Павло Кущ. «Настя малює не квітку»

1324

Важкенні співчуття і трохи подиву. Такими були похмурі емоції від зустрічі із родиною, якій вдалося вихопилася із оточеного і нещадно обстрілюваного Маріуполя. Стосовно співчуття, то, тут якісь пояснення зайві. Бо ж відомо, що жителям неприступного міста-героя і водночас майже зруйновного міста-мученика випала трагічна доля живцем побачити справжнісіньке пекло…

Та й дивуватися теж було чому. Мимохідь звернув увагу на те, що чотирирічна донька подружжя-біженців від путінської антиукраїнської агресії дуже любить малювати. До того ж, Настя, назву її так, охоче займалася цією творчістю у шкільному зошиті в клітинку та звичайною ручкою. Може саме тому вона малювали тільки якісь чотирикутні фігури. Більші. Менші. Продовгуваті. Квадрати.

Їй-бо, сторінка зошита, розмальована дитячою рукою, мені спершу трохи нагадувала, даруйте, склад. Але не порожній, а заповнений якимось ящиками. А ви б не здивувалися? Бо що зазвичай малюють діти у цьому віці? Сонечко. Квітку. Хатку. Ялинку. Кицьку. Ну, маму нарешті. Однак, погодьтеся, аж ніяк не ящики. Навіть із морозивом.

Розпитували про щось у дівчинки та батьків, які ще не відійшли від маріупольських жахіть і довгої дороги, не став. Однак сам себе переконав у ймовірності наступної версії. Здається, Настя без упину малює автомобілі. А що? Може бути. Адже потерпілі маріупольці тривалий час їхали, точніше, повзли, дорогами у довгих колонах автомобілів. Тому, не виключено, саме ці зразки техніки, які тривалий час гарчали й сигналили попереду, ззаду та з обох боків, найдужче запам’яталися втомленій, змученій і заплаканій тоді дівчинці.

Коротше, перед наступними відвідинами нових знайомих, окрім печива і цукерок, купив для Насті ще альбом для малювання і коробку фломастерів. Нехай малює!

Гм… Між нами кажучи, не зрозумів чому батько й мати, уздрівши цей подарунок, якось дивно перезирнулися. Навіть не дивно! А досить тривожно і відверто налякано.

Зате їх молодша донька щиро зраділа альбому та фломастерам. І навіть відмовилася пити з нами чай з цукерками. Який там чай! Вона вмостилася на дивані й захопилася малюванням. І як часто буває з дітьми та дорослими, вголос коментувала свої дії.

– Зелена буде мамина! – не без захоплення бурмотіла. – Бо у мами очі зелені і це її улюблений колір.

А через кілька хвилин.

– Синя для татка. У нього синя машина, яка нас звідти вивезла.

Почувши таке, я тоді мимоволі подумав, що таки вгадав із припущенням про автомобілі, які начебто малює мала. Зате батьки знову переглянулися.

А юна художниця не вгавала.

– Наша Софійка зрадіє рожевій. У неї в кімнаті було майже все-все рожеве.

Батько й мати, як і раніше, вперто мовчали про щось своє важливе. Я теж не наважувався порушувати тишу. Ми присьорбували далі гарячий чай. І слухали малу.

– Котові Мартину буде червона… Ні! Жовта. Бо він завжди любив спати на моїй жовтій ковдрі…

– Настя, може чаю поп’єш? Йди, вже налила, – нарешті покликала її мама.

Та дівчинка, заклопотана своєю творчістю, тільки відмахнулася і продовжувала малювати.

– А мені – фіолетова! Точно! Як нове платтячко на день народження!

Упевнений, що йдеться про різнокольорові автомобілі для всієї родини, наважився напроситися і не без посмішки запитав.

– А мені теж буде?

Батьки тепер не переглядалися, а просто опустили очі і пильно розглядали скатертину на столі.

Зате Настя не забарилася із запитанням у відповідь.

– А вам якого кольору?

Трохи подумавши, запропонував.

– Нехай буде синьо-жовтого.

Я навіть підвівся і підійшов до дівчинки з альбомом. Бо ж справді цікаво.

І що? У альбомі знову намальовані ті ж довгасті чотирикутники. Таки, мабуть, автомобілі. Хоча без коліс, вікон і дверей.

– Гарно! – похвалив юну художницю. Проте не стримався запитати.

– А що це?

– Тю! – голосно здивувалася мала. – Ви як маленький! Це ж труни для всіх нас. Для мами, тата, сестрички, кота і мене. Навіть для вас тепер ось є!..

Настя на відміну від всіх нас мовчала буквально кілька секунд.

– О! – радо вигукнула. – Мамо, я мабуть для всіх зроблю синьо-жовті! Як прапор…

Вона знову взялася малювати оті чотирикутники, зафарбовуючи їх згаданими кольорами.

Вже коли ми з батьком дівчинки вийшли на вулицю, він неохоче розповів про причини з’яви таких моторошних дитячих малюнків. Виявляється, за кілька тижнів у Маріуполі нажахану дівчинку тоді найдужче вразили тіла загиблих містян, що лежали у підвалах, на дорозі, на тротуарах. Через часті обстріли їх не було можливості збирати і хоронити, тому дитина дуже боялася, що так само невдовзі можуть лежати її рідні і вона сама.

Навіть, розказує він, ось такі тривожні думки не залишили доньку вже навіть на далекій відстані від міста-мученика та непохованих жертв рашистів. Адже днями на одному з пунктів, де їм, біженцям, видавали гуманітарну допомогу, вона голосно наївно запитала:

– А труни нам теж тут дадуть?

… Того вечора я теж спершу механічно малював більші й менші довгасті чотирикутники в зошиті у клітинку, де зазвичай записував певні рядки чи абзаци певних вражень. А потім об’єднав всі їх у один великий – на всю сторінку. Замість підпису поставив два ZZ – zнищені zвірі. Далі, вирвавши цей аркуш із зошита, спалив його. І ретельно вимив руки.

 

 

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!