***
Живі і мертві! Заходу і Сходу!
Нехай земля нас нині воз’єдна!
Народе мій, прекрасний мій народе!
Це ворог! Це нашестя! Це – війна!
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Це вторгнення. Над обрієм заграви.
Повзе до нас кривава саранча.
Згорьована, окрадена державо,
Здійми у небеса свого меча!
***
А нині я на скіпочку зітлію.
Лягли на душу люті холоди.
Прости і проведи, свята Маріє,
Крізь чорну ніч вселенської біди.
Тремтить обріз в руці несамовитій,
Хлопчини очі гаснуть золоті,
Бо навіть переможці завжди з битви
Когось несуть додому на щиті.
Моя Вкраїна в горі і недузі
Вогнями й кров’ю випалена вщерть.
Мої живі, мої полеглі друзі,
Лише не смерть, молю, лише не смерть!
Он котрий раз все крутять на екрані
Як пада долі, зводиться і знов…
Хлопчина юний. Йде війна з тираном…
Але не кров, молю, лише не кров…
Я знаю, що в героїці жертовній
Є нетутешня і страшна краса,
Та я прошу, хоч трішечки любові
Тут на землі, і там на небесах.
Святая мати, вічна, милосердна,
Молю тебе, прости і проведи
Своїх дітей, натхненних і упертих
Крізь чорну ніч вкраїнської біди.
МОВЧАННЯ ЄВРОПИ
І Крим, І Рим. І газова труба…
Тобі не відсидітися в окопі.
У хижій тіні смертного гриба
Твоїх дітей малюється судьба.
Мовчання, вже не золото, Європо!
Ти все гризешся аби зайвий гріш
Не вислизнув із гамана товстого.
Звичайний бізнес. І нічого більш.
Але послухай – це і твій рубіж,
Бо гість незваний під твоїм порогом.
Тобі снується тиш і благодать,
Не віриш, що зачепить веремія:
Ці ріки крові, привиди багать…
Допоки будеш нишкнути й мовчать
Щоб раптом не розгнівати Росію?
Люблю твої палаци і мости,
І кров’ю відвойовані свободи,
Але мовчання… Господи прости!
Та одведи од губ свої персти!
Нічого не вартують ті угоди.
В твоїх очах прадавня пелена,
Та від сьогодні тут нема безвинних,
Проснулася голодна звірина.
І це є наша. І твоя війна.
Коли мовчання, наче постріл в спину.
Ця давня гра в розмисливу німу…
Старий ковчег ладнаєш до потопу?
То приготуй, про всяк, гірку суму,
Й не набудуй сама собі тюрму,
За волю не торгуються, Європо!
ЛЕЛЕКИ ПРИЛЕТЯТЬ…
Лелеки прилетять, повернуться додому
на згарища ще тліючих багать,
під свист ракет і гуркотіння грому
лелеки неминуче прилетять.
І заклекочуть не впізнавши краю,
не відшукавши рідного гнізда,
лиш попелища спаленого раю,
що по собі залишила орда.
Весни хитка тривожна амплітуда…
І дмуть страшні із півночі вітри.
свої оселі покидають люди,
і рветься серце з болю та жури.
О так, ми, звісно, вистоїм супроти.
Небесна та земна повстала рать,
І сльози всі відкладемо на потім,
але лелеки… Вони вже летять.
Куди вертатись? На страшні руїни?
А світ лякливо супиться з-під брів.
Закрий нарешті небо України!
Відкрий шляхи для сонячних птахів!
ДИТЯЧИЙ МАЛЮНОК З УКРИТТЯ
У олівців десятки кольорів,
та крихітне дівча хапає чорний,
змальовує якусь лиху потвору
у заростях примарних чагарів…
Вона отак відтворює війну,
тривожна тиша заляга в підвалі,
беззвучно мати плаче від печалі,
і темну проклинає звірину,
яка краде дитинство у дітей…
Скінчилася повітряна тривога,
на чужину лягає їх дорога
під обстрілами хижих батарей.
І треба йти у спопелілий світ,
але дитя вчепилось за коліна,
їй в цьому схроні добре і спокійно,
не мучить і задавнений бронхіт…
Вона боїться неба та хмарин
вона ще не закінчила малюнок,
це ще один до ворога рахунок,
бо мати розчиняє апірин
в своїй сльозі: «все добре… вже кінець…”
Та потім вітер вихопить картину,
під обстрілом згорьована дитина
в руці затисне чорний олівець…
ЧАС КАМІННЯ
Нині важко. Страшно. Не до лірики.
