Алла Гавришко-Бабічева. «Янголи просто неба»

225

Повертайся живим!

 

Я носила під серцем тебе,

У любові плекала,

Цілувала, щаслива, долоньки

Пухких рученят…

Та підступна війна, над дахами

Кружляючи хат,

Найдорожчу кровинку під кулі

Ворожі забрала.

 

Б’ється серце в полоні тривог,

Як безсила пташина.

Я у небо здіймаю молитву

З натруджених рук

І з душі, що з надією дивиться

В далі розлук,

Щоб в бою не здригнулась рука твоя,

Любий мій сину.

 

Щоб росою не впала ніколи

Розпечена болем

Безнадійно гірка, непомірно

Солона на смак

Материнська сльоза, як війною

Засіяний мак

У нескошених стеблах зчорнілого

Житнього поля.

 

До батьківського дому з далеких

Доріг, любий сину,

Крізь смертельний вогонь, крізь розруху,

Нещастя і дим

Повертайся живим, я молю —

Повертайся живим!

Захистивши від ворога нашу

Святу Батьківщину!

Янголи просто неба

 

Янголи просто неба.

Квіти сльозами вмиті.

Їм би ще жити треба!

Їм би ще довго жити!

 

Серця мого пташина

В тиші хмарин безмовних

Пестить чиюсь дитину,

Тугою пам’ять повнить.

 

І закипає гнівом

На поминальних свічах

Думка, що не зітліла,

З духом свободи вічним.

 

Гнуться в поклоні верби,

В маківках поле житнє

… Їм би ще жити треба!

Їм би ще довго жити!

 

* * *

З черева темряви полум’ям бісовим

Рвуться снаряди  у злякану ніч.

В душах за зради і диму завісами

Стійкість запалює тисячі свіч.

 

Спокій, молитвою жаху розбуджений,

Б’ється у шиби спустошених хат,

Вражений вибухами надпотужними,

Що прогули, як смертельний набат!

 

Підлість підступна за межами розуму

Паніку сіяти рветься у бій,

Там, де у серці гарячому кожному

Віддана шана країні своїй.

 

Не залякати вже ляканих зливами,

Не підкорити нескорених! Ні!

Дух, загартований правдою  гнівною,

Не спопелити в страшному вогні!

* * *

Скільки їх буде іще

З іменами, без імені,

Кров’ю і потом замішаних

В попіл війни!?…

Скільки долатиму щем,

Що морозами зимніми

В душу вселяє засніжену

Частка вини?…

 

Серце розбите ущент

З молитвами Пречистої

Болем моїм оселяється

В смуток чужий

Слізним гарячим дощем

Над їх душами чистими,

Бо при житті не прощається

З ними навік.

 

Захиснику

 

Застиг у небі материнський біль

Із острахом вдивляється у ніч,

Де темрява війни наводить ціль

На спокій не прожитих ще сторічь.

 

І десь у гущі пекла на посту

Під безперервний свист гарячих гільз

Боронить  від війни  любов  святу

Єдиний син, їй дорогий до сліз.

 

Єдиний!..

Сам Господь його послав

На втіху матері, як в огневі свічі

Її зболілої душі гірка сльоза

Молитвою ридала уночі.

 

В любові пестила, носила на руках,

Зернину людяності сіяла в думки,

Вела за руку по неходжених стежках,

Стелила вишиті на щастя рушники.

 

Як грім із неба: – «На передовій!»

Від пострілів здригнувся телефон…

З під ніг земля, у горлі – суховій,

Перед очими погляди ікон…

 

І знов летить   молитва в небеса,

Здіймається  любов понад світи,

Щоб поруч з ним, як вранішня роса,

Упасти там, де в бій йому іти.

Боронить думкою від смерті і біди,

Складаючи в посилку на війну

Синочку яблучок улюблених ряди

І валянки, що мають там ціну.

 

Домашній килимок туди кладе,

Щоб тепла, як удома після сну,

Як ніженьки додолу покладе,

Підлога земляна була йому.

 

Кровинка, як іскринка на вітрах…

Застиг у небі материнський біль…

Боронить землю син і отчий дах,

Йдучи щодня зі злом на чесний бій.

Смерть друга

 

Ще мить тому щось говорив мені,

Та фрази розірвало на шматки.

По сивій, Богом проклятій землі

У трави покотилися думки.

 

І груди розп’яла печаль німа,

У вічі зазираючи війні:

«Його нема!!! Його уже нема!!!»–

Агонією билося в мені.

 

У склепах пам’яті його серцебиття.

Як жити з цим, не знає жоден ген…

Не варте і єдиного життя

Вирішування війнами проблем…

* * *

Дивлюсь на сонце я крізь китицю калини.

Сніжинка котиться сльозою по щоці.

Укрита інієм, мов пухом тополиним,

Червона ягода палає у руці,

І крає серце кольором кривавим

І присмаком морозним і терпким.

Комусь – святковий сміх, вино, забави,

А іншим – безнадія, прах і дим.

А іншим  залишаються лиш сльози,

Тривожних снів безмовні міражі,

В оскаженілі зливи і морози

Їх янголів над ними голоси.

І серце, як пташина на долоні,

Мов ягода калини у руці,

А сніг і сонце падають на скроні,

Сніжинка котиться сльозою по щоці…

Відлітають голубочки

 

Відлітають знов синочки

У краї далекі,

Наче білі голубочки

Під прощальний клекіт.

