Антоніна Царук. «А нам робити те, що Бог велів»

294

***

А нам робити те, що Бог велів:

любити землю, де зарита пуповина,

любити так, щоб виплавити гнів

до нелюдів, що сунуть на Вкраїну.

Любити так, як Привид над столицею,

як формулу коктейлю для «братів»,

як немовлят, охрещених десницею

мрійливих зодчих у диму мостів.

Любити так, як відповідь Зміїного,

як ніжний цвіт в пекельну люту ніч.

Свята любове, дихай Україною!

Ми переможемо останню нашу січ!

 

КОЛИСКОВА

Ми повернемось, доню, під шати незламного дуба,

в цю затишну кімнату, де сонячний зайчик і тінь.

Обіцяю тобі: ми невдовзі повернемось, люба,

як летять ластівки, щоб продовжити рід, у Ірпінь.

Я тобі подарую високе фіалкове небо.

І твої перші крочки цілуватиме рідна земля… –

і здолала трем рук, й повела важіль рухом на себе,

свій рятуючи скарб найдорожчий у світі – маля.

 

***

Мине і цей, молитви повний день.

І зійде сонце. І дими розвіє.

Вусаті марші усмішки пісень

засіють – і обнімуть рідний Київ.

 

На тім модернім на склянім мосту,

де береги високі, як і тиша,

ми знову стрінемось – життям клянусь!

Ці зорі – свідки наші. І Всевишній.

 

Секунда кожна наближа той день.

Весняний. Мирний. Без відлунь баталій.

Ти тільки вір. Бо вірою лишень

озвуться дзвони з запахом конвалій.

 

***

Я вірю тим, хто мовчки плуга пре,

а не селфістам з довгими промовами.

Я вірю болю, люті, а не пре-

зидентським фіглям: «Все в нас під контролем».

Я вірю мату із експресій свідків,

скупій сльозі бувалого бійця.

Я вірю тим, хто не вернеться звідти…

й не вірю смутку ситого лиця.

Я вірю чергам біля військкоматів

і кожній краплі донорської крови,

у стогін вірю молодої матері

й у зморшку першу, що лягла між брови.

Я вірю Духу нашого народу,

який спиняє танки голіруч.

У Перемогу вірю над забродами

й пророче Слово з Седнівської кручі.

А ще я вірю у любові силу,

що множить спільну впевненість стократ.

Я вірю в Українські Збройні Сили

і в те, що орк – це Юдин кревний брат.

 

***

Йде сьомий день війни.

Повітряна тривога.

Стовпом стоять дими.

Зв’язку немає з Богом.

У плач терпкий сирен

й надривний гул артерій

в’ївсь вірусний рефрен

від кашлю артилерій.

Постмодернізм. Кіно

безумцеві на втіху:

ракети  ллють вино,

вогонь зжирає стріху.

Тут на прицілі ти

і Київська Софія,

ген Січі золотий

й найбільша в світі Мрія.

Народження в метро.

І мертві, вбиті вдруге.

Запалений Дніпро

фіксує акт наруги.

Світ весь припав до шиб:

– Геройські інфузорії! –

вивчає підошви

новітньої історії.

Рахує капітал,

видатки і потреби.

Ракети б’ють в міста!

Закрийте, люди, небо!

Згоріло Щастя вщент.

Майдан горить Свободи.

Який вам доказ ще

потрібен для угоди?

…Весняний перший дощ,

спасибі за підмогу,

за мить в порталі прощ

й дзвінок до Перемоги.

 

***

Степанові Чобану, який загинув 3 березня 2022 року,

відволікаючи на себе ворога над Кропивницьким.

 

Щоб небо цвіло високе

І щоб золотився лан,

Злітає увись, мов сокіл,

Звичайний собі Степан.

 

Він обраний, мабуть, Небом.

Безстрашних польотів фан,

Пригорне дітей до себе –

Й крилом захистить Степан.