Оборона Харкова… Гроза!
Кров”ю захлинається Авдіївка,
У вогнях пекельних замерза.
Зайди здичавілої країни,
В”язні власних міфів і облуд
Наповзають…Час глухий каміння.
Час сліпих манкуртів та іуд.
Звісно важко… Клаптики. Осколки.
Сунуть «визволяти» вороги,
Падають солдати і полковники
Від коси ракетної дуги..
Чорний сніг кривавий та іржавий –
Гради, міномети, бліндажі.
Синє небо рідної держави
Прапори прохромлюють чужі.
Вишки із обвислими дротами,
Вогняна нестримна круговерть.
Пролітає нашими містами
Перекотиполем чорна смерть.
Гільзи, перебиті огорожі…
Падають на сніг батьки, сини.
І жінки ридають: Боже! Боже!
Поверни їх, Отче! Зупини!!!
…Жах цей – ні!, нікому не минеться
Скільки би на нас не йшло нікчем…
Стільки болю в українськім серці,
Що й каміння наскрізь пропече.
***
Так минають світи… Даленіють тривожні комети.
Так зростаємо ми в клекотінні народів, племен,
Наші душі як пломінь. Напруга огненного злету
В натяжінні сердець. У тремтінні пекучих стремен.
А сніги ще метуть. І гуде заметіль-хугавиця,
І щодня темні вирви безумних каліцтв і смертей.
Завиває епоха – глуха, здичавіла вовчиця –
У холодній плавильні землі і небес. І – людей.
Так судилось… Війна забирає то брата, то друга…
Як кричать матері! І заліза й вогнів карусель.
І наосліп бредуть знов вигнанці – по колу, по кругу,
Із століття свого, із зруйнованих рідних осель.
Ні, мій Господе, ні! Ми не тіні на згаслім екрані,
Ми приходим на землю не тільки для болісних втрат.
На буремній межі, стрепенувшись на зламі, на грані,
Непоборні ростки пробивають каміння й асфальт.
Ми самі ще не знаємо сили й своєї спромоги,
У сніги відлітає од серця відведений ніж.
І скресає дорога. Важка українська дорога
До нових перехресть. До нових непростих роздоріж.
***
Пам’яті Владислава Козченка.
Як згусток сонця, як озерний дух
Всміхається – іскристо і щасливо –
В приціл немилосердних завірюх.
Мій Господе, який же він красивий!
Як сяють очі – Господе, пробач,
Така весна квітує на світлині,
А в серці крик і погребальний плач:
Куди, синочку? Зупинись, дитино!
Із тих полів безжальної війни
У Світлі небеса йому зарано…
Як боляче… Спаси і сохрани!
Десницю світлу поклади на рани.
Таке життя, такий високий лет
Заповідались… Чорні виднокола…
Авдіївка. Промзона. Кулемет.
Сліпий, із люті точений осколок.
І гаснуть очі, сонце замерза,
І що тепер ті почесті, та слава?
Вся Україна дивиться в сльозах
У світлі очі янгола з Полтави.
І дзвін гуде над тілом юнака,
На варту повертаються солдати.
І жде убивць розплата вселюдська,
І кара Божа, і Його прокляття.
Але чому темнішає блакить,
Й так холодно під цими небесами?
Я відчуваю як йому болить,
І чую як гука востаннє маму,
І бачу хижі вогневиці стріл,
Смертей непереборні круговерті,
Й як він сміється щиро у приціл
Із вічності уже. З свого безсмертя.
НА СІЧ!
- Задовго задивлялася в пітьму,
Перехворіла тяжко на зиму,
Повзли під шкіру люті сніговії,
Природи розповзалось білокрів’я,
І розсувалась снігова заміть.
У темних жерлах вичахлих століть
Шукала я розради і поради,
У лабіринтах підступів і зради.
Та як завжди. Шукати там дарма –
Там нас не було, кажуть, і – нема!
Там нас зі світу білого прибрали
В ГУЛАГИ, каземати, Косарали.
Густа, неісходима пелена…
Невже навік порвалася струна?
І тиша розповзається зловісна
Яка там Січ, коли немає пісні?
