«Якби ми вчились так, як треба…»

 
 
Марія СЕНЕТА
Іванишин П. Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності: вибрані твори / Петро Іванишин. – Львів : ЛА «Піраміда», 2015. – 564 с.
 
«Можливість буття кожної нації визначається наявністю людей, готових у будь-яку мить віддати власне життя за життя свого народу. Ще більше значення має вміння пробудити таку жертовність у свідомості земляків, дати приклад і зразок самовідданого служіння нації, організувати належним чином активний національний елемент та спрямувати його у животворне русло безкомпромісної революційної боротьби» – такими словами розпочинає статтю «Євген Коновалець – актуальний вождь нації» культуролог, політичний аналітик, літературознавець П. Іванишин. Саме «вмінням пробуджувати жертовність у свідомості земляків» і володіє праця цього дослідника «Свобода нації: герменевтика політичної та культурної дійсності». Особливо актуально ці слова звучать у час гібридної війни з Росією, коли є нагальна потреба у віднаходженні таких орієнтирів, що дають відвагу жити або вмирати за рідну землю.

ітко поділена на п’ять розділів, праця добре орієнтує читача у різних сферах сучасного життя: політика, історія, культура і, зокрема, література. Вчений по-новому відкриває дійсність, однак завжди залишається вірним власним переконанням, що можна висловити словами І. Франка: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хоробливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами покрити своє духове відчуження від рідної нації». Збірка вибраних праць стає іманентним результатом попередніх напрацювань автора, котрий вчить «мислити у категоріях збереження, відтворення і примноження нації» (В. Іванишин). Це перша книга дослідника такого широкого політологічного і культурологічного характеру. Виразне націєцентричне мислення прослідковується на сторінках книги.
Слід звернути увагу на хронологічний принцип побудови кожного з розділів. Тут трапляються і зовсім ранні роботи, наприклад, «За інтелігентність інтелігенції» (1994), позначені ще юнацьким поривом, проте не позбавлені об’єктивності та слушності, і статті, написані в першому десятилітті 2000-х років, і зовсім свіжі, створені під враженням подій на сході України, скажімо, «Ідеологічні основи української державності: проблема вибору», «Тарас Шевченко і війна за свободу». Така структура праці дає змогу відстежити формування світогляду дослідника, манеру його письма, спосіб викладу міркувань. Ранні розвідки позначені емоційністю, подекуди публіцистичністю, пізніші дослідження – вислід компетентної руки вченого. Циклічний рух вгору по спіралі, щоразу перегляд основних ідей з метою доповнити уточнити, розвинути.
Заповідь Т. Шевченка «В своїй хаті своя правда, і сила, і воля…» проходить лейтмотивом через усю працю. Це вказує на чітку, виважену позицію науковця, котрий послідовно реалізує принципи національно-екзистенціальної герменевтичної методології.
Ідейними орієнтирами науковця постають Т. Шевченко, І. Франко, Є. Коновалець, С. Бандера, Ліна Костенко, а також автор інколи покликається на дослідників постколоніалізму Е. Саїда, Е. Сміта, А. Мукгерджі, філософів-герменевтів М. Гайдегера, Г.-Г. Гадамера, П. Рікера та ін. Частими є звертання до Святого Письма і відомих христологів з метою звірення власних висновків.
Чітке аналітичне мислення, точність термінології, служіння ідеї – головні риси праці «Свобода нації:…». Спостережливість, вміння швидко реагувати на актуальні події, робити відповідні висновки і, можливо, деякі прогнози – ті риси, що вигідно вирізняють Іванишина-аналітика. Дослідник постулює, що лише національна ідея у різних сферах її реалізації принесе корисний результат для народу. Тільки така настанова призведе до створення Української Соборної Самостійної Держави. Філософською основою для побудови УССД, на думку дослідника, є філософія національної ідеї. Її сенс найглибше зрозумів і найповніше виявив Т. Шевченко, тому ідеї поета для вченого є методологічно імперативними.