 

Хіба йому більше треба

За щастя земного жбан?

Він візьме вогонь на себе,

Звичайний собі Степан.

 

Щоб небо цвіло високе

І місто не знало ран,

Злютує любов у спокій

І стане щитом Степан.

 

***

Колись я складу довгий список бажань.

Складу – і на завтра забуду,

бо день обіцятиме сотні стрічань

веселого рідного люду.

 

Гуртом на толоку зійдемось тоді –

і стіни відродимо Хати.

Це буде, як скрутимо в’язи орді

і кинемо орків за ґрати.

 

І буде буяти весна запашна.

І мир – без умов перемовин.

Й піде за адресою на… сатана.

Цвіт сальв сповістить Перемогу.

 

А нині молюсь за єдине з бажань –

щоб вигребти з рідної Хати

до світлого Свята Великих Стрічань

цей сморід онуч супостата.

 

***

Сьогодні я прийшла із Волновахи

крізь коридори пекла і прощань.

Уперше спала. Був зв’язок зі свахою.

– Живі! – сказала. – Вивели внуча.

 

На тім кінці, в далекому Сургуті,

відомо свасі, що зірвали міст

в Росію, що палає Маріуполь, –

Бандера винен, націоналіст.

 

Не хочу знову слухати істерику

про «настамнєт» і «рускую вєсну»,

прокльони-нафтопроводи в Гамерику,

яка, бач, сваху позбавляє сну.

 

Так, я в самому серці України.

Живуть бідніше тут, стрічають – рідно.

Несуть тепло у слові й одежині.

Й мені, небідній, ця любов потрібна!

 

Цей рубікон перейдено сьогодні.

Мені відкрилась істина сумна:

коли висиш над справжньою безоднею,

не втрать коріння, бо тоді – війна…

 

***

Він знав: іде рахунок на хвилини.

Він мусив йти. Не можна зволікати,

бо на кону – божественне в людині,

бо краплені над світом виснуть карти.

 

Коли безвихідь мотузок шукає,

а мати – втішне слово немовляті,

збиткується над святощами каїн

і верещить, що укри винні кляті.

 

Коли живі шукають допомоги

у байрактара й зверненні до Бога,

коли стають до лав захисників

Іванків, Северинів, Васильків

 

коші козацькі степових могил

і характерники, що поглядом могли

спинити тьму, їй туману наслати,

коли в Розп’ятого тать почина стріляти,

 

коли хлоп’я пошерхлими вустами

шепоче: «Мені страшно, мамо…» –

Він мусить йти. Не можна зволікати.

Бо збожеволіють і син, і мати.

 

Пов’язку накладе, перебинтує рани…

небесний янгол… сніг… Він – з нами…

 

***

Німує хлопчик, вивезений з Києва.

Дитя німує…

Він бачив небо… небо перекинуте!

Сонце мінують!

Нестерпна туга ув очах –

і ні сльозини…

Колись віддасть він пензлю жах

і страх невинний.

Це буде згодом, як душа

ледь затепліє.

А нині творимо пташа:

– Лети у мрію! –

і обіймаєм дуб оцей –

набратись тверді.

Доросле проліска лице

у круговерті…

7.03.2022

 

***

Чимало друзів обізвалось нині –

долоні можна гріти телефоном!

Болить війна у гордій Україні

випускникам колишнім за кордоном.

 

Весняна злива милих пропозицій:

– Куплю квитки. Житло Вам забронюю.

Назвіть, будь ласка, хоч одну з позицій,

чому Ви там, де за життям полюють?

 

Ви ж не військова. Й тут робота – буде!

Вкраїнську знати – не злічить охочих!

…Мої колишні, в себе знані люди,

мені про небезпеку щось торочать…

 

Ну як їм пояснить ментальні речі:

Свободу Степу не вкладеш в кишеню.

Карпати горді не візьмеш на плечі,

коли церкви й могили – як мішені…

 

Слова підтримки… Поцілую кожне!

