Олександр Хоменко. «Цей світ лягає тобі до ніг ніби обрус накритий для учти»

99

***

смерть це з Німеччини майстер

                                                                                     (Пауль Целян. Фуга смерті)

я завжди знав що така історія

закінчиться поглядом із дна окопу на спалену сосну

але довго не наважувався просто зізнатися у цьому

шукаючи собі

а може…

не божевільні ж вони…

не треба себе накручувати…

а все тому що не так тлумачив знаки

і не так читав письмена

і першим знаком було мені літо

того року коли потім покотили на лафеті бровастого генсека

я закінчую 7-й клас і ми стоїмо у саду нашої школи

із моїм старшим приятелем з 9-го

він давав мені читати  цікавинки

валєнтіна пікуля і всяке таке

був він капєц розумний гордість школи і спортсмен

не те що я товстенький і в окулярах

і говорив він завжди только по-русскі

я не так як ми сільською балачкою

він дозволяв мені мати з ним справи

і мені від  радості

просто аж у грудях лоскітно ставало

ми говоримо про щось не пам’ятаю вже

і я кажу йому так просто бо прочитав перед тим у книжці конституція ссср

що республіки можуть же вийти і україна значить теж може має право

і бачу як починає змінюватися його обличчя

а в зіницях спалахує якийсь відблиск

я не розумію що сталося я ж просто так сказав

а він карбує мені

відтинаючи двосічним мечем слово від слова

«а тагда ми вас вижжем»

і я ціпенію від цього величезною вагою стисненого

і повторюваного у моїй голові  знову і знову

…жжем …жжем

і чую що десь поряд раптом починає гудіти

якийсь велетенський гедзь чи шершень

і бачу як наш сад шкільний

раптом береться зусібіч пеленою вогню

а далі обрив кіноплівки на кілька десятиліть

і я знову влітку чую це гудіння

лежачи на дні окопу під селом

із романтичною назвою мєтьолкіно

і розумію що це дрон їхній

який нас змалював і зараз почнеться артою потім мінами

а потім фосфорними якимись  їхніми все спалювати

хоча чому тут горіти ще

сосна видно з окопу  згоріла вже до самісінького верху

глиця з неї  чорна осипалася

і грунт під глицею весь перепалений

тому й легко копати тут окоп або могилу

у цьому світі де вогонь

звідусіль котиться на нас хвилями

бо все повторюється все римується

тепер і тоді і змія знову вкусила себе за хвіст

і коли ми відходили звідти

зупинившись на якусь годину у майже стертому артою селі

мертвому без людей без нічого

але школа там ще дивом вціліла

її теж спалять потім коли ми підемо

вони завжди спалюють все перед тим як заходити

я разом з іншими падаю на підлогу  і намацую

поряд із собою якусь книжку піднімаю

антологія німецькомовної поезії XX століття

уже майже відкладаю її бо спати хотілося смертельно

але раптом не знати чому розгортаю

дві сторінки із фугою смерті пауля целяна

гетто концтабори смерть у подобі надлюдини

вбивство як мистецтво музика для мерців давня історія

я добре знаю цей текст і навіть урок по ньому проводив

коли давніше у гуманітарному ліцеї

зарубіжку був викладав тож перші рядки я не читав

а промовляв майже з пам’яті

чорне молоко світання ми п’ємо його надвечір

ми п’ємо його опівдні і зранку ми п’ємо його вночі

ми п’ємо і п’ємо

ми копаєм могилу в повітрі де лежати не буде тісно

і мені раптом стає як видиво якесь чи осяяння

це ж не про минуле я читаю

це про те що зараз

бо целян зі своєї чернівецької далечі 1945-го

побачив його і нас у нашому часі побачив

тому що всі газети світу сліпі

і тільки поезія видюща

і це чорне молоко спалених земель

розбитих будинків і обгорілих дитячих іграшок

він бачив просто навіч як і могили в повітрі

і ті які з димом крематорію

і ті які зі слідом ракети

що влітає у горішній поверх будинку о 6-й ранку

коли ще всі сплять і лише дитина прокинулася

аби зробити батькам подарунок

вперше зготувати їм чай

і не знає що цей перший чай для батьків

стане останнім чаєм її життя

і в повітрі прямісінько перед вікном її квартини

повільно й урочисто гойдається викопана могила

і могили в землі целян теж бачив

могили у бучі мотижині та маріуполі

і того чоловіка бачив пауль целян

того про якого він сказав

що той зі зміями грає він бачив його там

у чорній порожнечі концтабору

де в’язні стоять давно неживими

у бачив його у саду

де чоловік зі зміями кидав мені своє вишкірене

вас вижжем

і тут він його просто зараз бачить

і чує його у кожному глухому зітханні землі після удару їхньої міни

і це завжди той самий чоловік

він завжди велить копати могилу і стріляє свинцевою кулею

у тих хто скраю могили стоїть

у тих чиї розбухлі руки

намертво стягнуті  стяжкою

білою ніби стигма крила

для легкого польоту у небо

тільки із псами тепер все інакше

тоді вони були при  чоловікові зі зміями

люті і певні своєї сили та влади

а тепер вони з нами

вони приходили до нас в окопи

виснажені і тихі

вони були із сусідніх мєтьолкіно і вороново

яких уже не стало

приходили і мовчки самими очима просили їжі та води

але ми не мали їм що дати

і тоді вони просто  лягали поруч грілися біля наших тіл

а потім повільно йшли кудись у  спалені ліси

ішли і не поверталися

може вони не хотіли

аби ми бачили як вони конають

або не хотіли

аби ми закопували їх у той перегорілий пісок

не знаю але знаю

що дурнями були ті  хто закидав целяну

що образи його складні а метафори незрозумілі

бо творець фуги смерті взагалі не вигадував ніяких метафор

ніколи і ніде

він просто записував сухо й протокольно

те що було і що буде

він свідчив бо бачив і знав

а інші гадали що він шукає

якихось несподіваних образів

і це знання випалювало його

і він не міг ніяк його позбутися

тому він скинув це знання у річку

з мосту мірабо разом із собою

але ми не можемо скинути таке  знання

як бронік або сумку із важким боєкомплектом

ми мусимо просто стояти тут

над рікою на іншому березі якої

чоловік грається зі зміями грається з градами

і змії із рук його все повзуть і повзуть

і вогняну ріллю вогняними плугами

вони всю поорали

ми мусимо стояти тут

над цим часом

де позаду смерть яку пауль целян

назвав майстром з німеччини

а перед нами і це ми спізнали достеменно

стоїть смерть як майстер з московщини

ми мусимо стояти…

 

 

***

Цей світ лягає тобі до ніг

Ніби обрус накритий для учти

Учти в обітованній

У самісінькому її осерді

Із щедротною втіхою плодів

Усюдисущими тут абрикосами

Вишнями яблуками рясноплідною шовковицею

І з виноградом грона якого будуть такими

Що їх понесуть хіба соглядатаї

Яких посилали давні гебреї

У землю обітованну

І лише трохи згодом раптом помічаєш

Що того розкошества

Аж надто забагато

Що все із якимось надлишком

На цих божевільно щедрих грунтах

Так пишно так урочисто всюди

Столи накриті а гостей немає

І тільки коли сюди вдаряють

Дві перші міни

Бачиш навіч що накрито

Не для учти а для тризни

І що смерть

Завжди стукає двічі

Коли приходить по-справжньому

І коли хтось тут ще гадав собі

Що той далекий гул

За полем і лісом до них не докотиться

І що багряні сполохи у нічному небі

Не стануть вогненним дощем

Який спадає на них

І на їхні пишні сади

Це вони зрештою промовчать

Із поглядом зверненим у нікуди

Треба іти

Село над річкою кам’янка

Поставлене часом і долею

Над геологічними пластами

Незрушного донецького кряжу

Село у якому сім десятиліть тому

Перетнулися потоки простору і часу

Бо сюди із у той час майже

Космічно далекої дрогобиччини

Переселили бойківські родини

Із тих сіл які підтримували хлопців із лісу

«Сдохнут ані там всє»

Сказав сплюнувши після смачної затяжки

Емгебіст із двома орденами на кітелі

Готуючи ацеплєніє аби їх усіх

Запхати у вагони в одну дошку обшитих

І в путь

Але вони тут вижили

І тут відродили свою обітованну

Із вишитими рушниками біля ікон

Квітником коло хати

Із підгорнутими картопляними

Грядками під черешнею

І сьогодні той-таки емгебіст

Давно мертвий проте очі його видющі

Знову наслав на них мертвий вогонь

Бо дана йому така влада

Бо тепер тут тільки вітер

На порожніх вулицях

Вирви від вибухів коло стежки

О мамо полиште ту консервацію

Кому вона тепер треба

І великодній плетений кошик

Повний якихось полив’яних мисок

Квапливо складених

І полишених перед ворітьми

Бо іти з двору

Через паркан якого вливаються вже

Води потопельні

Треба швидко

Дуже швидко

І полишаються там тільки

Накриті для тризни обруси полів

Доми вихололі і спорожнілі

Хоча не на піску а на камені

Збудовані вони

Лишається якийсь дивний чоловік

Який іде німою вулицею

Із відрами до криниці

Ще лишається якась жінка

Вона ходить на полі між соняшників

Що вона там робить

Може пригортає їх

Не знаю ми швидко проїхали

Не роздивишся тут особливо

Лишається виданий у римі

Греко-католицький молитвослов

Українською

Розкішний тут друк

Як у давніх

Ще з часів богогласника

Почаївських виданнях

Наші знайшли його в одній хаті

Куди заскочили перечекати обстріл

Він лежав на столі

Розкритий як пророча книга

Я той молитвослов носив потім у наплечнику

Він важкий

Але віра не може бути легкою

І ще одна книга там була

Але її у наплечник не покладеш

Бо вона більша за цілий світ

За цю розстріляну обітованну

Більша

Книга виходу друга у святому письмі

Після книги буття

І тут усе як у цій книзі

І лютий фараон який каже

Що в нього багато війська

І колісниць і ракетних комплексів

І слуга фараона який погрожує

Що для нас тепер робота єгипетська буде ще тяжчою

І неопалим купина

Кущ який горить але не згорає

Бо тут усе горить

Завжди і всюди

Тільки обітованну тут

Не віднаходять а втрачають

Вона не за пустелею а перед нею

І червоне море тут повсюди

Ми йшли дном його уночі

Це було поле

А на ньому лежали мертві корови

Люди з села не могли їх забрати

І тому повипускали

А корови радо пішли на пашу

І тут їх накрили мінометники фараона

Я проходив біля однієї з них

У неї було повне вим’я

І здивовані розкриті очі

Які дивилися у небо

Під нею були якісь пласти і безодні

І в темних їхніх глибинах

Тисячі літ поспіль

Звіро-ящери люто гризли кам’яне вугілля

А над нею було розкрите небо

Всіяне великими і малими ведмедицями

Раками і скорпіонами

І корова поглядом своїм нетутешнім

Бачила те що не вільно бачити нам

І дядька того з криницею вже в небі

І жінку на тому жовтому-жовтому полі

Жінку зодягнену в сонце

І води червоного моря

Які розступилися перед нами

Ховаючи під ветхозавітною ваготою

І лютого фараона

І війська його і колісниці…