Запрошення до білого танцю

2

Ці глибоко філософські, вистраждані за себе й за інших слова, належать перу відомого українського поета Миколи Боровка і є ключем до одного з ронделів автора, що увійшли до його нової книги «Недільне двокнижжя». Видання вміщує в себе дві книги ронделів з ключами: «Книга I. Теургія. Ронделіана» та «Книга II. В колисці Блискавок. Ронделіана»….Обставини провокують нас бути іншими: кращими, сильнішими, багатшими, але, засліплені цими чеснотами, ми втрачаємо рівновагу й не помічаємо меж власного простору; і оступаємося, падаємо на каміння реальності, і тоді болить і душі, і тілу…
Поціновувачам поетичного слова давно відомо, що Микола Боровко вже не одне десятиліття творить у жанрі ронделю. І замість того, щоб засумувати й експресивно шукати нові форми вираження, поет своєю цілковитою відданістю одній поетичній формі вкотре сотворив диво. Цього разу на суд прискіпливого читача пропонується збірка унікальної, істинно філософської поезії. Саме тієї поезії, яка приходить на землю лише єдиним шляхом – шляхом небесного трансцендентного осяяння себе у світі і світу – в собі. Процес цей складний – перенасичений, на перший погляд, інформацією і щирими, мов схід сонця чи ранкова роса, одкровеннями, які так точно потрапляють в душу, що сперечатися з ними – зась. Та то все тільки на перший погляд – дбайливий, глибокодумний автор зачинає кожний свій рондель, що увійшов до книги «Недільне двокнижжя» – ключем. Так, короткий авторський вислів філософського змісту майстерно виводить нас на місточок розуміння глибинного сенсу поезії. При цьому не можна не зауважити – у ключах цих закодована настільки глибока, містка філософія, що зовсім не хочеться поспішати «відкривати», щоб пройти далі, до власне ронделю. Воістину, є такі двері, біля яких душа й думка працюють настільки інтенсивно, що їм просто необхідно зробити паузу, аби побути наодинці з собою. Особливо ж бо, коли вам за паспортом вже не 17, і за роки життя, хто більше, хто менше, але назбирав причин червоніти, боліти чи, навіть, боятися того усамітнення. Ключі Миколи Боровка своїм колосальним смисловим навантаженням просто вимагають такої зупинки. Більше того, вони настільки досконалі у своїй абсолютності висловленої думки, що, як на мене, мають повне право бути виокремлені в окремий літературний жанр. А тому, чим більш щирішою і чеснішою буде ваша зупинка в них, а точніше сказати вас – у самих собі, тим ємнішим і зрозумілішим на усіх своїх рівнях – зовнішніх і внутрішніх, вам відкриватиметься рондель поета.
Ще одну підказку для читача автор залишив у самій назві – «Недільне двокнижжя». Споконвіку добрі християни неділю залишали для спілкування з Богом, а отже – зі Всесвітом. Цей день – поза поспіхом, він для каяття, причастя і смиренної молитви. Цей день задуманий Всевишнім поза суєтністю – лише намагання пошуку вищого сенсу і шляхів до нього. Так і нову книгу Миколи Боровка, не дивлячись на її зручний, невеличкий формат, не варто й сподіватися осягнути за кавою, у маршрутках, поміж станціями метро чи то поміж інших побутових справ. «Недільне двокнижжя» потребує тиші й заглиблення, заглиблення й тиші. І будьте певні, що в боргу нова книга Миколи Боровка не залишиться – щедро обдарує глибокими законами-одкровеннями буття людини у Всесвіті, і самого Всесвіту – у кожному з нас.
Хочете подарунку? Тож не гайте часу і відкривайте книжку. До речі, «Теургія» розпочинається ще однією підказкою у слові від автора. Там ви знайдете думку, яку душа ваша неодмінно впише надважливим курсивом у найзаповітнішому своєму куточку:
«Душа прагне до незайманості, чистоти, високості. От тільки відтінки твоєї ходи до неї залишаються тінями …»
Тінями … І це аж ніяк не поверховий песимізм заради модної й затребуваної у всі часи мистецької пози. Це невідворотна констатація факту. Звісно, є винятки – генії. А що можемо зробити ми, звичайні люди? Дозволю собі дати відповідь, навіяну «недільним» читанням Миколи Боровка. Зрештою, як будь-який читач я маю повне й невід’ємне право асоціювати. Тож хочу продовжити нашу розмову наступним діалогом: Ви переймаєтеся правильним харчуванням, або ж хоч намагаєтеся це робити? Слідкуєте за своєю фізичною формою і намагаєтеся тримати себе у тонусі? Вочевидь – так! Будь-яка сучасна людина сучасного суспільства переймається своїм здоров’ям і зовнішнім виглядом. Різноманіття фітнес-центрів, дієт, тренінгів з логічного мислення й лідерської поведінки… Чого ж бракує для щастя, адже у здоровому тілі – здоровий дух? А, просто. Не тренована, залишена без особливої уваги душа, з роками, майже непомітно для свого власника, починає хворіти на душевний остеохондроз. Часто-густо ще й діагноз целюліту байдужості й непорозумінь додається. І, якщо вже ви допустили Її до такого стану, а все ж хочете бути щасливими, досконалий Макрокосм – тобто Всесвіт, дає вашому Мікрокосму, тобто душі, шанс на сеанси реабілітації – музикою-танцем, фарбою-танцем, словом-танцем.
Особливо зупинюся на реабілітації словом-танцем, адже це головне, що хочеться Вам сказати про «Недільне двокнижжя» поета Миколи Боровка. Далеко не кожне поетичне слово є мелодією для Неї, більшість залишаються лише у статусі віршованих, те саме і з прозою. Але то все, на разі, не наша турбота, бо більш ніж рекомендую Вам прочитати «Недільне двокнижжя», щоб потанцювала Душа… Раджу щиро, тому що мені ця складна, дуже вибаглива хореографія надто вже припала до душі. Чесно, давно так Вона в мене не вальсувала, як під ронделі «Синій вечір твоїх бажань», «Горох овечок котиться з гори», «На шибах пензлики морозу»…
 