І відкладу на мирний час гостину.

Коли всім миром нечисть переможемо,

всіх запрошу в оновлену Вкраїну.

П.С.

Я тут, бо нема аргументів,

сильніших за волю і гнів.

Бувають колишні студенти.

Колишніх нема вчителів.

 

***

Сходить Ярило велично.

Світ оглядає звично.

Та раптом жахається – й плаче,

хоча все, здається, бачив:

це поле, прикрите снігами,

це місто, сповите димами,

ці сосни… без одностроїв,

ці душі мирних героїв,

цю школу – стала руїною,

гніздо зі сльозою чаїною,

цей Рай, що стікає живицею

і чорнобривцями…

 

Схиляє чоло Ярило…

Киянка вдаряє било –

тривожно скликають дзвони

сміливців тероборони:

– До помсти!

За Поле, черлене снігами,

за Місто, закуте димами,

за Сосни без одностроїв,

за Душі полеглих Героїв,

за Шкіл і Лікарень руїни,

за Дім, що… сльозою чаїною,

за Рай наш, пропахлий живицею

і Чорнобривцями…

 

***

МИКОЛА З КОЛОМИЇ

 

Хтозна, який він викохував план

і виколисував донечку-мрію,

той, не відомий до вчора ще пан,

вуйко Микола із Коломиї.

 

Я не беруся напевно сказать:

хату купив би, авто, телевізор…

Горда у мене за вуйка сльоза:

кревні віддав – на тепловізори!

 

Знаю: мозоль, що життя захистив,

в’є мотузка біля вражої шиї.

Щиро молюсь за фронти наші, тил

й вуйка Миколу із Коломиї.

 

***

Господи, мені, грішній, допоможи зрозуміти,

як Ти щодня сприймаєш цинічну жорстокість світу?

Що відчуваєш, Боже, як цілиться нелюд в лікарню?

У тих, хто іще не народжений?..

Кари нелюдам, кари!

 

Як тобі, Боже, чується здригання дитятка в лоні?

Як воно щулиться, тулиться вглиб серця, таке безборонне…

Як Ти витримуєш погляд первістка породіллі

нажахано-усвідомлений непрощеної неділі?

 

Як Ти, Господи, можеш у миті такі мовчати?

Я, Боже, давно не можу…

Молю: покарай ката!

 

***

– Доброго ранку, мої дорогі!

Як ваша ніч минула?

– Приготували голодній орді

коливо, смузі й люлю.

 

– Пишуть, морози прийшли нічні.

Хвилююсь за вас, чи ж тепло?

– Значно тепліш, ніж рашистській броні,

що пре то в ставок, то в пекло.

 

– Пишуть, що вийшов злочинний наказ –

дозвіл для мародерів…

– Чудово! Розмитню пургену запас –

вділю для такої холєри.

 

– Гадаєте, буде коли посівна?

І чи взагалі буде?

– Як тільки внесе перегній війна –

вийдуть у поле люди.

 

– Мої дорогі, обіймаю, молюсь,

щоб ви були мені крепкі!

– Якщо ми змогли розвалити союз,

то не осоромимо предків!

 

***

В підручники з історії ввійде оця світлина,

де погляд вольовий – душі ментальна суть.

Коли загроза Третьої стоїть перед дверима,

повінчані Майданом хрест світовий несуть.

 

Прощальна мить без слів – скульптура із граніту.

Який він молодий! Рамена знають хрест.

Чекає серце фронт. Її ж турбота – діти.

В бабусинім селі до фронту – сотня верст.

 

Пригорне, мов кришталь, і пальцями тонкими

запам’ята лице, мов без гнізда пташа.

Він візьме на війну брів крила ластів’їні

і всесвіти мовчань, коли в сльозах душа.

 

Чутливий трем свічі єднає їх віднині.

Та шелест молитов, що проти вражих куль.

Надійно захистить дитинець України

Майданний омофор на вічному містку…

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!