Михайло Прудник. «І хто б міг сказати…»

813

Коли в роки Другої світової війни розпочалося визволення України від фашистських агресорів, бійцям на передовій підвозили не тільки боєприпаси, а й примірники українського журналу гумору та сатири «Перець». А іноді це популярне видання натомість листівок кидали з літаків. Отож, поза сумнівом, журнал «Перець» також працював для перемоги, адже твори його авторів: письменників та художників-карикатуристів піднімали бойовий дух бійців у окопах ще краще, ніж «наркомівські» сто грамів оковитої.

На жаль, на восьмому році нинішньої гібридної війни подібне поширення дотепного та дошкульного і колючого для ворогів слова поки неможливе. Адже пару років тому легендарний «Перець», випустивши останню свою друковану версію, почав виходити тільки в електронному вигляді. Утім, важко заперечити попередню участь цього видання в інформаційній війні. Завдяки зусиллям волонтерів, на громадських засадах з 2014 року виходили у світ сатиричні бойові листки «Перець на передовій». Наклад видання розповсюджували на лінії зіткнення на Донбасі та в тилу. А нині подібну практику вирішили підтримати письменники творчого об’єднання гумору та сатири Київської організації НСПУ, нещодавно ініціювавши вихід у світ бойового листка «СМІХПАЙОК». Перший випуск з’явився буквально напередодні вторгнення РФ до України: 19 лютого я ще встиг відвезти цю порцію гумору і сатири до прифронтової Донеччини для бійців ООС. Сподіваюсь, ці творчі «набої» також стали у нагоді захисникам України.

До найпершого «СМІХПАЙКА» ми тоді вклали віршовані та прозові рядки  відомих авторів – майстрів короткого жанру. А нині пропоную сатиреску, яку в останній рік свого життя написав відомий письменник-гуморист, колишній редактор журналу «Перець» Михайло Прудник. Колезі світла пам’ять, а його твір є актуальним і живішим за всіх живих.

Далі будьмо!   

Павло Кущ, отаман творчого коша гумористів і сатириків Київської організації НСПУ

 

 

 

Перед Новим роком, коли на сході «мирно» гриміла зброя «руського міра», в українському прифронтовому селі діти у школах малювали у зошитах і альбомах для наших захисників ялинки, сміливих котигорошків, самих себе з козацькими шаблями…

Бабусі плели вовняні шкарпетки і рукавиці.

Жінки ліпили вареники і пекли пиріжки.

Чоловіки рубали гусей, качок  на «тушонку».

Щоб передати на Новоріччя своїм воїнам на фронт.

Усе все це зносили до сільради, де добрі люди, або, як зараз кажуть, волонтери мали те забрати і відвезти на передову.

Зайшов до сільради і дід Микола. У нього у війську були онук і племінник. Але дід зайшов з порожніми руками:

– Я оце думав, думав, – зняв він шапку і сів на стілець біля столу  начальства.

Сказав і замовк.

– То  що ж  ви надумали, Миколо Васильовичу? – після тривалого мовчання запитала  Анастасія Прокопівна, головиха.

– Та що я надумав?… Є у мене два кабанчики… Одного з бабою Лідою до Різдва годували, гадали, може, хлопці з війни приїдуть. Тоді б ковбас начинили, холодцю б наварили… Щоб пахло аж до  Боромлянського шляху. А може, аж  до самого Києва… А воно щось не ладиться у правителів з миром… То я подумав, – взяв дід Микола банку зі столу із тушеним м’ясом. – А що хлопцям  «тушонка»? Тушонка – це, кожен  чоловік скаже, армія. А тут Новий рік… Захочеться чогось рідненького, домашнього…

– Так ми завтра і відправляємо хлопцям гостинці… – мовила Анастасія Прокопівна.

– То нехай візьмуть і мого кабанчика… А там і свіжину приготують, і, може, хтось і ковбас наковбасить… Все-таки і Новий рік, і Різдво…

– Ну, то ріжте його, смаліть і привозьте до сільради… – погодилася Анастасія Прокопівна.