… Коли Всесвіт звужується до бажань –
залишається тільки двоє: ти і я.
Все інше зникає в сутінках майбутнього…
 
Синій вечір твоїх бажань,
Що Ель Греко вловив, як мить,
В білий Всесвіт уже летить
Наполоханий, мов кажан.
І густа сутінкова іржа
Розмішалася із крильми.
Синій вечір твоїх бажань,
Що Ель Греко вловив, як мить,
Розлітається ніби жар
І підпалює тишу тьми,
Де під зорями тільки ми.
Дивний птах угорі кружеля –
Синій вечір твоїх бажань…
 
 
…Барви красивої короткочасності гойдаються
щасливими переливами гірського пейзажу.
Вдивляйся і наслухай…
 
Горох овечок котиться згори
До потічка, що на сопілці грає.
Його брова по-змовницьки моргає:
Мовляв, прийшов – то щось і говори.
Мелодія у тінях яворин
Самотнє серце щемом огортає.
Горох овечок котиться згори
До потічка, що на сопілці грає.
Я розгубився від чарівних рис,
І погляду – неначе водограю.
О боже мій! Немає слів, немає!
Лише скрипаль і ворожіння гри…
Горох овечок котиться згори.
 
… Ідеал – це лише марево, уява, пророче прозріння, це прагнення сягнути вищого ступеня своєї досконалості, а запрагнувши занадто багато, ми розволочуємо, змішуємо прагнення з реальністю
і витворюємо каламуть сліпоти заздрощів…
 
На шибах пензлики морозу
Малюють очі. Вигин вій
І профіль твій в імлі німій
На тлі зимового прогнозу…
Все покотилось, як з узвозу:
Образи, докори і гнів.
На шибах пензлики морозу
Малюють очі. Вигин вій.
Глузд зупинив мене на розі.
А ти нашіптувала: «Мій», –
Чужій потворі у пітьмі…
Тепер сум’ять малюють лозу
На шибах пензлики морозу…
 
Вальсувала, вальсувала… І від радості руху далі забаглося Їй танго і тут-таки віднайшла суголосну собі мелодію…
 
… Гнозис – дорога до себе в самому собі. На ній не можна зупинятись, на ній не має захисту від людських поглядів, набігів, кпинів. Ти і Всесвіт твого «Я».
Ти ідеш дорогою? Ти ще не розминувся з нею?!.
 
