Микола Романюк. «В очі війни дивиться небо глибоке…»

***
І
Він стискав наостанок цигарку міцну,
Стійко дивлячись в очі скаженому звіру,
Святість слави землі знав, бо відав ціну,
Де хриплять сівшим голосом вирви…
ІІ
Непосидливий вітер несе луну,
Рокотанням своїм рве груди,
Він за мир України пішов на війну,
Де за лютим по колу лютий.
ІІІ
Дай же пам’яті, Боже, для всіх імен,
Більше віри і думки ясної,
Серед зойку мамів, серед гулу сирен,
Серед вічно живих героїв.
***
Дрібніє слово, близиться похід,
Коня, на сонці, грає чорна грива,
Чий шлях простягся й громом ще не гримнув,
Де світ – чумак лишив протяжний слід…
Ковтає сіль космічна магістраль,
Ви скажете, такого не буває,
Як вирію не збитися у зграю,
А я на те: “шукайте свій Грааль”…
У гущі днів, де вітер не зачах,
І ще окремо голова і плаха,
Ми в боротьбі із острахом і прахом,
Свій біль несем на кінчику меча…
О, неба синь, о, верби і гаї,
Зловіщий час немов спартанська скеля,
Стоїть Басьо Косенківським в пустелі,
Шука синичку серед солов’їв…
***
Скаче березень не на білому,
На Явдохи летять ластівки,
По воді нам писалось вилами,
“на роду вам буремні роки”.
І горять днів стожари-обрії,
І утриматись важко в сідлі,
На землі цій для слави обраній,
Сокровенній оцій землі…
Де гудуть палаші з діда прадіда,
І на серці козацький спів,
Де живеш у погоні за правдою,
Де ідеш за туманом степів.
***
Наче дим пірнає місяць в хмари,
Сивий спокій по четвертій снить,
Йде під вікнами, кричить чужа отара,
Хоче “тварь остання” їсти й пить…
Їй не треба, ані слова, ні поради,
Лиш ковбаски і горілочки гранчак,
Степ азійський, смак конини – правда,
Чом прийшов до нас – уйгуре і кипчак?
Де твоє шатро, де кобилиці?
Березня сльота у очі б’є,
Я не сплю, а значить і не сниться,
Що усе тут з діда-прадіда моє.
***
Скресає березень тривогами і снами,
Іде до всіх балакає весна,
Старий Дніпро сумує за синами,
Йому б щогли і лодії й весла,
Бездоння, бездоріжжя, баритони,
Як сім віків тому, нічого, або все,
Гори-палай прадавній Єрихоне,
І вір у те, що дощ тебе спасе,
Немов раба він випустить із кліті,
Він дасть напитися нектару і бурди,
Скресає березень, тож квітнем будем жити,
Нас щедро квітнями Господь нагородив.
***
“О, слово пращура! Тебе написано
І ми в тобі живем! О. Довженко

Прагне знову слово захистити світ,
Тне людська гортань павутини рим,
Входить по весні в моду укр.літ,
Хоч ніхто за те й не давав калим.
Кожен твір, як зернятко, кожен аз, як Бог,
У писаннях древніх наша вічна суть,
Із прологу впевнено йдемо в Епілог,
І з дороги тої нам вже не звернуть,
Плаче ніч глуха, їй не чутно слів,
Велетів пори, лірників сліпих,
Шепотом пера березень розцвів,
Взявши знову нас ціпяткам на сміх.
І бринить струна і лаба Орфей,
На вустах твоїх залишає слід,
Забирай собі, твій тепер трофей,
Слово, що колись переможе всіх.
***
В очі війни дивиться небо глибоке,
Пахне золою вкрадена друга весна,
Хмара пливе, з хмари пташиним зойком,
Пісня лунає, чорна, як ніч і сумна.
Сіється дощ, губи сухі лоскоче,
Людство шукає в калюжах вчорашні сліди,
Світ переплутав нектар із гіркою жовчю,
Келих вина з келихом з-під води.
Помацки йду з музами і чорнилом,
Глибоко в серці вкляк березневий туман,
Рідний поріг, мати моя Україно,
Вітер із корнем рве, земля трима.
***
Пізній березень сходить дощами,
Кучерявиться вербами парк,
Я іду за сільськими хатами,
Що танцюють химерні па…
Сплять пеньки тополині – колони,
І синіють ставки вдалині…
А колись же ж із цього лона,
Перші в світі лунали пісні.
І родилось життя під небом,
І топтались дідівські стежки,
Ще до Ромула і до Рема,
Тут в дорогу пекли пиріжки…
Ми ж вернути те все не в силі,
Крутять цигани сонцем-днем,
То сховають й навколо сиво,
То дістануть і дражнять вогнем.
Не згубили б його, безславні,
Все повториться ще не раз,
Засміються новенькі ставні,
Заскрегоче селом тарантас.
***
Бурмоситься небо у ніч двадцять восьмого березня,
Цей день догорає, як тисячі інших днів,
Парує земля і дихає Богом-Велесом,
Щоб світ цей навіки не зчерствів і не скам’янів.
Дрімають бусли, шумить очерет край берега,
Із листям торішнім граються східні вітри,
На дощ хтось поставив чи гривню останню, чи шеляга,
Щоб дощ не мовчав, щоб дощ дотемна говорив.
Ні жару, ні жалю… чорніє город намочений,
Він завтра просохне і візьме нас знову на горб,
Бурмоситься небо, а ми щось і досі корчимо,
То в груди б’ємо, то гулі, то лобом в лоб…
***
Хиляться віти, трави вростають в обрій,
Плине туман, мовби час, серед білих пісків,
Цвіт яблуневий, квітня нового – оздоба,
Вік на Людину задушливий і пісний.
Орана стежка, зірка тьмяна і мохом,
Ліс заростає, за лісом степи і гаї,
Голос малого лине з Великого Льоху,
Криком, сусідом надщерблених, Україн.
Лати, шоломи, шаблі, списи і стріли,
Сон над весняним пругом… Іди сади,
Там, де діди твої рвали останні жили,
В кільцях дерев залишаючи світу сліди.