***
А нам робити те, що Бог велів:
любити землю, де зарита пуповина,
любити так, щоб виплавити гнів
до нелюдів, що сунуть на Вкраїну.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Любити так, як Привид над столицею,
як формулу коктейлю для «братів»,
як немовлят, охрещених десницею
мрійливих зодчих у диму мостів.
Любити так, як відповідь Зміїного,
як ніжний цвіт в пекельну люту ніч.
Свята любове, дихай Україною!
Ми переможемо останню нашу січ!
КОЛИСКОВА
Ми повернемось, доню, під шати незламного дуба,
в цю затишну кімнату, де сонячний зайчик і тінь.
Обіцяю тобі: ми невдовзі повернемось, люба,
як летять ластівки, щоб продовжити рід, у Ірпінь.
Я тобі подарую високе фіалкове небо.
І твої перші крочки цілуватиме рідна земля… –
і здолала трем рук, й повела важіль рухом на себе,
свій рятуючи скарб найдорожчий у світі – маля.
***
Мине і цей, молитви повний день.
І зійде сонце. І дими розвіє.
Вусаті марші усмішки пісень
засіють – і обнімуть рідний Київ.
На тім модернім на склянім мосту,
де береги високі, як і тиша,
ми знову стрінемось – життям клянусь!
Ці зорі – свідки наші. І Всевишній.
Секунда кожна наближа той день.
Весняний. Мирний. Без відлунь баталій.
Ти тільки вір. Бо вірою лишень
озвуться дзвони з запахом конвалій.
***
Я вірю тим, хто мовчки плуга пре,
а не селфістам з довгими промовами.
Я вірю болю, люті, а не пре-
зидентським фіглям: «Все в нас під контролем».
Я вірю мату із експресій свідків,
скупій сльозі бувалого бійця.
Я вірю тим, хто не вернеться звідти…
й не вірю смутку ситого лиця.
Я вірю чергам біля військкоматів
і кожній краплі донорської крови,
у стогін вірю молодої матері
й у зморшку першу, що лягла між брови.
Я вірю Духу нашого народу,
який спиняє танки голіруч.
У Перемогу вірю над забродами
й пророче Слово з Седнівської кручі.
А ще я вірю у любові силу,
що множить спільну впевненість стократ.
Я вірю в Українські Збройні Сили
і в те, що орк – це Юдин кревний брат.
***
Йде сьомий день війни.
Повітряна тривога.
Стовпом стоять дими.
Зв’язку немає з Богом.
У плач терпкий сирен
й надривний гул артерій
в’ївсь вірусний рефрен
від кашлю артилерій.
Постмодернізм. Кіно
безумцеві на втіху:
ракети ллють вино,
вогонь зжирає стріху.
Тут на прицілі ти
і Київська Софія,
ген Січі золотий
й найбільша в світі Мрія.
Народження в метро.
І мертві, вбиті вдруге.
Запалений Дніпро
фіксує акт наруги.
Світ весь припав до шиб:
– Геройські інфузорії! –
вивчає підошви
новітньої історії.
Рахує капітал,
видатки і потреби.
Ракети б’ють в міста!
Закрийте, люди, небо!
Згоріло Щастя вщент.
Майдан горить Свободи.
Який вам доказ ще
потрібен для угоди?
…Весняний перший дощ,
спасибі за підмогу,
за мить в порталі прощ
й дзвінок до Перемоги.
***
Степанові Чобану, який загинув 3 березня 2022 року,
відволікаючи на себе ворога над Кропивницьким.
Щоб небо цвіло високе
І щоб золотився лан,
Злітає увись, мов сокіл,
Звичайний собі Степан.
Він обраний, мабуть, Небом.
Безстрашних польотів фан,
Пригорне дітей до себе –
Й крилом захистить Степан.
Хіба йому більше треба
За щастя земного жбан?
Він візьме вогонь на себе,
Звичайний собі Степан.
Щоб небо цвіло високе
І місто не знало ран,
Злютує любов у спокій
І стане щитом Степан.
***
Колись я складу довгий список бажань.
Складу – і на завтра забуду,
бо день обіцятиме сотні стрічань
веселого рідного люду.
Гуртом на толоку зійдемось тоді –
і стіни відродимо Хати.
Це буде, як скрутимо в’язи орді
і кинемо орків за ґрати.
І буде буяти весна запашна.
І мир – без умов перемовин.
Й піде за адресою на… сатана.
Цвіт сальв сповістить Перемогу.
А нині молюсь за єдине з бажань –
щоб вигребти з рідної Хати
до світлого Свята Великих Стрічань
цей сморід онуч супостата.
***
Сьогодні я прийшла із Волновахи
крізь коридори пекла і прощань.
Уперше спала. Був зв’язок зі свахою.
– Живі! – сказала. – Вивели внуча.
На тім кінці, в далекому Сургуті,
відомо свасі, що зірвали міст
в Росію, що палає Маріуполь, –
Бандера винен, націоналіст.
Не хочу знову слухати істерику
про «настамнєт» і «рускую вєсну»,
прокльони-нафтопроводи в Гамерику,
яка, бач, сваху позбавляє сну.
Так, я в самому серці України.
Живуть бідніше тут, стрічають – рідно.
Несуть тепло у слові й одежині.
Й мені, небідній, ця любов потрібна!
Цей рубікон перейдено сьогодні.
Мені відкрилась істина сумна:
коли висиш над справжньою безоднею,
не втрать коріння, бо тоді – війна…
***
Він знав: іде рахунок на хвилини.
Він мусив йти. Не можна зволікати,
бо на кону – божественне в людині,
бо краплені над світом виснуть карти.
