***
Ні, більше не буду плакати і вибачати.
Стоїть мій адреналін, ніби вовк, на чатах.
Стоїть поріділий ліс разом з журбою.
І гвалтує зчорніла ніч ранок двобою…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Я не буду тебе просить, вражий кате,
А щодня тебе проклинати, бо я – мати!
Бо дітей своїх, ластів’ят, для весни ростила,
А тепер над ними витає ворожа сила…
Забери з моєї землі своє тіло й дуло!
Скільки крові невинних жертв вже змішалось з мулом.
У очах молодих синів застигає небо…
Тільки тих, хто від горя зчорнів, нині втіште хто-небудь…
***
П’ю чорний чай. Він кольору війни.
Ним запиваю болі і прокляття.
До нас прилізло плем’я сатани
І захотіло все порвать на шмаття.
Це місто, що кохали ми у нім.
Цю землю, первоцвітами убрану.
Ці вікна, що віншують рідний дім.
І весь цей світ перетворить на рану.
Пробите небо падає на дах.
Якесь свавілля заповзає в схови.
Та синьо-жовтий прапор на вітрах,
І воїни міцні, мов тигролови.
Та чорні крила чорної війни
Не зможуть цю весну не народити…
І в чому всі ми винні без вини,
І в чому ми з війною ще не квити?..
***
Ви йдете в ніч. Ви мужньо йдете в квітень.
Такі сміливі. І такі сумні.
Та ваше серце тихо ставить міти,
Щоб з бою повернутись по війні.
Щоб по-батьківськи підхопить дитину.
І жінку обійняти. І батьків.
І розповісти, як одну-єдину
Всі разом відбивали в ворогів.
Як біснували орки від прицілів.
Як наший “привид” в небеса злітав.
Як молитвАми божими вціліли,
І як життя тримало за рукав…
***
Як воно їм, в окопах, під бушлатом…
Після вечері холодної, нескоромної…
Вкриюсь і я пальтечком картатим,
І на мить відчую той страх солом’яний.
Але ні, в них немає страху ніскілечки!..
Їх в піт не кидає і тиск не скаче.
Їх вколисує запах весняного зіллячка –
У думках… Бо навкруг – лиш вода стояча.
Вони кинули все – і любов, і вроду,
Ту, що їх на прощання у бій обіймала…
Їм тепер треба стати другої породи –
Коли злої упертості буде замало!
Коли закладе від вибухів душу й вуха,
Коли заніміють спротивом вуста і серце,
Коли в калабані видихів вже непруха,
Коли війною парують гарячі берці.
Це тепер не те, що зветься просто війною.
Це якась кармічна над всим лавина!
Це тоді, коли ти закриваєш мене собою,
І дорослою враз проснеться дитина.
Це межа. Це поріг. Це рубіж. Це границя…
Це у смерті й життя не питати, де грані.
…Це, насправді, така собі МАЙЖЕ дрібниця –
Помирати… Коли за тобою кохані…