Звичайність «Казок від дяді Віті» – рефлексія дива

370

 
 
Оксана ГЕРАЩЕНКО
 
У моєму розумінні непорушним атрибутом дитяти є книжка. Не обо-в’язково модна енциклопедія чи непомірно дорога збірка казок з надяскра-вими ілюстраціями, тисненням на крейдяному папері. Книжка повинна не слугувати батькам у якості взірця щедрості-достатку, а бути другом малюкові, якого можна притиснути до грудей, погратися з ним, почути від нього просту історію, що живе в сусідньому будинку, лісі або коло річки. Такі книжки потихеньку з’являються і це – справжнє щастя для тих людей, які пам’ятають себе у часі, коли дерева розмовляли, а під столом жили феї, пірати, гноми. Щастя й те, що є дорослі  того світу – дитячі письменники, котрих, справжніх, можна перелічити, як то мовлять – на пальцях. І коли б лічила я, то перший, догори задертий, великий палець назвався б Віктором Васильчуком.
Найперше в цій книжці вражає палітурка. В спокійних тонах домашнього інтер’єру, серед домашніх улюбленців, з ласкаво-хитруватою посмішкою влаштувався добродій (власне – Віктор Васильчук) – зараз він погукає допитливого панича, вередульку-принцесу й розпочне оповідку «Казка про Казку». Саме цей твір я винесла б на самісінький початок книги, адже, що не говоріть – істинні батьки неодмінно ознайомляться бодай з початком того, що читатимуть самі малюкам, або їхні чада – самостійно. Чому саме «Казка про Казку»? У ній яскравий приклад того, що дорослі розучилися мріяти. І то – правда. Ми обмежені предметними рамками. Немає грошей – немає мрій. Але можна прагнути до чогось такого, що не потребує матеріальних затрат: побудувати дитині із залишків старих меблів та сухих гілок будиночок на дереві; прокласти маршрут до «Розповіді старої сосни» й переконатися у правдивості наукових тверджень «Чому дерева плачуть», які автор так казково підніс дітям. Можна намріяти «Казку про створення світу», витіяти його для дитини, адже малюкам не обов’язково щодень нагадувати про відсутність коштів. І елементом цього процесу повинно стати  продовження створення книжки «Казки від дяді Віті», адже всі малюнки у збірці надзвичайно соковиті. На них зупинюся детальніше, ось тільки висловлю сердечне захоплення художнику, доньці автора – Юлії Васильчук.
Дякую, Юліє Вікторівно, не за роботу, а за велику любов – до батька, до читачів, бо лишень любов’ю можна виводити такі графічні образки. Вислов-люю вдячність і від дітей, для яких Ви малювали, від себе й всіх дорослих, котрим ця книжка допоможе вгамувати на короткий час рідного бешкетника.
Не полінуйтеся уважно розглянути ілюстрації «Казок від дяді Віті» – по-бачите своєрідну манеру письма, що надихне вашого малюка на політ фан-тазії, відточить почуття кольору…
Присутні в книзі мотиви українських народних казок, бувальщин, вірувань від язичництва. Я не прихильник фанатичного захоплення релігією, етнічністю, яке так тотально демонструється нинішніми авторами й періодичними виданнями. Всього має бути в міру, а релігійна приналежність повинна виходити од родини. Ні, навіть не від сім’ї, а радше від роду, од коріння пращурів, бо тільки так можна зберегти автентичність духовного геному. Віктор Васильчук не нав’язує власне світобачення, він толерантно інформує маленького читача, що серед натури оточення можуть прослизати поняття й величини, яким колись поклонялися батьки України. Мати Лада, Святовит, Вирій, Всемогутній Рід, Ладія – ці символічні назви наштовхнуть маля на запитання, розпочнеться подальша наука не лише дитини, але й дорослого, що читатиме твір.
У творах Віктора Васильчука відсутні зайві фрази, модність, ілюстративність літературних амбіцій. Він є, який є. І досить про це. Хоча, неправда, так і підбиває наклацати наступну фразу: «Віктор Васильчук сам вірить в те, що пише». І не інакше, бо в протилежному випадку діти відчули б фальш. Віра у романтику оточення виражена не лише у зверненні до читачів, яку зустрічаєте, ніби підсумок прочитаного, на оправі книги, вона протискається у найкоротші речення. Бентежить своєю правдивістю. Тягне до свідомості паростки вигадливої правди, чи правдивої вигадки. Скоріше  і те, й інше, що засвідчено у казках про папугу Гошу, живі барометри, сосну, пори року. Наділення представників фауни, флори, природних явищ здатністю розмовляти дає можливість у доступній, але напрочуд загадковій формі ознайомити дітей зі складними науковими поняттями, розвиває здатність помічати у природі народні прикмети. Про важливість цього виду літературно-навчального мистецтва годі говорити. Його слід застосовувати на практиці: у дитячих садках і початкових класах школи, в домашньому осередку, під час подорожі у транспорті й на вулиці, під час прогулянки з малюком. Це ж так легко! Це ж так вагомо. Дитина торкається розумом казки, а казка торкається дитину – ланцюгова залежність одного від іншого. Без казки немає дитини, без дитини немає казки.
Оповідання про енну кількість кицьок (уточнювати не можна, бо на цей момент їх може бути на кілька більше), змусить непіддатливих батьків дозволити дитині принести з вулиці покинуте кошеня. «Як так: у дяді Віті он скільки кішок, а в нас – жодної», – ви встоїте?  Твір личить натурі автора, приживається прямісінько на обличчі читача посмішкою й подивом, захоп-ленням та, можливо, іронічними почуттями незрозумілості, позаяк усвідомити дії Васильчука не всякчас просто. Але його це не бентежить, він не переймаються вищевказаними рамками матеріальності, комфортом простору. Васильчуку важливо відчувати рідкісну екстравагантність контакту з многоликим життям, аби зібрати докупи позитив й роздати його: рідним, знайомим  і таким, що ніколи не побачаться.
Мені вдається, що казкар сягнув того рівня (майстерності, досвіду, життя) де стерто межу між дитинною наївністю та зрілою мудрістю. Це навіть не період тлінного перебування на землі, радше стан єства, уміння дивуватися знайомим речам, позаяк ті щоденно видаються новоявленими у своїх якостях й приналежності. Наприклад: старше покоління бачить за вік-ном дерева, дитина не тільки їх бачить – шукає поміж дерев щось суто своє, таке, що розповість новину і здивує, а Віктор Васильчук, глянувши на дере-во, почує його, не здивується цьому й вигадає нову історію про щастя жити. В цьому і формується конфесія письменника – віра у невідлучне диво еле-ментарного життя.
«Казки від дяді Віті» – не чергова сходинка до визнання, підвищення рівня вправності. Це – рефлексія, адже казки пана Віктора написані підсвідомо, він ніби відчуває потребу у цьому: як хотіти в тріскун запашний абрикос, як прагнути за будь-які зусилля переконати опонента у правоті суджень власного батька. Такий він вже є – мудрий письменник з нутром дитини, подивом у погляді таким тепло-хитруватим, ніби йому відомо те, що буде за мить.
Я репрезентую казки Віктора Васильчука – недбальства, штучності сюжету, недоречності образів, штампів графоманії не помічено. «Казки від дяді Віті» пройшли перевірку серед дітвори, для якої дядя Вітя – просто друг, а не поважний письменник, що хоче бути модним.
 
м. Коростень на Житомирщині

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!