів сини.

Дідизну, мову оминули

і стали з ворогом куми.

 

Недоцінили, розкрадали

багатство рідної землі.

Заглохли душі, мов радари,

здрібнілі, струхлі, замалі.

 

Недовкраїнцями поснули

так міцно в пазурах біди,

що лиш руїни рідних вулиць

змогли поснулих розбудить.

 

Лише з небес ворожі бомби

змогли достукатись до них.

Збудило вмить сновид і зомбі

тваринне чавкання війни.

 

Ховали тіл і лиць овали

в тісних ілюзій образки.

Аж поки недорахувались

будинків, друзів і близьких.

 

Аж поки змила префікс «недо-»

гаряча кров з очей сліпців.

Найбільша цінність – мирне небо –

перетворилася на ціль.

 

Та в перемогу зла не вірю

ні я, ні гордий мій народ.

Не дочекаєшся, упирю.

Зламають зуби пащі орд

 

об нашу землю, нашу волю!

О, дух нескорений, палкий!

Хто руку зніме над тобою, –

недорахується руки.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!