***
Небо, розквітле блискавкою,
питається Перуна, скільки стріл тримає той у сагайдаку
Чи випустив бодай одну на східний степ
а чи поцілив ще далі
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
а може, тримає вогонь зубами, не відчуваючи болю
Небо, розквітле червоним,
питається князя Ігоря, на якому він боці Каяли-ріки
На якому боці – половці
чи засукали вже рукави і п’ють скривавлену воду
Небо, розквітле веселкою,
питається янгола, хто добирає фарби й не боїться висоти
малює усмішку над золотими банями
чи дарує свою, торкаючись вустами хрестів на вершечку собору
***
писаний на тривожній валізі
вірш не має терміну давності
лежить мов дитяча голівка
на маминих колінах
у підвалі сусіднього будинку
вслухається в мовчазну пітьму
що пахне пилом
павутиною
страхом
сльозами
сухариками
собачим хутром
навчаючись розрізняти звукові півтони й чорні відтінки
розпізнавати зорі в камуфляжі
під піяння сирени й гуркіт реактивника
вірш стає хом’ячком у дитячій долоньці
льодяником під язиком
сережкою у вусі
перстнем на пальці
гребінцем
що розчісує запорошене дитяче волосся
що пахне війною
***
На зворотному аркуші лютого стільки чужих імен,
Стільки нових облич, очей, що обтягнені мороком…
Вдивляєшся в сиві погляди – як доказ, що ти не помер,
Що ще не схолола земля, потовчена зайдами-орками.
Весна зачалась не з пролісків і не з журавлиних ключів,
А з пекла, що точить міста і вулиці робить порожніми.
Так гірко вростати в horror відчужено від глядачів.
Так страшно в підземній тиші своє пізнавати народження.
Вчувати слова, як гуму, вгризатися в їх нутро,
Сидіти на сходах підвальних, зімкнувшись очима з вікнами.
І знати, що ти – плацента, яка переносить кров
До серця на другому поверсі, що зветься твоєю домівкою.
***
Боже, прости, що не з ними,
а зрештою, їм завдяки…
щодня пилосошу килим
і светр одягаю м’який.
Навчилася слухати тишу,
її розрізняти тони…
Боже, невже Ти вирішив
вчити нас мови війни?
З віком і пам’ять гіркне,
тучна стає, нев’юнка…
Боже, весни сторінка
змінює ДНК…
Гасне в малих оченятах
віра у світло і цвіт…
Вранці, ближче до п’ятої,
пізнали новий алфавіт.
Сонце кольору ночі…
Згусток небес кров’яний…
Боже, Ти справді хочеш
вчити нас мови війни?
***
Березню, мальви у мареві, маки з пробитих цеглин…
Ворон судомно крякнув, ніби з горлянки цілився.
Зойкнуло місто… Зрушились ребра його цябрѝн.
Небо в колінних чашках довше тримає цілісність.
Мамо, тут душі – ріками… Межи морів, молитов…
Може, б їм коржик берега – твердю би був, не облогою.
Тисне на груди камінь – мало б текти молоко.
Білий, білий цемент у плоті жіночій обвугленій.
Доню, тримайся місяця… Вслухáйся в його монолог.
Гомін гортанний його – вельми подібний до горлиці.
Янгол з горішнього поверху думав, що то кличе Бог.
Крила, обпалені демоном, світлом лежать на гойдалці.
***
Місяцю-грішнику, Сонце-каральнику!
Будьте на варті Борисфена й Понту,
Дністра й Дунаю,
Озівського моря й Карпат,
Бугу – Південного й Західного…
Станьте мольфарами,
що роблять невидимими гори,
недоторканними міста й мости,
недосяжними будівлі,
незмілілими води…
Будьте вівчарями,
що випускають отари на лютих нелюдів…
магами,
що прирікають зграї гусей на ворожі літаки…
Станьте літописцями,
що свідкують криваві злочини
й занотовують їх у небесних зшивках…
поетами, котрі пишуть вірші всіма мовами світу…
прокурорами, відчуженими від плотського…
Будьте оборонцями, що не тримають зброї,
але тримають покров над дитячими голівками…
а тих, котрі в небесному притулку,
захищають від повторних бомби чи ракети
і навчають не боятися висоти…
Місяцю-грішнику, Сонце-карателю,
відігрійте загорнене в пелюшки тільце Ісусика,
що лежить на холодній долівці в підвалі лікарні…
сповийте його у крижмо, яким є просолена земля неподалік моря…
Там досі чутно вибухи…
Там досі кришаться стіни…
Там досі викопують нові молитви на місці могил…
Там досі пам’ятають назву міста,
стертого з мапи…
Там досі на шнурочку носять мушлю як оберіг
і народжують життя…
***
Обіймѝ метелика, доню!..
Того, що сидить серед заліска
на трухлому пеньку
напроти призахідного сонця…
Не питай, якого кольору крильця,
коли навіть червона хрестоподібна тінь
є йому бронежилетом…
його богом
його благом
його розірваним начетверо серцем,
яке вечоріє кров’ю…
***
Донька дитини війни є матір’ю дитини війни…
Чи ж не звідти карма безкінечних і затяжних снів про війну?..
Ген пам’яті нівелює межі між часовими вимірами і світами,
живими й мертвими…
Мамо, ти й там бачиш сни, небесні, з яких волаєш стогоном?..
Я не пам’ятаю нинішніх снів…
Я ще задовго до війни стала забувати імена, жахаючись синдрому непам’яті…
А тепер навчилася любити мити посуд, бо так почуваюся вдома…
Це так важливо мати дім у час, коли неважливими стають адреси осель,
зате важать адреси могил…
Важать могили як домівки,
як валізи, до яких можна покласти долі…
Мамо, пробач, що твоя могила й досі без пам’ятника…
Я не встигла ним увінчати твою пам’ять –
лишилася знебарвлена табличка з іменем…
А можливо, саме вона вбереже тебе від присутності ще однієї війни…
Мамо, пам’ять про смак німецьких цукерок дарувала усміх твоїм вустам…
Яку ж пам’ять носитиме моя дитина війни?
Камінну й криваву?
Брутальну й ненависну?
Вбивчу й каральну?
Воєнну й переможну?
А наразі садова тачка за вікном гуркотить, як реактивник…
І сусіди по сховищу саджають деревце…
Бо ж весна, мамо…
І так хочеться не боятися неба,
і просто не боятися,
і просто хочеться
жити
***
Діти війни саджають насіння мрій.
Глибоко в землю проштовхують – сходять хай
Осторонь вирв і супроти ворожих мін
Паростки міст, обертаючись на урожай.
Зріють чимшвидше, удобрені сіллю від сліз,
Скроплені жахом, пітьмою та гулом сирен.
Шкіра шкарубне й болить від тривожних валіз.
Очі дитячі, а в них – щось важке і старе.
Ніби далося за місяць їм кілька життів,
Ніби вродились із тембром як сто голосів.
Тулять до себе собак, хом’яків і котів
Діти війни, що бояться глибоких снів.
Струшують пил у підвалах із маминих кіс.
Вміють німотно плакати у рукав.
Діти війни, ви – доросліші за батьків!
Чом же дорослість ваша така гірка?