Надія Гармазій. «У неї не лишилося вдома нікого…»

538

***

У неї не лишилося вдома нікого, окрім кота –

двох котів, трьох, чотирьох, десяти…

Бо вже тиждень, як сусіди розбіглися по світах,

поки місто боронять її чоловік та син.

 

До війни її руки торкалися тільки струн,

а за тиждень пальці болять від ножиць.

Але коли вона плете сітки, не чує тривожних лун –

відчуваючи біль, почуває себе живою.

 

Коли вона плете сітки, то ніби сплітає долі…

Тому за кожним котом прийдуть – за кожним із десяти.

Ця жінка із болю давно уже стала мойрою

Поки місто боронять її чоловік та син.

 

ЧЕРНІГОВУ

 

Одинадцятий день війни. В укритті обіймаю сина і згадую:

Літо в розповні й забутті… Я дивлюся на Нестора… Я не в настрої…

Парк… Чернігів… Ми… Я втомлена… Сумний і щасливий ти.

Ти говориш про старість-молодість-старість – до хрипоти.

 

Я тебе безупинно перебиваю і розпитую про собори. Мені так легше…

На долоні немає розлуки іще… І краще за мене тебе відчуває хіба що вечір…

Випрозорює небо шаблю місяця там, де щитом будуть Болдині гори.

Але про війну за півроку – Нестор тоді нам нічого іще не говорить…

 

Тільки дивиться, як ти мене голубиш… І заздрить хтиво й забронзовіло…

Одинадцятий день війни. В укритті обіймаю сонного крихітку-сина.

І молюся за наш з тобою Чернігів. Бо він насправді – мій муж і воїн.

А Нестор в парку ще напише його переможну історію.

 

НЕПРОЩЕНА НЕДІЛЯ

 

Дружина того чоловіка, з яким ти спала іще до війни,

і тебе, і навіть його пробачила, бо немає на трьох вини

у прощену неділю.

 

Хлопця із сиротинця, що за снікерс не заплатив,

ще до приїзду поліції охоронець сам відпустив,

бо ж… прощена неділя.

 

Нас вчили все пробачати й вірити в братську любов,

та нас не чекають в нато, і москалі, виходить,

тепер тільки наше зло,

навіть в прощену неділю.

 

Тому-то прощення й не відають ні снарядом побита рілля,

ні в укритті народжене під звуки сирен маля,

надто в прощену неділю!

 

І тим, хто героєм посмертно став на своїй землі, –

ви їм не кажіть про спокій, і про тимчасовий мир,

і про неділю прощену…

 

Й заради тієї дівчинки, серце якої спинив москаль

(Господи, вона ж була такою за віком, як і моя донька!), –

моя непрощена неділя

моя непрощена неділя

моя непрощена неділя

 

***

 

Ця війна насправді об’єднала своїх,

як молитовна ве́рвиця…

І залишила в спокої всіх,

які й до війни були осторонь.

Я не засуджую тих,

хто не боровшись втік,

боронь Господи, –

їм тепер куди важче,

ніж тим, хто залишився…

Думаю, як воно буде, якщо повернуться

й ми зустрінемося на вулицях,

що носитимуть імена тих, хто залишився…

Бо рано чи пізно, повір, забудеться,

хто які гасла кричав до війни в юрбі,

Хто і скільки в якому скликанні сварився пречистим матом…

Хоча, знаєш, війна потрібна, щоб побачити хто є хто.

І коли все затихне і зникнуть сліди геростратів,

то джекпот не отримаєш, поки не вб’єш малороса в собі.

Голіруч. Без набоїв.

Заради тих, хто залишився і чиї імена носитимуть вулиці…

 

ТРИВОЖНА ВАЛІЗА

 

У наплічник треба покласти найважливіші речі,

щоби готовим бути за сигналом до втечі.

 

Гроші, паспорт, ще й ліки, книги, одяг, картини…

Що для вас найважливіше, а що для вас є безцінним?!

 

Нам кажуть: «Тільки важливе». І все зрозуміло. Майже…

Та пам’ять, любов, і віра у жодний наплічник не ляжуть.

 

Бо немає такого підвалу, немає того укриття,

де можна сховатись від себе, рятуючи власне життя.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!