Ганна Синьоок. «Небо, розквітле блискавкою…»

358

***

Небо, розквітле блискавкою,

питається Перуна, скільки стріл тримає той у сагайдаку

Чи випустив бодай одну на східний степ

а чи поцілив ще далі

а може, тримає вогонь зубами, не відчуваючи болю

 

Небо, розквітле червоним,

питається князя Ігоря, на якому він боці Каяли-ріки

На якому боці – половці

чи засукали вже рукави і п’ють скривавлену воду

 

Небо, розквітле веселкою,

питається янгола, хто добирає фарби й не боїться висоти

малює усмішку над золотими банями

чи дарує свою, торкаючись вустами хрестів на вершечку собору

 

 

 

***

писаний на тривожній валізі

вірш не має терміну давності

лежить мов дитяча голівка

на маминих колінах

у підвалі сусіднього будинку

вслухається в мовчазну пітьму

що пахне пилом

павутиною

страхом

сльозами

сухариками

собачим хутром

 

навчаючись розрізняти звукові півтони й чорні відтінки

розпізнавати зорі в камуфляжі

під піяння сирени й гуркіт реактивника

вірш стає хом’ячком у дитячій долоньці

льодяником під язиком

сережкою у вусі

перстнем на пальці

гребінцем

що розчісує запорошене дитяче волосся

що пахне війною

 

***

На зворотному аркуші лютого стільки чужих імен,

Стільки нових облич, очей, що обтягнені мороком…

Вдивляєшся в сиві погляди – як доказ, що ти не помер,

Що ще не схолола земля, потовчена зайдами-орками.

 

Весна зачалась не з пролісків і не з журавлиних ключів,

А з пекла, що точить міста і вулиці робить порожніми.

Так гірко вростати в horror відчужено від глядачів.

Так страшно в підземній тиші своє пізнавати народження.

 

Вчувати слова, як гуму, вгризатися в їх нутро,

Сидіти на сходах підвальних, зімкнувшись очима з вікнами.

І знати, що ти – плацента, яка переносить кров

До серця на другому поверсі, що зветься твоєю домівкою.

 

 

 

***

Боже, прости, що не з ними,

а зрештою, їм завдяки…

щодня пилосошу килим

і светр одягаю м’який.

 

Навчилася слухати тишу,

її розрізняти тони…

Боже, невже Ти вирішив

вчити нас мови війни?

 

З віком і пам’ять гіркне,

тучна стає, нев’юнка…

Боже, весни сторінка

змінює ДНК…

 

Гасне в малих оченятах

віра у світло і цвіт…

Вранці, ближче до п’ятої,

пізнали новий алфавіт.

 

Сонце кольору ночі…

Згусток небес кров’яний…

Боже, Ти справді хочеш

вчити нас мови війни?

 

***

Березню, мальви у мареві, маки з пробитих цеглин…

Ворон судомно крякнув, ніби з горлянки цілився.

Зойкнуло місто… Зрушились ребра його цябрѝн.

Небо в колінних чашках довше тримає цілісність.

 

Мамо, тут душі – ріками… Межи морів, молитов…

Може, б їм коржик берега – твердю би був, не облогою.

Тисне на груди камінь – мало б текти молоко.

Білий, білий цемент у плоті жіночій обвугленій.

 

Доню, тримайся місяця… Вслухáйся в його монолог.

Гомін гортанний його – вельми подібний до горлиці.

Янгол з горішнього поверху думав, що то кличе Бог.

Крила, обпалені демоном, світлом лежать на гойдалці.

 

 

***

Місяцю-грішнику, Сонце-каральнику!

Будьте на варті Борисфена й Понту,

Дністра й Дунаю,

Озівського моря й Карпат,

Бугу – Південного й Західного…

Станьте мольфарами,

що роблять невидимими гори,

недоторканними міста й мости,

недосяжними будівлі,

незмілілими води…

Будьте вівчарями,

що випускають отари на лютих нелюдів…

магами,

що прирікають зграї гусей на ворожі літаки…

Станьте літописцями,

що свідкують криваві злочини

й занотовують їх у небесних зшивках…

поетами, котрі пишуть вірші всіма мовами світу…

прокурорами, відчуженими від плотського…

Будьте оборонцями, що не тримають зброї,

але тримають покров над дитячими голівками…

а тих, котрі в небесному притулку,

захищають від повторних бомби чи ракети

і навчають не боятися висоти…

 

Місяцю-грішнику, Сонце-карателю,

відігрійте загорнене в пелюшки тільце Ісусика,

що лежить на холодній долівці в підвалі лікарні…

сповийте його у крижмо, яким є просолена земля неподалік моря…

Там досі чутно вибухи…

Там досі кришаться стіни…

Там досі викопують нові молитви на місці могил…

Там досі пам’ятають назву міста,

стертого з мапи…

Там досі на шнурочку носять мушлю як оберіг

і народжують життя…

 

 

***

Обіймѝ метелика, доню!..

Того, що сидить серед заліска

на трухлому пеньку

напроти призахідного сонця…

Не питай, якого кольору крильця,

коли навіть червона хрестоподібна тінь

є йому бронежилетом…

його богом

його благом

його розірваним начетверо серцем,

яке вечоріє кров’ю…

 

 

 

***

Донька дитини війни є матір’ю дитини війни…

Чи ж не звідти карма безкінечних і затяжних снів про війну?..

Ген пам’яті нівелює межі між часовими вимірами і світами,

живими й мертвими…

Мамо, ти й там бачиш сни, небесні, з яких волаєш стогоном?..

Я не пам’ятаю нинішніх снів…

Я ще задовго до війни стала забувати імена, жахаючись синдрому непам’яті…

А тепер навчилася любити мити посуд, бо так почуваюся вдома…

Це так важливо мати дім у час, коли неважливими стають адреси осель,

зате важать адреси могил…

Важать могили як домівки,

як валізи, до яких можна покласти долі…

Мамо, пробач, що твоя могила й досі без пам’ятника…

Я не встигла ним увінчати твою пам’ять –

лишилася знебарвлена табличка з іменем…

А можливо, саме вона вбереже тебе від присутності ще однієї війни…

Мамо, пам’ять про смак німецьких цукерок дарувала усміх твоїм вустам…

Яку ж пам’ять носитиме моя дитина війни?

Камінну й криваву?

Брутальну й ненависну?

Вбивчу й каральну?

Воєнну й переможну?

А наразі садова тачка за вікном гуркотить, як реактивник…

І сусіди по сховищу саджають деревце…

Бо ж весна, мамо…

І так хочеться не боятися неба,

і просто не боятися,

і просто хочеться

жити

 

 

 

***

Діти війни саджають насіння мрій.

Глибоко в землю проштовхують – сходять хай

Осторонь вирв і супроти ворожих мін

Паростки міст, обертаючись на урожай.

 

Зріють чимшвидше, удобрені сіллю від сліз,

Скроплені жахом, пітьмою та гулом сирен.

Шкіра шкарубне й болить від тривожних валіз.

Очі дитячі, а в них – щось важке і старе.

 

Ніби далося за місяць їм кілька життів,

Ніби вродились із тембром як сто голосів.

Тулять до себе собак, хом’яків і котів

Діти війни, що бояться глибоких снів.

 

Струшують пил у підвалах із маминих кіс.

Вміють німотно плакати у рукав.

Діти війни, ви – доросліші за батьків!

Чом же дорослість ваша така гірка?

 

 

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!