 

Боронили нас собою,

Та нечиста сила

Їм підступно серед бою

Крила підкосила.

 

І зозуля накувала

У зеленім гаї

Не багато літ, не мало

Десь за небокраєм.

 

Відлітають голубочки —

Неньки любі діти.

Сонцем вишиті сорочки,

На могилах — квіти.

 

Не роса на них весняна —

Сльози материнські,

Бо пече нестерпна рана

З Богом наодинці.

 

Ляжуть зорями на плесо

Душі спочивати,

Колискову піднебесну

Заспіває мати.

Проростуть під небесами

В мрії нездійсненній

Цвітом маковим багряним

У траві зеленій.

 

 

 

 

 

Руйнується стереотипів стіна

 

Руйнується стереотипів стіна

В реаліях духу нового.

Майбутнє з розчиненого вікна

У світ придивляється строго.

 

Історія має заслужений шанс,

Літопис складаючи в стопи,

Стрічками країни забарвити час,

Що стала на варті Європи.

 

* * *

 

У тривожних думках неспокійного

Ранку обличчя

Зазирає в похмурої днини

Холодне вікно.

У зіницях палких неминучі

Події сторіччя

Застигають сльозою нестерпного

Болю давно.

І думки — не думки, а суцільна

Запечена рана,

І душа — не душа, а гарячого

Нерву клубок,

І зчорніла земля знов лікує

Неприспані  рани,

Рятівний поглинаючи тиші

Жаданий ковток.

І не знає напевно ніхто,

Ані Бог, ні диявол,

Чи знайдуть роздоріжжя, де їх

Розминуться шляхи,

Щоб вернути  змогло мені небо

Всевладне по праву

Ці,  війною зруйновані,  долі,

Мости і дахи?

 

 

 

 

 

* * *

Мить розірвало в криваве лахміття,

Дихає сивою мукою смерть,

Гріх на долонях страшного жахіття,

Що нав’язала війни круговерть.

 

Смерть полотном чорно-білого фото

Вносить до списку нові імена,

Вічність у рай відчиняє ворота,

Пам’яттю тліє скорбота земна.

 

Пилом доріг запорошена доля,

Совість схилилась над урвищем зрад,

Тільки народу нескорена воля

Духом міцніє від зболених втрат.

* * *

Збираю крихти хліба на столі

І думаю про хлопчиків чужих,

Про кулі у гарячому стволі,

Що на війні поцілять у живих.

 

Як там синочкам, думають про що?

Чи снами небо тішить по ночах?

Чи страшно, а чи страх уже ніщо,

Як випав шлях в пожежах і смертях?

 

За що на плечі ліг такий тягар?

За що цей іспит — хрещення в бою?

Гойдає вітер в сутінках ліхтар,

І кожен думу думає свою…

 

Збираю крихти хліба на столі.

Нагодувала б хлібом увесь світ,

Щоб кулі у безжальному стволі

Замовкли на десятки тисяч літ.

 

* * *

Тугим у горлі спазмом до задухи —

Кривава правда вранішніх новин:

Танцює смерть потворний танець муки

Під біль моїх пульсуючих судин.

 

З екранів, заполонених війною,

Душа біди сприймає кожну мить,

Готова поділитися любов’ю

З усім, що людям в світі десь болить.

 

Сльозами відчай по щоках стікає

Від злочинів безкарних і безсиль,

І крає душу горе це безкрає

Ефіру нескінченно-довгих хвиль.

 

Страждання те любов’ю в простір лине

До часом понівечених картин

Моєї дорогої України

З прожитих разом зібраних новин.

 

У підвалах, як у могилах

 

Посивілий незваний відчай

Поглинає підвалів тиша,

Коли дивиться смерть у вічі

І у скронях війною свище.

 

Коли залпи шалені «градів»

Пробивають граніт терпіння,

Уповільнений пульс підвалів —

Безневинних сердець склепіння.

 

Подих тисяч страхів дитячих

І дорослих благань до Бога,

І до зрячих усіх, й незрячих,

До яких докричатись змога.

 

Від зневіри, тривоги, жалю

Закипає ненависть в жилах…

Як з цим жити? Що буде далі?

У підвалах, як у могилах…

 

Свободи довічний символ

 

Наодинці сама з собою

Наодинці із цілим світом

Над могилами, де війною

Засіваються чорні квіти.

 

Де уламки чужої долі

Тягнуть стебла свої до неба

Мовчазним стоголосим болем,

Всім нагадуючи про себе.

 

І врізаються в пам‘ять сиву

Незгасимим вогнем жагучим,

Як свободи довічний символ

Над широким Дніпром співучим.

Капіж

 

Капіж танцює на асфальті,

Нестерпно стукаючи в такт,

А на душі моїй затяті

Морози ставлять болю знак.

 

І  дивно так: уже весною

Зарання пахне на дворі,

А десь знедолені війною

В молитві плачуть до зорі.

 

А десь –  приречені війною

Серця спалити в зиму цю

Під шум гармат на полі бою,

Перехрестившись Праотцю.

 

А десь дитя, ще й не поживши,

В стерні навіки полягло,

І сотні мрій його, розбившись,

Капіжом стукають у скло.

 

Десятки тисяч душ безвинних

Не дочекаються весни,

Спокутавши чужу провину

В страшних реаліях війни.

 

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!