Оксана Шпирко. «П’ю чорний чай. Він кольору війни…»

258

***

Ні, більше не буду плакати і вибачати.

Стоїть мій адреналін, ніби вовк, на чатах.

Стоїть поріділий ліс разом з журбою.

І гвалтує зчорніла ніч ранок двобою…

 

Я не буду тебе просить, вражий кате,

А щодня тебе проклинати, бо я – мати!

Бо дітей своїх, ластів’ят, для весни ростила,

А тепер над ними витає ворожа сила…

 

Забери з моєї землі своє тіло й дуло!

Скільки крові невинних жертв вже змішалось з мулом.

У очах молодих синів застигає небо…

Тільки тих, хто від горя зчорнів, нині втіште хто-небудь…

***

П’ю чорний чай. Він кольору війни.

Ним запиваю болі і прокляття.

До нас прилізло плем’я сатани

І захотіло все порвать на шмаття.

 

Це місто, що кохали ми у нім.

Цю землю, первоцвітами убрану.

Ці вікна, що віншують рідний дім.

І весь цей світ перетворить на рану.

 

Пробите небо падає на дах.

Якесь свавілля заповзає в схови.

Та синьо-жовтий прапор на вітрах,

І воїни міцні, мов тигролови.

 

Та чорні крила чорної війни

Не зможуть цю весну не народити…

І в чому всі ми винні без вини,

І в чому ми з війною ще не квити?..

***

Ви йдете в ніч. Ви мужньо йдете в квітень.

Такі сміливі. І такі сумні.

Та ваше серце тихо ставить міти,

Щоб з бою повернутись по війні.

Щоб по-батьківськи підхопить дитину.

І жінку обійняти. І батьків.

І розповісти, як одну-єдину

Всі разом відбивали в ворогів.

Як біснували орки від прицілів.

Як наший “привид” в небеса злітав.

Як молитвАми божими вціліли,

І як життя тримало за рукав…

***

Як воно їм, в окопах, під бушлатом…

Після вечері холодної, нескоромної…

Вкриюсь і я пальтечком картатим,

І на мить відчую той страх солом’яний.

Але ні, в них немає страху ніскілечки!..

Їх в піт не кидає і тиск не скаче.

Їх вколисує запах весняного зіллячка –

У думках… Бо навкруг – лиш вода стояча.

Вони кинули все – і любов, і вроду,

Ту, що їх на прощання у бій обіймала…

Їм тепер треба стати другої породи –

Коли злої упертості буде замало!

Коли закладе від вибухів душу й вуха,

Коли заніміють спротивом вуста і серце,

Коли в калабані видихів вже непруха,

Коли війною парують гарячі берці.

Це тепер не те, що зветься просто війною.

Це якась кармічна над всим лавина!

Це тоді, коли ти закриваєш мене собою,

І дорослою враз проснеться дитина.

Це межа. Це поріг. Це рубіж. Це границя…

Це у смерті й життя не питати, де грані.

…Це, насправді, така собі МАЙЖЕ дрібниця –

Помирати… Коли за тобою кохані…

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!