Вона йому простила, що змогла,
Що не змогла – у пам’ять закопала.
Жіноча честь навколішки упала
І, кажуть, більше вже не піднялась.
А в нього перевтілився двоглав:
Вночі сичем недоленька кричала…
Вона йому простила, що змогла,
Що не змогла – у пам’ять закопала.
Ніхто отих не дочитає глав,
Що серцем написала на Купала.
(Конячка згадки ногу поламала).
Любила ж як! А як вона кохала!
Як зоряно у небо вознеслась!
Вона йому простила, що змогла…
 
… Чаклуни, чародії, маги, мольфари, ворожбити, провидці: хто з них повідає про себе більше, ніж ти сам?! Але тобі хочеться халви брехні, блекоти замилування, блискіток можливого, щоб майже повірити в усе те… Хто виголошує ці слова?
А хто слухає їх? Чи однаково вони потрібні обом…
 
Кішка морозу обламує кігтики болю
Об візерунки різдвяні вечірнього скла.
Слід зостається, немов би крізь нас протекла
В білій хустині хурделиця віщого бою.
Іскри надії. І пальці, зігріті тобою,
Дзьобом жар-птиці розкльовують згадку проклять.
Кішка морозу обламує кігтики болю
Об візерунки різдвяні вечірнього скла.
Світ колядує. Він теж розколовся поволі:
Дня льодовик розкришився і зовсім охляв.
Фарба повік, наче темінь, на скло потекла.
І об вогонь, що не згасне у згадці ніколи,
Кішка морозу обламує кігтики болю.
 
… Епохи жадібності і злочинів брали народи за карк не раз і не двічі, та святість душі вечорових сутінків скликала собі подібних, щоб помолитися, аби злостивці спопелялися блиском забуття…
 
Мою любов, немов Христа,
Добробажальцями розп’ято.
Хто в друзі пхавсь, той винувато,
Мов пес, підібгує хвоста.
Обмови сіть важка й густа,
Розставлена уміло катом.
Мою любов, немов Христа,
Добробажальцями розп’ято.
Та крил натхнення – не дістать –
Вони увись підносять свято,
Хоч їх і стріляно, і клято.
Цілують праведні вуста
Мою любов, немов Христа.
 
Вона танцювала натхненно, танцювала старанно, бо тільки так і можна попередити різноманітні агнозії душі. І у паузах між тактами, саме тоді, коли переводила дихання, Їй знову зронилася асоціація, так невимушено спровокована тонкими й чуттєвими водночас мелодіями поета. – Якось майбутній цар Соломон, ще юним, сидів у глибокій задумі. А потім він сказав своєму вчителю, що дуже хоче побачити справжнє диво. Нафан, його учитель, відповів, що він уже бачив диво – якось, знайшовши зернинку, він заледве встиг посадити її в землю, як вона пустила паросток, не встиг він рослинкою намилуватися, як з’явився вже стовбур дерева, а вже по якійсь хвилині воно рясно цвіло, ледь роздивився цвіт – а воно вже з рясними плодами. Тоді Соломон аж опечалився, мовляв, і він усім серцем хоче побачити таке диво. А вчитель навчив: «Ти й так кожної весни бачиш його у саду свого батька. І від того, що воно відбувається непомітно й довго, воно аж ніяк не перестає бути дивом. Навпаки, я певен, що саме через це воно ще божественніше. Вдивляйся, дослухайся і ти швидше пізнаєш Творця».
Танцювала, танцювала… А потім Її покликала румба – танець любові…
 
… А відстань погляду інколи здається муром,
частоколом, межею, витворених нашими провинами.
А хто першим зробить крок назустріч, спробує продертися, прошкребтись бодай у маленьку шпарину?!
Боїмося! Чекаємо на інших…
І тоді, на жаль, ми падаємо в обійми невідомості…
 
