Я – Україна. Тож моя душа
Тріпоче як синичка на долоні,
Бо думи в ній урізнобіч спішать
Із цівкою кривавою на скроні.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Ордою топтана – душа жива,
Лелечим летом лине в час і простір,
З глибин яких яриться знов трава,
Її, зелену, не зупиниш в рості.
Я – Україна. А хіба це гріх?
Це дихання моє на повні груди!
Верба, калина я, але й горіх,
Міцний горіх, як кажуть завше люди.
Я – сьогодення, небо, сонце, степ.
Тому роститиму рясну пшеницю –
Хоч діло це і хитре, й непросте –
І доведеться світу з цим змириться.
Горить душа моя, кипить, болить,
Тріпоче як синичка на долоні,
Якій в морози люті треба жить
І вижити, хоч би й збіліли скроні.
Бракне слів сказати
Біль Маріуполя спалює душу.
Стихла, затерпла, бо плакать не мушу.
Сльози згорнулись у грудку жагучу,
У Миколаїв, Охтирку та в Бучу.
То я вмираю – злітаю до Бога,
То не впускаю орду до порога,
Часто біжу у бою до гармати.
Не зупиняйте! Там – діти! Я – мати!
Кожного з них я під серцем носила.
Їх, оборонців, втрачати несила!
Мушу вовчицею стати в барлозі,
Щоб рятувати діток у облозі.
Голови мушу стинати рашистам.
Мста моя – правда прозора та чиста.
Витиме в темінь тиран від безсилля,
Диву дивуючись в чім моя сила.
В чім сила духу людей із Херсона,
Що голіруч йдуть на вражі колони,
Щоби в подальшому вільними жити,
Щоби творити, ростити, любити.
Їм, терористам, своє: гвалтувати,
Гнобить, вбивати, палить, мордувати,
Нас – у темниці холодні, за грати,
Люд наш вкраїнський з планети стирати…
Та доведеться їм Бога почути:
Цьому ніколи, ніколи не бути!
У чужому гнізді
А нашого цвіту та й по всьому світу,
А нашого люду… Чи ж так довго буде?
Чи ж то доведеться у далі-чужині
Сонце зустрічати матері й дитині,
Мріяти вернутись до рідної хати,
Посадити ружу та полити м’яту,
Збігти по стежині до рідної річки,
Уплести в косички жовто-сині стрічки?..
За прихисток теплий і уклін, і дяка.
Та як же умовить серце, щоб не плакать?
Дзвінок до мами
– Здрастуйте, мамо.
– Здрастуй, синочку.
– Де ви, рідненька?
– В нашім садочку.
Яблуні квітнуть цвітом до неба.
В думах зі мною, певно, про тебе.
Журиться, бачу, цвіт яблуневий:
Що там на фронті? Як ви? І де ви?..
Що в тебе, сину?
– Все, слава Богу.
З вами у мислях йду у дорогу.
– Друзі здорові, я сподіваюсь?
– Все у них добре, з ними й тримаюсь.
– Батькова в тебе мужність і сила.
– Як же інакше? Ми – Україна.
Все нам до серця. Як не стояти?
Скоро покаже ворог нам п’яти.
Ми його зборем, хоч він і лютий.
Рідна матусе, лиш не хвилюйтесь.
Не забувайте про Марусину,
Допомагайте виростить сина.
– Добре, синочку, ти ж там не гайся
І бережися, і не зламайся.
Я ж Матір Божу буду благати,
Щоб омофором вас покривати.
ПРОЩАЛЬНА КОЛИСКОВА
Домовина твоя – не колиска,
Що з лози тобі татко зморужив…
Та ракета влучала не зблизька…
Я молилася, щоб ти одужав.
Закричали сполохані гуси:
– Сину мій, захололі долоні!..
Захищати Вкраїноньку мусив –
І косички, й посріблені скроні.
