Nastka Fedchenko. «А люди мої мов двожильні. Такі вміють любити. І перемагають у війнах»

176

Я — Охтирка.

Майже знищена, з розбитою ТЕЦ.

Мені страшно, холодно, боляче й гірко.

Та морок — ніщо проти вогню ваших сердець.

Я — Чернігів.

Поранений ворожими бомбами.

Але я показую не на мигах,

як російські окупанти стають органічним добривом.

Я — Харків.

Уже не пам’ятаю, як спати в ліжку.

На мене сипляться ракети крилаті.

Але про мій безкінечний опір колись напишуть книжку.

Я — Житомир.

У мене тут розбили лікарні і чомусь пологовий.

Але вусатий дядько на блокпосту поправляє комір,

він був на Світлодарці і не схибить, стріляючи в ворога.

Я — Львів.

Живу, пахну кавою і приймаю біженців.

Додаю трохи радості до тривожних снів.

Намагаюсь бути гостинним, усміхненим, ніжним.

Я — Тернопіль.

У мене все добре, допомагаю, чим можу, всім.

Раджу вірити в Армію, молитись і зберігати спокій.

І часом німію від того, як зараз багато у людях відваги й краси.

Я — Маріуполь.

Суне орда. Але твердо стоять найсміливіші в світі воїни.

Батько поклав на тіло вбитого Росією підлітка руки.

Господи, вороги ж горітимуть у пеклі за кожного!

Я — Київ.

Волонтерю, дивуюсь порожнім вулицям, ховаюся у метро.

Кілька разів на день сирена, аж захлинається, виє.

Але я стою. І стоятиму. Як тік, так і далі тектиме Дніпро.

Я — Дніпро.

До мене везуть поранених: традиційно шпиталь і Мечка.

Я знаю: у боротьбі зі злом завжди переможе добро.

Тому і далі спокійно збираю ліки, кров і теплі речі.

Я — Одеса.

У мене, знаєте, протитанкові їжаки кошерні.

Росіє, я б не радила тобі потикатися сюди, якщо чесно.

Хоча толоки збираються і роблять запаси коктейлів.

Я — Миколаїв.

Ворог вовтузиться, захопити робить спроби.

Але я сміюсь їм в обличчя. Я тримаюсь.

І «навчання» в Кульбакиному їм точно стануть уроком.

Я — Енергодар.

Вони навіщось воюють із атомною станцією.

Боже, визнай, коли ти селив на землі цих почвар,

то був дуже втомлений, злий і зовсім вимкнув раціо.

Я — Крути.

Трохи понад століття тому тут перемогли червоноармійці.

Ось знову була з росіянами потужна заруба.

Й українцям вдалося дуже добре помститися.

Я — Херсон.

Мене захопив ворог. І намагається подолати.

Мені лячно, серце б’ється швидко, але в унісон

із чоловіком, що тримає прямо перед загарбником український прапор.

Я — Україна.

У мене розбиті аеропорти, будинки й велика Мрія.

Я — той чоловік, що зупиняє танки, та бабця, що кричить про насіння.

Я — породілля, яка лежить у бомбосховищі і чує перший крик сина.

Мені болить втрачати Героїв. Я кожного ховатиму, стоячи на колінах.

Але імперія вже конає. Імперія впаде і зігниє.

А люди мої, мов двожильні. Такі вміють любити. І перемагають у війнах.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!