Коли безвихідь мотузок шукає,
а мати – втішне слово немовляті,
збиткується над святощами каїн
і верещить, що укри винні кляті.
Коли живі шукають допомоги
у байрактара й зверненні до Бога,
коли стають до лав захисників
Іванків, Северинів, Васильків
коші козацькі степових могил
і характерники, що поглядом могли
спинити тьму, їй туману наслати,
коли в Розп’ятого тать почина стріляти,
коли хлоп’я пошерхлими вустами
шепоче: «Мені страшно, мамо…» –
Він мусить йти. Не можна зволікати.
Бо збожеволіють і син, і мати.
Пов’язку накладе, перебинтує рани…
небесний янгол… сніг… Він – з нами…
***
Німує хлопчик, вивезений з Києва.
Дитя німує…
Він бачив небо… небо перекинуте!
Сонце мінують!
Нестерпна туга ув очах –
і ні сльозини…
Колись віддасть він пензлю жах
і страх невинний.
Це буде згодом, як душа
ледь затепліє.
А нині творимо пташа:
– Лети у мрію! –
і обіймаєм дуб оцей –
набратись тверді.
Доросле проліска лице
у круговерті…
7.03.2022
***
Чимало друзів обізвалось нині –
долоні можна гріти телефоном!
Болить війна у гордій Україні
випускникам колишнім за кордоном.
Весняна злива милих пропозицій:
– Куплю квитки. Житло Вам забронюю.
Назвіть, будь ласка, хоч одну з позицій,
чому Ви там, де за життям полюють?
Ви ж не військова. Й тут робота – буде!
Вкраїнську знати – не злічить охочих!
…Мої колишні, в себе знані люди,
мені про небезпеку щось торочать…
Ну як їм пояснить ментальні речі:
Свободу Степу не вкладеш в кишеню.
Карпати горді не візьмеш на плечі,
коли церкви й могили – як мішені…
Слова підтримки… Поцілую кожне!
І відкладу на мирний час гостину.
Коли всім миром нечисть переможемо,
всіх запрошу в оновлену Вкраїну.
–
П.С.
Я тут, бо нема аргументів,
сильніших за волю і гнів.
Бувають колишні студенти.
Колишніх нема вчителів.
***
Сходить Ярило велично.
Світ оглядає звично.
Та раптом жахається – й плаче,
хоча все, здається, бачив:
це поле, прикрите снігами,
це місто, сповите димами,
ці сосни… без одностроїв,
ці душі мирних героїв,
цю школу – стала руїною,
гніздо зі сльозою чаїною,
цей Рай, що стікає живицею
і чорнобривцями…
Схиляє чоло Ярило…
Киянка вдаряє било –
тривожно скликають дзвони
сміливців тероборони:
– До помсти!
За Поле, черлене снігами,
за Місто, закуте димами,
за Сосни без одностроїв,
за Душі полеглих Героїв,
за Шкіл і Лікарень руїни,
за Дім, що… сльозою чаїною,
за Рай наш, пропахлий живицею
і Чорнобривцями…
***
МИКОЛА З КОЛОМИЇ
Хтозна, який він викохував план
і виколисував донечку-мрію,
той, не відомий до вчора ще пан,
вуйко Микола із Коломиї.
Я не беруся напевно сказать:
хату купив би, авто, телевізор…
Горда у мене за вуйка сльоза:
кревні віддав – на тепловізори!
Знаю: мозоль, що життя захистив,
в’є мотузка біля вражої шиї.
Щиро молюсь за фронти наші, тил
й вуйка Миколу із Коломиї.
***
Господи, мені, грішній, допоможи зрозуміти,
як Ти щодня сприймаєш цинічну жорстокість світу?
Що відчуваєш, Боже, як цілиться нелюд в лікарню?
У тих, хто іще не народжений?..
Кари нелюдам, кари!
Як тобі, Боже, чується здригання дитятка в лоні?
Як воно щулиться, тулиться вглиб серця, таке безборонне…
Як Ти витримуєш погляд первістка породіллі
нажахано-усвідомлений непрощеної неділі?
Як Ти, Господи, можеш у миті такі мовчати?
Я, Боже, давно не можу…
Молю: покарай ката!
***
– Доброго ранку, мої дорогі!
Як ваша ніч минула?
– Приготували голодній орді
коливо, смузі й люлю.
– Пишуть, морози прийшли нічні.
Хвилююсь за вас, чи ж тепло?
– Значно тепліш, ніж рашистській броні,
що пре то в ставок, то в пекло.
– Пишуть, що вийшов злочинний наказ –
дозвіл для мародерів…
– Чудово! Розмитню пургену запас –
вділю для такої холєри.
– Гадаєте, буде коли посівна?
І чи взагалі буде?
– Як тільки внесе перегній війна –
вийдуть у поле люди.
– Мої дорогі, обіймаю, молюсь,
щоб ви були мені крепкі!
– Якщо ми змогли розвалити союз,
то не осоромимо предків!
***
В підручники з історії ввійде оця світлина,
де погляд вольовий – душі ментальна суть.
Коли загроза Третьої стоїть перед дверима,
повінчані Майданом хрест світовий несуть.
Прощальна мить без слів – скульптура із граніту.
Який він молодий! Рамена знають хрест.
Чекає серце фронт. Її ж турбота – діти.
В бабусинім селі до фронту – сотня верст.
Пригорне, мов кришталь, і пальцями тонкими
запам’ята лице, мов без гнізда пташа.
Він візьме на війну брів крила ластів’їні
і всесвіти мовчань, коли в сльозах душа.
Чутливий трем свічі єднає їх віднині.
Та шелест молитов, що проти вражих куль.
Надійно захистить дитинець України
Майданний омофор на вічному містку…