Ген твої рушники полетіли
Над згорьовану нашу хатину,
Понад краєм, де хмари зчорніли,
Бо втрачала я рідну дитину.
Ще разочок свою колискову
На прощання тобі заспіваю,
І зніму з-над одвірка підкову…
– Люлі-люлі, мій хлопчику, баю.
Образок
У блакитних сукнях по житньому полю
Зорями волошки, ті, що люблять волю.
Опустило щедро небо їх у жито –
Поміж колосками, у красу налиту.
Цілував це поле вітерець крилатий,
Бо йому судилась радість покохати.
Дивовижна доля – ця краса хвиляста:
Голубе на жовтім… Це хіба не щастя?
Ватра
Темнішої ночі чекати не варто.
Тріскочуть завзято своєї вужі.
Ледь блимає оком пригасла вже ватра,
Відблискують помстою стріли й ножі.
Під дзвоном глибокого темного неба
Вслухається в тишу напружена ніч.
Тривогу – від себе, а зброю – до себе.
І зайве тут слово. До чого тут річ?
А ворог за лісом, в селі, у долині,
Мов гусінь голодна, повзе і повзе…
Жилося у щасті, у мирі донині,
Родилось-цвілося вздовж рік і озер…
Темнішої ночі чекати не варто.
– Вставаймо до бою! Гори, наша ватро!
З поля бою
Залишились за даллю далекою
Рідна хата, криниця та схил.
Тут – гармати під млосною спекою
Підіймають розпечений пил.
Тут, в просторі святому безмежному, –
Більш такого ніде не знайти –
Треба вистоять, буть обережному,
Бо там, дома, синочок і ти.
Він у сні безтурботно всміхається,
Відчуває, мабуть, що прийду.
Моє серце в неспокої мається:
Як від вас відвернути біду?
Дим снує понад балками й нивами,
Трухнуть трави в тужливих полях.
Це веде нас дорогами–звивами
Переможний і доблесний шлях.
Визволителям
Душа смутна, болюча і тривожна.
Не спиться. Не зімкнути, навіть, віч.
Десь там, в окопах, з вами думка кожна,
Над вами зорепад – вкраїнська ніч…
Та, вистраждані, стихнуть болі-муки,
Засвітить перемога нам дзвінка.
До вас простягнуться серця і теплі руки,
І вдячність почуттів стрімка ріка.
Душа тремтить. Болюча і тривожна…
Нас не збороти
Він вирішив взяти народ наш за горло.
Нуртує у ньому безсилля і лють.
Немов в малярії трясеться потворно.
Не сльози а смоли зіньки його ллють.
Ще крякає ворон, підбитий літає.
Вже видно: зариється в землю як кріт.
Не вже не побачив, чи тями не має? –
Дорога одна йому – ржавлений дріт!
Вже вкотре німіють у полі кургани,
Де йдуть за життя переможно на смерть.
Затихнуть гармати, загоються рани,
І знищений ворог знеславиться геть!
Протидія
Ми нездоланні. Б’ємо триплетом
По диких хрипах “на волю вето!..”
Бо протестує клітинка кожна:
Вмирати волі ніяк не можна.
Сурмім же, браття! Тремтить Трипілля!
Ще не дозріло трійчасте зілля.
Іще зарано вмирати, сурмо,
Бо на Вкраїні живеться сумно.
Сурми вогненно! Удар триплетом!
Зрубай під корінь на волю вето…
Людцям і людям – всім треба чути:
Були! І є! І нам – ще бути!
Молитва за Україну
О Пресвятая Богородице Маріє!
Народ мій збережи від лиходія,
Від магій чорних, темних чар,
Від міжусобиць і від чвар.
Нехай в землі ржавіють списи,
Нехай відступлять смерті риси,
І не дурманить душу, мов отрута,
Омана люта у хвилину-скруту.
Благословен, хто скинув пута.
Повік страждання не забути.
Нехай нам вітер миру тихо віє,
О Матір Божа Пресвята Маріє!