– Та хіба ж то буде свіжина? Я живого  кабанчика хочу передати… А там хлопці заколять – і на сковороду…

– Як «живого»?! – повільно підвелася зі стільця головиха. – Ви що, Миколо Васильовичу, жартуєте?

– Чому жартую?

– А ви подумали, як його везти? Він же верещатиме до самісінько фронту… І викаже усі наші позиції… – грізно, можна навіть сказати, по-генеральськи запитала головиха.

– Та не верещатиме він, Анастасіє Прокопівно. Він у нас сумирний…  А якщо йому дати… – дід Микола перейшов на шепіт. –  Якщо йому дати браги… Пам ятаєте, місяць тому поліція в село приїздила. Рейд у неї такий був… Хто жене самогонку шукала…

– Пам ятаю, – згадала Анастасія Прокопівна. – І нічого не знайшли…

– Може, б у когось і знайшли… Та моя баба Ліда з переляку брагу у корито кабанчикам вилила. Два дні лежали, як убиті… Як кажуть, ні пари з вуст… Ніякого тобі рох-рох, ніякого  тобі куві-куві…Тільки  як вулкани стогнуть. Хоч мокрими рушниками їм голови перев’язуй. Зранку встануть, води посьорбають  і –  на бокову. Поки я не здогадася у корито дві банки розсолу вилити. Для себе  у погребі за діжкою тримав.

– І  що? – пильно подивилася на діда Миколу Анастасія Прокопівна.

–  Народна медицина, то таки медицина. Як рукою зняло! Стали як огірочки. Наче після  курорту. Тільки за грязюкою скучили… Свині… – махнув рукою дід.

– А де ж брагу знайти? – уміхнулася очільниця сільської влади. – Може, поліцію на рейд з району викликати?

– У мене… є трохи… – ще тихіше радісно прошепотів дід Микола.

– То ви ще й  самогоноварінням займаєтеся? – не так строго, більше для порядку, запитала Анастасія Прокопівна і сіла на стілець.

– Не для продажу… Тільки для боротьби з клятим коронавірусом!!!

– І допомагає?

– Еге! У мене ж градуси!!! Куди тим аптечним антисептикам!!! Думаєте, чому в селі нікого ніякий вірус не бере? Я так раніше і з ящуром боровся…

Головиха  задумалася.

– Та що тут думати? – не вгавав дід. – Я кабанчика дитячим  шампунем «Кря-Кря» помию, у станочок зажену… Уже змайстрував… Знав, що у вас, Анастасіє Прокопівно, чуле серце, – не скупився на похвалу Микола Васильович. – Знав , що не відмовите… У вас же онук, Матвійко,  теж на фронті…

– На  фронті… – замислилася Прокопівна.

– Так ото я кабанчика у станочок зажену, – тараторив дід Микола. – Брагою  напою і… «Вперед – за орденами!» Тут же до  фронту три години  їхати…Нехай хлопці трішки підвеселяться.. Домовилися?

– Домовилися… – ще раз усміхнулася Анастасія Прокопііівна. – Завтра щоб о десятій ранку були готові…

Коли волонтери  вранці під’їхали до подвір’я діда Миколи, той  виструнчився і по-військовому доповів:

– Путін для відправки на фронт готовий!

– Це у вас прізвище таке? – запитали волонтери.

– Та, боронь Боже … – перехрестився дід. – Це ось він…

Микола Васильович підвів їх до  станочка з дощок, в якому спав

захмелілий кабанчик. На його спині великими буквами сажею було написано «Путін».

– Нехай пороху понюхає!  – засміялися волонтери, повантажили  кабанчика в кузов машини і поїхали.