Які походи засвіт, на зорі,
Коли не б’ють у струни кобзарі?
Й де взяти серцю стільки муки й сили
Покинути зажурені могили?
Ламають руки згорблені хрести,
Ніяк від них очей не відвести,
Хоч віримо: герої не вмирають,
Але такі порожні небокраї.…
- Грім розпанахав роз’ярілу ніч:
– На Січ, панове! Козаки! На Січ!
Клекочуть душ розпечені литаври:
Сьогодні буде битва з мінотавром.
Що появився, мов стара мана,
І у серця вломилася стіна,
А потім в полохливім безгомінні
По всій землі – московські стіни… стіни…
І знов гуде кривава круговерть,
І кожна рана, непрощенна смерть
У темнім лабіринті крижаному,
На перехресті. Так. На переломі.
Яка важка, яка нестерпна тиш!
Нахилишся. Поглянеш. Догориш.
Бетон і кров. Залізо. Гик навали.
Та хлопці вже дійшли і заспівали.
Посеред грому відшукали путь,
І всі почули «Козаки ідуть»!
Вони крокують «яром-долиною»,
Вони вже переможці. Ще до бою.
Які сьогодні провісні зірки!
На рідну Січ прошкують козаки,
Списи летять у пащу лабіринту,
Це ваша доля. І це ваша битва.
Цей звір старий з важкої мерзлоти,
Його потрібно нам перемогти.
І повернутись. Я молюся. Звісно.
У них мечі нагострені. І пісня.
В них горді душі для ясних висот.
Попереду горить аеропорт,
Попереду пожежі і руїни,
Земля за ними. Рідна Україна.
Вони з пітьмою стрінуться увіч,
Скресає пісня – воскресає Січ.
Неподоланні дух, душа і віра.
Вітчизна просить: побивайте звіра!
БОУДІКА (Крик) вступ до поеми
– Я – Боудіка. Я веду іценів.
Я щит і меч британської землі,
Я пагінець від дерева священного
Величних стародавніх королів.
Я ваша королева вже довічно,
Скатована, згорьована, жива.
Мене підводить із колін не відчай,
А напнута до краю тятива.
Моя душа не згине безголосо,
Не побреде покірно в забуття.
Рудим вогнем засвітиться волосся
І у стрілу заточиться життя.
Я – жах, я – крик, я – помста невмолима,
Шаленство темне з личеньком блідим.
Фортеці тануть, запливають димом.
Від подиву завмер скажений Рим.
Благословенна духами. Й проклята.
Я – чорний безум загнаних вовчиць,
Я кличу всіх піднятися, повстати,
Підняти крила душ і колісниць.
Вони впадуть. Вони таки пощезнуть.
Ми винищимо зайд аж до ноги.
Падуть закони, на мечах привезені,
Загинуть розфарбовані боги.
Я – Боудіка. Горда і шалена.
Я дух землі, її палючий смерч,
Вставайте, кельти, бийтеся за мене!
Я гострий спис, я ваш калений меч!
Та ще кажу, втішатися зарано,
Бо зерна зради межи нас ростуть.
Такі солодкі – римські марципани!
Такі криваві руки їх дають!
І вже навіщо потім воювати,
Якщо молитись до чужих богів?
Які угоди, і які печаті
Зупинять знавіснілих ворогів?
Підемо до кінця. Не треба, сестри!
Не час сьогодні розпачу і сліз.
Отам кати. Вони повинні вмерти!
Ті, що несуть нам рабство, похіть, злість.
Їх навіжений хитрий воєвода,
Розказує усім, що нас нема,
Нові полки готує до походу
Свєтоній біля владного керма.
Усе нові надходять легіони,
Й нема відбою від лихих послів,
А в нас діряві душі і кордони,
І догорають наші кораблі.
Але кричу вже на останній грані,
Діставшись до гіркотної межі,
На полі крові, в клекотінні брані,
Де б’ються наші сестри і мужі:
Ніяким військом нас не зупинити!
Мого меча не вибити з руки!
Вам тільки би до вечора дожити,
А в мене ще попереду віки.
Я – королева, жриця Андарасти –
Богині усіх воїнів-жінок.
Летить мій кінь – мій кінь летить гривастий,
І я сама літаю між зірок.
В мені нуртують протяги буремні,
Я добре знаю, як вбиває страх.
