Феодосій РОГОВИЙ
Неспромога наша пророкувати, чи дійшов Володимир Підпалий – наш земляк з Лазірок – пори творчої зрілості, а чи в натрудженій ході до неї. Та його щойно з’явлена книжка «Вишневий світ» («Радянський письменник», Київ, 1970) варта уваги і цікава передусім своєю несхожістю в барвистому потоці української поезії. Її автор, як ми те розуміємо, оригінальний своїм особливим психологічним способом творення художнього образу. Читаючи його твори, віриш, що пише він не з виразним заміром, не вмисне. Пише з непереможного настрою писати, коли, пройшовши крізь серце і розум, вірші самі того вимагають.
За такого стану, думається, народжувалися рядки поезії «На Ризькому узбережжі», що годящі для епіграфа, може, до всієї творчості В.Підпалого або хоч до визначального її напрямку:
Через піски біжить до моря ліс,
Немов на водопій біжать отари.
Високі сосни, хоч на хмари лізь,
Тим паче – зовсім низько ходять хмари…
Перед очима живий малюнок, організований у доладний ритм. Кількома незатуманеними рядками створено чітку предметну картину спостереженого і пережитого. В ній кожен штрих, кожна деталь конкретні і зримі. А ще прекрасніше – не однозначні, не натуралістичні, а містять в собі асоціації і символи. Відтак, без надмірного «мереження та візерунків» народжено твір, що запам’ятовується.
В чому ж творча індивідуальність Володимира Підпалого, художника слова? Посміємо твердити: в його способі вживати природу в процесі мистецького творення. Йому інакше «бджоли гудуть на густому гудинні», після пострілу в нього «луна покотилася, як віз, понад водою, пірне і згине, не діставши дна». Восени, яку поет обожнює, він милується, як «горбаті гарбузи погорбились й гайда у гарбах за бурти на тік… Звезлись і упокорились, як на жарі овець гурти… Лежать лобаті. Місце лобне безкровних їхніх страт чека… Німує в грудях і холоне, й до пензля проситься рука»… Йому «сади осінні пахнуть димом», а в холод – «мерзнуть зорі в небі сірім, наче лапки каченят», чудово побачив поет «в прозорім дзеркалі затоки зелені щуки, як тички», а на світанку під час сінокосу «копиці маячать, немов дядьки, од горизонта й до горизонта вмиватись поспішають до ріки».
Ці та інші художні знахідки (вони стрічаються здебільшого в пейзажних мініатюрах та настроєвих образках, які у «Вишневому світі» переважають) самі по собі варті доброго слова. Та природа у В.Підпалого – не лише засіб підсилити мистецький ефект і не є чимсь другорядним, допоміжним, підлеглим. В його поезіях вона не служить так званим тлом, фоном, екраном для відтінення настрою, стану чи для композиційної «розрядки», коли пейзаж стоїть собі осібно, відокремлено, осторонь події, хоч вона й відбувається на його тлі, і сам по собі, як такий, нікому не потрібен. Цю ж саму «пейзачину» можна, буває, переносити з твору в твір з подібною ситуацією, вона й там постоїть, прислужиться за екран до того часу, доки авторові набридне нею милуватися.
Якщо ж собі в строфу бере природу Володимир Підпалий, то не з холодної шаноби, а з органічної потреби вжити в процесі творення. Тоді інтуїція творця сформовує, будує з допомогою її деталей мікросвіт думки, почуття, настрою, давши їм ліричний вираз у поезії. Для цього має переконливі і впливові лексичні засоби – звичайність і, сказати б, особливу легкість і невимушеність слова. Якщо й доводиться коли йому вживати новотвір чи задавнене слово, то робить це обачно і лишень тоді, коли в тому крайня потреба, коли конче необхідно створити бажаний колорит або передати якийсь заданий відтінок (це помічаємо, наприклад, у «Заметілі», «Таємній вечері», «Початку осені»). Деталі природи в його творчій лабораторії вступають в органічну, прямо-таки «хімічну» сполуку з фактом чи подією, взаємопроникають, твориться таким чином нова художня якість. Бо ж хіба мусить бути інакше? Адже вона – природа – рівноцінна (але не рівнозначна) з думками і настроями ліричного героя, з фактом чи подією твору, хоч роль її своя і за обсягом, і за якістю.
В.Підпалий притримує, акцентує увагу читача здебільшого на етичних та психологічних моментах, рідше на соціальних, що поетові, як видно, вдається тяжче – думка в таких віршах якось мляво блукає поміж рядками, дух нижче авторових замірів, а образи розпливаються, заледве доходячи виразності («Оповідання про стіл», «22 грудня»).
В деяких віршах збірки чуємо мотиви українських народних пісень, надибуємо зразки фольклору («На Дніпрі», «Золоті джмелі», «Вірш про окрайку у двох одмінах», «Довіра», «Романс», «Запросини» тощо). Все це не вибивається з колії поетового стилю, суголосне його творчій манері і збагачує систему образності.
Крім уже названих, кращими нам видаються поезії з циклу «Струни», «Елегія на березі Дніпра», «Кавуни», «Зустріч осені», «Зимовий етюд», «Ярмарок», «Рідна мова». Є і невдалі, якісь «невисходжені, на закальці», наприклад «Лірична балада». Буцімто все в ній чепурно, гладенько. А от немає серцевини, осердя. Тому й звучать порожньо, як та одутлувата очеретина. А на «Стадо слонів» не варто було витрачатись, якщо вони «напаслись – і поснули. І «тільки зрідка, як вітер набіжить, вони нехотя піднімають вуха…».
Критики вчувають у поезіях Володимира Підпалого сковородинську настроєвість. Правда їхня: вона відчутна в багатьох рядках і творах, у самому зачатті їх народження і звучання в напрямку думки, зрештою, в місткій простоті і заземленості поетичного слова. І он як добре, що воно звучить щоразу виразніше, що у «Вишневому світі» пульсує живий сік з дужого сковородинського кореня. Але кожен творець, якщо він справжній художник, йде не поруч свого мистецького навчителя, не ступає за ним, а йде в його напрямку, розбудовуючи засоби творення в перспективі свого часу і своєї філософії. Прикметно, що і в рецензованій книжці є нова поезія про Г.С. Сковороду «Наука»: «…Тепер і я учуся просто жить, як птах, що знає небо і літає так, як навчився від батьків своїх, а падає, то тільки, щоб розбитись… Тепер учуся вірності. Мені цікаво, чи на світі є людина, яка б могла бодай на мент один до матері моєї дорівнятись… А ще учуся розуміть красу. Тут годі бачити і співставляти. Певніше тут шукати… Якщо не вмреш, то вже щось знайдеш: світ увесь красивий!»
В кінці книжки доладно поставлені «Запросини до мандрів». А в них є рядки: «Як благословиться на світ, як сторона підійме червоний шовк, по голубій холодній траві за синьою птицею ходімо знов!»
Вірну дорогу обрав поет. Читаючи кращі поезії Володимира Підпалого, захоплюєшся, відкриваєш у собі нові внутрішні простори.
Підготував Юрій Роговий
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал