Олександр Архангельський. «Новітня орківська навала»

252

***

Херачать орки по Донбасу –

дрижить земля, летять шибки.

В них дохера людей в запасі,

тож гатять, підлі, залюбки.

Не люди там – гарматне м’ясо,

в мізках – «стрілялки» і бухло,

весь розум перейшов у м’язи.

Зчепились, бля, кацап з хохлом.

Кацапу – землю дать хохляцьку,

аби, як і свою, засрать.

Хохлу – кацапу дать по сраці,

щоб той не знав, куди тікать.

 

Гатять по «Щастю»…

 

Гатять по «Щастю» –

нашому щастю…

Гатять ординці –

орки сучасні.

З різних калібрів

луплять безжально.

Всім очевидна

дурість тотальна.

Гатять нещадно,

сліпи заливши.

Що їм до «Щастя»?..

Розум полишив

Голови буйні.

Величчю марять.

Тільки заллються

тим, що заварять!

Вороже вічний,

в Рай закортіло?

Надто короткий

шлях до могили!

З відчаю знову

мати заплаче.

Думав, що вийде

якось інакше?..

…Поки ж над «Щастям»

знову нависла

Хмара свинцева –

чорна, зловісна…

 

Новітнім загарбникам

 

Коли хто до полону веде, сам піде в полон. Коли хто мечем убиває, такий мусить сам бути вбитий мечем! Отут терпеливість та віра святих!

Откровення апостола Іоанна Богослова, об’явлення 13

 

Чума на ваші голови і рід.

І щоб розбила трясця назавжди.

І щоб скував країну вашу лід,

щоб стежка – прямо в пекло – лиш туди.

Щоб – в порох ваші села і міста,

і щоб у гріб – осиновий кілок.

Щоб де не стали – всюди пустота,

щоб де не сіли – то на вічний строк.

Горять батьки у танках залюбки!

А дітям – най би сонце не зійшло.

Тавро на лобі «Каїн» – на віки –

і три «шестірки – прокляте число.

 

***

«Джавеліни» – по танках –

душі вмить в піднебесся…

Воріженьки, отак от –

за наліт на Одесу,

за атаки на Щастя

і за напад на Харків.

Ось таке наша «здрастє».

А чи вистачить танків,

вертольотів і «МіГів»?

Бомбардують ізранку

місто Архистратига.

Ніби ворони чорні,

понад містом кружляють.

Тільки «Стінгер» моторний

наші шанси зрівняє.

Тож не плюй проти вітру –

потім буде морока.

«Байрактари» з повітря

б’ють нещадно по орках.

 

Пілота-«аса» недарма назвали «приводом Києва»: він, ніби посланець Неба, захищає місто Архистратига він нашестя новітніх орків

 

«Привид» в небі – орки врозсип,

та тікать нема куди.

Вжалять так ракети-оси,

що й загубляться сліди.

Мститься сокіл той за друзів,

з ким горілку вчора пив.

Розлетівся «Су» на друзки –

чорт злодюгу ухопив!

Він бере з колоди «взятку»,

щоби з орком ставсь конфуз.

Є у «прикупі» десятка,

а іще – козирний «туз».

Не кажи, що «ас», ніколи,

як і, не скакнувши, – «гоп».

«Привид» в небі! Гей, «сокОли»,

заганяйте орків в гроб!

 

***

Моєму онукові і всім, хто разом зі своїм народом боронить нашу землю.

 

Онуче, тримайся з останньої сили,

терпи, буде тяжко, та знай: ти не сам.

Твій прадід волає до тебе з могили:

«Онуче, тримайсь! Творить Бог чудеса!

Коли на війну я ішов, мені тато

«Псалом дев’яностий» в кишеню поклав.

Чекало випробувань надто багато,

та разом з народом усе я здолав.

Я вірю, я знаю – і ти подолаєш.

За матір, за батька, за брату й сестру,

за діда, за бабу, за всіх, кого знаєш,

за Матір-Вітчизну, за Віру Святу!

Воздай супостатам за їхні діяння,

за сльози, за кров, за криваву різню!».

Онуче, тримайся! Ми всі в сподіванні

на мир, перемогу, на мужність твою!

 

Настанова

 

Онуче, будь достойним, сміливо йди до бою.

Звитяжним будь і мужнім, у перемогу вір.

Ти не один – в молитві, онуче, я з тобою.

Нехай тебе боїться цей пришлий дикий звір.

Загарбать хоче землю – йому своєї мало,

поганить степ привольний, який тебе зростив.

Та ми неперможні, з гартованої сталі.

Цвяхи у гріб вбиваєм імперії рабів.

«Кадирівці», морпіхи – русні «потішне» війско,

а ще є десантура: стрибне – і в небеса.

А танки й БеТеЕри горять, неначе з віску.

Війна – це не «стрілялки», і ти це знаєш сам!

Онуче, будь спокійним! Жде перемога в герці того,

хто любить землю, хто сильний, хто не трус.

Тримай же рівну мушку і слухай, слухай серце:

воно тобі підкаже, коли натиснуть спуск.

 

***

Онуче, ну як ти? Мабуть, що в траншеї

холодній не затишно, зимно тобі…

Але ж це чорнозем – не супісок з глеєм,

що орків зростили – ватагу рабів.

 

А наша земля, що від прадіда-діда

героїв плодила – звитяжних вояк,

і прихисток дасть, й, ніби Діва-Обида,

синів захистить, щоб вціліли в боях.

 

Гудуть ненажерливих орків мотори.

Поглине їх простір, як прірва без дна.

Гуля вороння: на ріллі неозорій

споживи йому вистачає. Війна…

 

На північ вже рушили чорнії круки.

Торкнувся землі недарма Божий перст!..

…Земля приголубить, як мамині руки,

і ніжно зігріє, щоб часом не змерз.

 

***

Ой, невеселі новини…

Рушиться, гине, палає…

Сунуть на наші рівнини

орди батиїв-мамаїв.

Вибухи й ляскіт металу

з півночі, з півдня, зі сходу…

Чи ж то віддать на поталу

ворогу нашу свободу?

Гинуть в кривавому герці

кращі сини України…

…Внуче, ну як тобі берці,

ті, що товариш підкинув?

Воїне, ліки в нагоді?

Чи до смаку тобі їжа?..

Вірю, своєму народу

вибореш право на тишу!

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!