Не озираюсь, де клубиться темінь,
І тоскно плачуть птиці на вітрах.
Минають і вертаються народи,
Їх до життя мій пломінь воскреша,
Я завжди там, де б’ються за свободу,
Бо я її незраджена душа.
СКОВОРОДА В МОСКВІ (Уривок з поеми)
Москва «осіянна», «пречиста», «священна», «преславна»,
Кадять фіміами, співають небесні осанни…
І паства навколішки суне в священну обитель
Де батюшка править – однісінький «душеспаситель».
А бідний прочанин не знає куди притулитись
У цьому незрушнім, закам’янілому скиті.
І стогне Григорій, на кого ви молитесь, люде?
Тут Господа–Бога немає й ніколи не буде!
У чашах священних – прокислі, застояні вина,
Полишив Господар давно кам’яну домовину,
Та й тут не Йому усі почесті та пошанівки,
Царям і лакеям – чернечі ясні псалмоспівки.
Отці все гребуть і хапають свою десятину,
На паперті пухне голодна кріпацька дитина,
Повзіте і кайтесь! Порядки в обителі строгі.
Розкішне гніздів’я отців загребущих. Не Бога.
Тут ночі і дні видивляються мертве поличчя,
А Бога живого не відають душі павичі
Бо тлінь лиш одну розгляділи у лику Христовім
Лише порожнечу, як водиться, задля любові.
А тління – омана, що завжди приносить погубу,
Вона розповзається світом – московська полуда
Прокляття усім хто не прийме від неї причастя
Ти мовиш про щастя, Григорію? Ось воно – щастя!
Церковна відправа. Притишений дріб акафісту,
У норах чернечих для нього є затишне місце,
Кадило нависло, уже наготовлено ладан,
І статус поважний у монастирськім укладі.
Його умовляли, купляли, просили, грозили,
До всіх манускриптів наказом своїм допустили,
Тлумачили довго про подвиг життєвий затворника…
Від свіч монастирських тягнуло і віяло мороком.
Він знав, що до нього дорогу уже протоптали…
Вкраїнського люду у храмах тутешніх чимало.
Приносили книги, учили писати, читати,
Відкрили канони, і таїнств зірвали печаті.
Та букви змертвіли. У тому пустому замісі
Росли нетерпимість і темне людське мракобісся,
З розрізнених букв не запалено Слово провісне,
Заучені ноти – то ноти холодні, не пісня…
Він знав, що велика імперських церковників влада:
Павучі тенета повзуть із престольного граду,
Той змій вже проснувся – пожежі, хвороби і повені,
Луска благочестя, під нею гроби розфарбовані…
Москва – третій Рим? Божевілля старця Філофея,
Улесливий шепіт з муровища псковської келії,
І тлінню засіяні душі зродили безрадісне терня,
По білому світу московська розходиться скверна.
Повзе супостат у святі українські діброви,
Кріпацтво. Жебрацтво. А в нього лиш істини слово.
Пропало лицарство козаче, кістками розсіяні лави,
Солодким єлеєм приспали козацьку державу.
…Він, звісно, не прийме судьби у чернечій сутані,
Сумними очима огляне вівтар злототканний
Освячені ризи, кадила, ікони, розп’яття…
Куди ж ти прямуєш,
«престольна»,
«священна»,
проклята?!
«БРАТ»
Він довго набивався у брати,
Завжди приходив нібито у гості
І тішився з своєї доброти,
А потаємно шаленів од злості.
Він цупив все, що падало до рук,
А потім напивався «за здоров»я»,
Та все кружляв навколо, наче крук,
І захлинався випитою кров»ю.
А потім знову мимрив, що пора
Нам жити далі у єдиній хаті,
Що він бажає нам лише добра,
І що не хоче більше убивати.
Він все вважав давно уже своїм,
Ламав замки благенькі спересердя,
Коли хотів, уламувався в дім,
Грабуючи, либонь, із… милосердя.
Обрид. Допік. Дістав до печінок.
Лише погуби й незліченні біди.
Щоб ти вдавився і нарешті здох
На тебе пекло жде давно, сусіде.
Це наші ріки, ниви, синій ліс,
І мова наша як молитва Богу.
Ми не просили, то чого приліз,
Вали, заблуко, у свою барлогу!
***
Олива не винна, що з неї тесали хреста,
Каміння не винне, що втрапило в руки катам,
І ніжна осика, достоту, таки непідсудна,
На гіллі якої повісився, кажуть, Іуда.