Він аж завмер – ввійшла Свята Любов.
І їй здалось – жар-птиця прилетіла.
Крильцятами жаги затріпотіла –
Уроче стало й сонячно обом.
З небес святкових посміхнувся Бог:
«От і знайшли оте, чого хотіли?!..».
Він аж завмер – ввійшла Свята Любов.
І їй здалось – жар-птиця прилетіла.
На райських древах зелень хоругов
Провісником весни затріпотіла…
Чумацьким шляхом вість прогуркотіла.
У Всесвіту на плечах – Колобок:
Він аж завмер – ввійшла Свята Любов.
 
… Нам би зупинитись – немає часу. Нам би
поговорити – немає часу. Нам би вислухати –
немає часу. Прокочуються хвилі…
Озираємося: бігти нікуди, розмовляти
ні з ким, а вислухати немає кому –
одвічно нерозв’язана теорема взаємин…
 
Ми сиділи навпроти зорі.
Моя доля і я. Сперечались.
Озирались цікаві прочани
На вогонь, що горішком горів.
Раптом гримнуло громом вгорі:
«Я човни для розлуки причалив…».
Ми сиділи навпроти зорі.
Моя доля і я. Сперечались.
Чи не згасить вітрище горіх?..
Чи потонуть човнами печалі?..
І щораз, як очима стрічались,
Розсипалися іскри з-під брів…
Ми сиділи навпроти зорі.
 
… Будь-який народ бачить у жінці те, до чого він спромігся дорости, піднятися на сходах внутрішнього собору. Хіба можуть позмагатися поети Греції чи Півночі своєю ніжністю і благородством з присвятами Ситі і Джамаяті ведичної індії?! Та чи рівновеликі їхні храми?!..
 
Розплетену косу твоєї зими
Розчісує вітер густими снігами.
Воронячий крик і сполоханий гамір
Безсило пручається в небі крильми.
Та вже не злякати ту зоряну мить,
Що так спалахнула уроче між нами.
Розплетену косу твоєї зими
Розчісує вітер густими снігами.
У вічність сурмлять привечірні вогні.
Вдягаються в біле незаймані гами.
І хмільно хитається світ під ногами:
Спасіння у погляді ловимо ми –
Розплетену косу твоєї зими.
 
Насолода! Але, якщо говорити щиро, було Їй і важко, і надто важко – коли прагнула достойно відтворити високу балетну хореографію, бо Вона, бачте, хоче бути примою. А хто й коли бачив приму без стоптаних до крові ніг?
 
… Строкату хустку одягла й моя яблуня. Радіє барвистості й чарівності мелодії кольорів.
Зустрілися. Вона запрагла порадувати дивом і
тихо пригорнулася до плеча. Невихований
вітер шарпнув тишу й зірвав листя перелітних літ.
Відкрилася сивина скронь і самотність гілки…
 
Яблуня, красива і струнка,
Край хустини на плече поклала.
Музика забутого заграла,
Голос серця срібно погукав:
«Почекай, коханий, почекай –
Ще не все нам осінь розказала…».
Яблуня, красива і струнка,
Край хустини на плече поклала.
«Я піду, а ти мене чекай,
Доки наша зірка не упала…».
Гріє згадка сонячним вокалом
Світ отой, де золотом поткань –
Яблуня красива і струнка.
 
… Відкривати в собі утаємнені глибини і приховані здібності неможливо без променів світла: в душі, в очах, у помислах… Ми ж одягаємо ковпаки страху, оправдань, дріб’язковості, аби приректи
себе на густі й непрохідні сутінки сумнівів…
Під час голольоду слизько –
Втікає кудись опора.
Погода – бабуся хвора –
А поміч руки – не близько.
Вердикт, як отой хлопчисько,
Зірвав таємниці штору.
Під час голольоду слизько –
Втікає кудись опора.
І високо, й зовсім близько
Лунають тривоги в хорах.
Була ще ж надія вчора
І бавила срібним блиском…
Під час голольоду слизько.
 