… На фронті «Путіна» зустрічали так, як справжнього Путіна ніде не зустрічали…

Хлопці віднесли куди треба яблука, шоколад, вареники, пироги, «тушонку» та інше продовольство. Довго роздивлялися дитячі малюнки. На обличчя з’являлися усмішки.

– А що з цим робити?  –  врешті запитали у волонтерів, показуючи на кабанчика, який уже прочуняв і дивився на всіх здивованими  очима.

– Дід Микола сказав, це щоб у вас на Новий рік і свіжина була, і ковбаси… – сказали волонтери і поїхали в іншу частину.

Бо зимовий день короткий і вже вечоріло.

– Діло серйозне… – командир обвів поглядом вояків. –  І хто буде колоти «Путіна»? Крок уперед!

Безстрашні вояки, котрі були у різних бувальцях, стояли, як укопані.

– Повторюю, хто буде колоти «Путіна»? –  підвищив  голос командир.

– Так це не справжній Путін… Кабанчик… – хтось шморгнув носом. – Дивіться, сидить собі мирно… Нікого не чіпає… Куди тому Путіну?

– То може, біля нього почесний караул виставити і охороняти від ворога? – заходив туди-сюди командир.

…А ворог тим часом не дрімав. Вже майже зовсім стемніло і

диверсійна группа підкрадалася до наших позицій.

Командир витягнув  із кишені коробку сірників.

– Значить так, розіграємо на сірниках. Хто витягне найкоротший, той і колотиме.

Коротку витягнув ще недавно  учитель іноземних мов сержант Швайка.

– О! – зрадів комадир. – У вас в роду, мабуть, були колії? Вам і штик  в руки.

– Це у мене позивний такий. Моє справжнє прізвище… Та яке це має значення?..

Швайка підійшов до кабанчика з багнетом,  заплющив очі і   щоб прогнати страх закричав:

– Смерть «Путіну»!!!

Вояки, щоб підтримати товариша, теж дружно закричали:

– Смерть «Путіну»! Смерть «Путіну»!

Швайка з розмаху вдарив кабанчику багнетом під ліву лопатку.         Той несамовито довго верещав і нарешті стих.

…Ворожа диверсійна група поспіхом поповзла назад. Хто умів хрестится, перехрестився:

– Да откуда у ніх Путін взялся? – панікували в її рядах.

–«Откуда, откуда?» От верблюда! Он амереканци зашлі в Чорноє морє… А в Москве может диверсіонная группа висаділась…

Наші загукали:

– «Путіну» капут!!!

– Вот сволочі… Укокошилі такі…

– Может, ето однофамілец?

А українські вояки запалили паяльну лампу і вже збиралися смалити кабанчика. Та коли Швайка підніс  її до щетини, обпечений «Путін» підхопився і з вереском побіг у напрямку ворожих позицій.

Тільки затріщала високі сухі бур’яни.

– «Путін» побіг до своїх!!! – закричали наші.

– Путін наступаєт на своіх!!! – закричали з бур’янів. – Огонь!!!

– Та як же ці посіпаки підкралися так близько?! – закричав обурений командир. – Ну, я з вами розберуся! По окупантах – вогонь! Через хвилину щоб духу  їхнього  і близько не було!!!

Хлопцям двічі повторювати не треба. Шквал куль полетів у бік ворога. Незабаром його поодинокі постріли було чути вже тільки біля своїх позицій.

Нарешті стрілянина стихла. Не чути було і поросячого  вереску.

– Невже вороги відбили у нас кабанчика? – скрушно мовив  сержант Швайка. – Я так натерпівся за нього. Пішли подивимося… Може, він і недалеко відбіг…

Він і справді відбіг недалеко. Біля нього лежало два непритомних найманці у мокрих штанях…

Коли кабанчика притягнули, щоб обсмалилити, то побачили на лобі слід  від ворожої кулі.

– Хтось би сказав – не повірив… Виходить, «Путіна» вбили таки свої, – мовив комадир.

– А таки так, – додав воїн із позивним «Дерибас».

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!