А люде? Народи? Он твердять – вони без гріха,
Бо злочини темні – провина лише пастуха,
Вони ж усі добрі, наївні, невинні, безгрішні,
Не брали ніколи на себе неправедних рішень.
Володарі злісні вели їх чомусь не туди,
Самі ж не бажали ніколи нікому біди.
То влада облудна тягнула завжди манівцями
Обдурені маси, котрі були просто сліпцями.
Не раз так було. І ця пісня лиха та стара.
На рідній землі знову юний хлопчина вмира.
А темінь нічну розривають вогні та пожежі,
І скинуто маски. І Божі перейдено межі.
За що ти воюєш? Кому свою душу продав?
Каміння літає у сплесках вогненних заграв,
Він – також н а р о д, що себе величає в е л и к и м,
Чому ж стугонить над його головою осика?
Він клаца затвором. Він, кажуть, людина проста,
Але ж не пілати самі розпинали Христа.
Не сипте словами!
Таке у віках не проститься
Народу з тавром
душогуба,
загарбника,
вбивці.
***
Такого страху ще душа не знала,
Такої прямовисної спіралі,
Хоч пережила вже чимало втрат,
Але ніколи, досі ще ніколи
Не зазнавала я такого болю,
Коли дізналась, що “на брата брат”…
Не відала, як важко і нестерпно,
Вслухатися у стогони, у шепіт,
У цю криваву хижу круговерть.
Як плаче жінка у жалобнім крепі!
То повернулось українське пекло,
Воно вернулось і принесло смерть…
Воно тут знову з машкарою ката,
Такий не пожаліє власну матір,
Та й що йому той Божий Заповіт?
І черкають холодні блискавиці
У чорну пустку – душу братовбивці,
Яка в крові сьогодні топить світ.
Я знаю, що не вічна ця полуда.
До звичних справ птахи, дерева, люди
Повернуться, навівши мир і лад,
На пагорбах могильних стихне вітер,
Та чи дано нам буде зрозуміти
Оті дороги, що вели до зрад?
Здавалося б, історія вторинна,
Написана не нами і не нині.
І важко не спіткнутись на межі.
Та знаю, що від батька і до сина
Передавали в спадок Батьківщину
І заповідь вселенську: бережіть!
***
Ви хочете війни? Ви знаєте що буде?
Задовга пам’ять у пролитої крові.
Бо мертві, вони вам нічого не забудуть,
Своїх болючих втрат вам не простять живі.
Ви прагнете вогню…Убивці, вурдалаки!
Хоч знаєте, що це – чужий для вас поріг,
Месії? «Русский мир»? З якого переляку
Ви тягнете світи в свій каторжанський сніг?
Імперія стара. Імперія голодна.
В її кістках шумить невиліковний сказ.
Ви всі свої віки дивилися в безодню,
Тепер уже вона поглянула на вас…
***
В спину словом. Камінь це, чи мить
На зубах, брехлива й випадкова?
Обережно! Слово! Тут болить,
Вичаха необережне слово.
Обережно… Котиться сльоза,
Крутиться землі одвічне жорно.
З попелу, як фенікс воскреса
Невловима українська мойра.
Що із того, що роки й віки
Від часів ординської навали
З білого на чорне, й навпаки
Нас усіх за нас переписали?
Й записали, що малі й німі,
Що дороги в нас неісторичні,
Що на рідній – не своїй землі
Потом покриваються обличчя.
Що довкруг пекельні мочарі…
З них ми вибираємось поволі.
Ми при слові. Значить при зорі! / /
Отже, українці, ми на волі!
І у сплетах громових комет
Йдуть співці, встають за ними інші.
І під танки знов повзе поет,
Стиснувши в руці гранату віршів.
***
Такий далекий шлях… уже далеко…
Відкрита книга – зжовклі сторінки,
Пригаслі тіні болю, небезпеки,
Розсипані по теках цигарки,
Портрет, давно, давно вже занімілий,
Мені відома кожна світлотінь…
Твої пігулки, вицвілі бахіли,
Дрібних рядків пронизлива рябінь…
Ще блимання старого диктофону…
Його я більш ніколи не ввімкну,
Укотре я розгладжую долонями
Цю тишу як сорочку гамівну,
Цю тишу, коли знову ти зі мною…
Холодний чай на двох я розділю.