… Велич будь-якого народу визначають його книги…
Ніхто донині не може змагатися з мудрими високостями аріїв. З їхнього коріння проросли плоть і геній Тараса Шевченка… Але чвари першості затопили порядок букв, складів, мислі, слів…
Підступна німота взяла нас у заручини.
Мудрість наших книг горить на вогнищах власної байдужості й перероджується в мовчання…
 
Час провини мотає в клубок,
Щоби вив’язать сіть мізансцени:
Пальцем тикають. Гляньте, оце ж ми!..
Й заганяють у п’ятий куток.
Вкотре сплачено долі оброк –
Утопили єство у дилеми.
Час провини мотає в клубок,
Щоби вив’язать сіть мізансцени.
Вже віддав на поталу Стрибог
Нашу роль з підмурівками сцени.
Звідкіля ж виглядать Авіценну?..
Книгу й мудрість – розп’ято. Обох.
Час провини мотає в клубок…
 
Зрозуміти творця і зрозуміти цей світ – саме таку мету ставить перед собою автор книг «Теургія» і «В колисці блискавок». І, як справжній майстер високого слова, переймається надзавданням – висловити, донести задум Творця світу реальному – все ще майже так само красивому зовні, але часто зболеному й скаліченому внутрішньо. Звідси й «Теургія» Миколи Боровка. За визначенням словників, цей термін трактується як шлях до спасіння, блаженства, шлях до розуміння самої природи божества, коли людина стає деміургом і творить те, що твориться лише Богом – диво.
Звісно, Микола Боровко, як високоінтелектуальний поет, добре знається на філософії неоплатонізму, філософії Миколи Бердяєва і Володимира Соловйова, а, як відомо, вони особливо причетні до виникнення, формування, розвитку, а потім і розквіту теургії як єдиноправильного шляху буття мистецтва і у мистецтві. Без сумніву – знається, чого вартий лише наскрізний символізм ронделів поета. Але то все лише інтелектуальна обізнаність, необхідна й природня для освіченої людини. Хочу наголосити, що витоки теургії Миколи Боровка, про що свідчить її глибока внутрішня форма, ніби уникли посередництва вище згаданих мислителів і поетів, і напряму міцно вкорінені у те соломонівське прагнення узріти диво… Зрозуміти диво… Повідати його … Бо кожен істинний теург знає багато і діалоги веде тільки серцевинно.
«Теургія» Миколи Боровка – це єдність філософсько-поетичної оди душі, оголеного діагнозу її помилок і хвороб. І спроб дороговказу для неї. При цьому поет-ронделіст намагається повідати нам про душу Всесвіту і кожного з нас зокрема, врешті – українського народу в цілому. До слова, така триєдність притаманна усій творчості Миколи Боровка, що й надає високої внутрішньої вартості в поцінуванні його літературного доробку.
Якщо ж говорити про другу книгу поета, що є складовою «Недільного двокнижжя» – «В колисці блискавок», то варто лише зазначити, що за рівнем амплітуди філософського навантаження вона справжня посестра першій. Одна випромінює дух, а друга – зодягає його у матерію. Тому я не вказувала конкретної книжної адреси цитування ронделів. Зрештою, теургія, інсайд, катарсис – все це хіба не дорівнює блискавці?!..
Отже, «Недільне двокнижжя» – нова книга відомого українського поета-ронделіста Миколи Боровка, має честь запросити Вас до білого танцю – танцю гармонії, краси і пізнання. Зі справжніми книжками завжди отак – танець тільки білий. Бо не ми їх обираємо, а вони – нас. Ось, ця книга вже подає Вам руку:
«… Але на будь-якому полі стебло красується таким, яке тепло зігрівало його…»
Даруйте, затанцювалася, і ні слова не написала про рондель і як тлумачиться термін «теургія» – та не жалкую, бо то все філологія, і не так багато хто добре розуміється на цьому. Мені ж просто хотілося сказати своє – що почула й побачила у «Недільному двокнижжі». Певна, ви неодмінно приймете запрошення, бо також хочете почути, помислити і порадіти. 
Олена ІЩЕНКО,
поет, журналіст
«Українська літературна газета»
№17 (257) 30 серпня 2019

Прокоментуєте?