Ти не журись моєю сивиною,
Не дорікай, що я вночі не сплю.
Нема часу у нас на перекори –
Спливає стрімко невблаганний час.
Ото й мого, що трохи поговоримо,
Про книги, про життя, а ще про нас…
Та ти мовчиш, спитати, мабуть, хочеш,
Хоч тиша як обвуглена стіна…
І страшно подивитися у очі:
– У нас війна, коханий… В нас війна…
ДО ПИТАННЯ ПРО ВІЙНУ
Коли просила маму розказати,
Вона лякалася: нащо теє знати?
Робилася біліша за стіну:
Не дай вам Бог, щось знати про війну.
Не приведи, колись пізнати, діти,
Таке прокляття… отаке жахіття…
А потім тільки тиша нежива,
Що промовляла більше за слова…
Коли просила тата оповісти,
Він лаявся і проклинав нечистого.
Й тягнулася натруджена рука
До гранчака й гіркого первака.
Сестра сварилась глипав люто братик,
І я була достоту винувата,
А вранці тато, мов ковтав гливке,
Просив, щоб не питала про таке.
Щоб більше так не важила, не сміла,
Бо ті питання тільки од безділля…
А грядки он не полені. Біда…
Бо глушить все пирій і лобода.
В мені назавжди той урок суворий
Війна – то річ жахлива і недобра.
Уста мені знекровлює вина,
Бо я вже знаю, що воно – в і й н а.
У тьмяному заломі просторовім
Мовчать батьки. Із тугою, любов»ю
Дві світлі тіні ходять між могил
І дивляться на темний небосхил.
А я кричу: о, матінко, о, тату,
Ні, не дивіться! Вам не треба знати…
Ви ж повну чашу випили до дна,
І то не ваше лихо – ця війна.
Та знову у печалі цвинтаревій
Ростуть хрести і горбляться дерева…
Нові човни перепливають гать.
Мовчать батьки. Приходять і мовчать…
КОЛИ ПЛАЧЕ ІКОНА
Усе життя писав лише ікони.
Здавалось, ремесло таке просте:
Робити списки. Не рушать канони.
Нічого надзвичайного. Проте
Всі кольори упали в пасторалі,
Не допливти, і не дістатись дна.
Його душа спеклася від печалі,
Де вже не прозирала глибина.
І плакав, і блукав в холоднім мороці
Нікому не відомий богомаз,
Уже сіяли очі Богородиці,
Та не давалася її сльоза.
Він працював так важко і невтомно.
Та щось не розумів, чи не доріс?
Але таки не плакала ікона,
В святих очах чомусь не було сліз.
Чвалав до річки, добирав краплини.
Але вода, воно і є вода.
Вона ж до себе пригортала Сина,
Така щаслива, юна, молода.
Приходили ченці: «ти що намислив?
Нема смирення у тобі зело.
Один закон в ділах іконописних:
Відтворювати строго, як було».
А як було? В ділах отих йорданних
Він мабуть неук. Скільки не молись.
Укотре він прописував старанно
Оту сльозу, що падала колись.
Та не з’являлась, не давалась схожість!
Він навіть срібну нитку додавав,
Та тільки усміхалась Матір Божа
З його химерних недоладних вправ.
Бо Син живий, а завтра буде літо,
Бо ще ніхто не відає про жах.
І радісно на всьому Божім світі
І затишно дитині на руках.
Він, бачить Бог, зробив усе можливе,
І не було у серці каяття,
Він знав, що сотворив правдиве диво –
Щасливу матір із своїм дитям.
За все життя – єдине справжнє діло.
Але полишив коло вівтаря,
Бо у душі земля запроменіла,
Кривавий шлях прокреслила зоря.
Бо запалало небо Назарету
У шелесті тужливих молитов,
По матерях, по дітях – міномети,
На обрії заграва. Жах і кров.
Побачив він – ідуть вигнанців тіні,
Голосить дзвін. Розхитується храм,
Де присягав служити Україні,
Як присягають тільки матерям.
Він не хотів нікого убивати,
І не бажав ніде нікому зла,
Але постала за спиною Мати
Із крихітним беззахисним малям.
Він раптом все збагнув, усе побачив,
Коли заглянув в рідні небеса:
Кривавими слізьми ікона плаче,
А він її такою не писав…