Потреба у протистоянні різноманітним антибуттєвим, антидуховним явищам навколишньої дійсності зумовлює культивування модусу боротьби як ефективної стратегії існування та виживання нації під загрозою зникнення суверенітету. Таким є головний акцент цілої праці. Камо грядеши, Україно? До відверто ворожого лігвища Росії чи оманливого, ситого комфорту Заходу? Відповідь на насущне питання знаходимо, за підказкою П.Іванишина, в І. Франка. Промовистою в цьому контексті є стаття «Без русифікації і вестернізації: модернізація від Івана Франка», де однозначно вказано, що лише додержуючись національної ідеї можна зберегти соборність держави і ефективно розвиватись як самобутня та самодостатня нація.
Автор запропонував численні зразки практичного застосування національної ідеї на різних рівнях буття України. Це стосується і вибору ідеології, що мала б лягти в основу побудови держави («Два світогляди в період глобалізації: культурний імперіалізм і культурний націоналізм», «Ідеологічні основи української державності: проблема вибору»), й аналітичної оцінки актуальних політичних подій («Після виборів: перед початком», «Від «стада виборців» до народу (Аналіз результатів місцевих виборів 2010)», «Критерії вибору», «Реванш пристосуванців»), і гідного ставлення до національної історії («Присутність Голодомору: уроки мертвих живим і ненародженим», «Методологічні аспекти вивчення українського націоналістичного руху: національно-екзистенціальна перспектива»), й оцінки письменників України («Ігри з Франком: антинаціонально і не по-науковому», «Фальшування Тараса Шевченка як культурно-імперіалістичне міфотворення», «Український предтеча: Тарас Шевченко, його людина і його імператив»), і аналізу творчості іноземних націєцентричних авторів («Туга за героїчним Джона Толкіна: епістолярний аспект», «Мистецтво й виродження: інтерпретація Макса Нордау»), й проблеми співжиття національних меншин і титульної нації (українців) на території України («Шлях до співбуття: національно-екзистенціальний тип гуманітарного мислення в україноюдаїці Мартена Феллера»), й проблеми наукової етики («Про науку, етику, лайку і ще дещо», «Захист після захисту, або Дещо про новітній тип політичної цезури»), й питання об’єктивного ставлення до квір-пропаганди («У сутінках Содому (Деякі роздуми про феномен гомосексуалізму)») та ін. І закінчують роздуми «Націоцентричні діалоги» (інтерв’ю) на різні теми.
У кожному з названих вище напрямків відчувається власне оригінальне мислення автора, чітка виважена позиція вченого й гострота думки. Інколи в дослідника проступає різкий викривальний стиль, де П. Іванишин не погоджується з популізмом політиків. До прикладу такий епізод: «Програма БЮТу пропонує, на жаль, не якісні проукраїнські системні зміни, а лише косметичну реформу основного закону, який за дивовижним збігом обставин нагадує окупаційну австро-угорську «свинську конституцію» (І. Франко)». Тут виявляється виразний авторський почерк.
Інший важливий момент, на якому слід акцентувати, це здатність конкретно аналітично мислити і робити правильні прогнози. Праці, написані ще на початку 2000-х років, просто-таки вражають злободенністю та актуальністю. Про загрозу військового вторгнення з боку Росії науковець писав ще тоді. Однак на той час такі виступи вважались багатьма маячнею і цілком не потрібними. На превеликий жаль… Дослідник часто спонукає замислитись кожного з нас про усвідомленість свого вибору під час парламентських чи місцевих виборів. Про заборону російських кінофільмів зовсім молодий дослідник писав ще у 1998 р. (!), зокрема: «Ідеться як про зримі включення (на зовнішньому свідомому рівні це): радянська символіка, монументи комуністичним ідолам, імперські назви населених пунктів, ностальгійний показ соцреалістичних фільмів та передач по начебто «українських» телеканалах» та багато ін. І пройшло 17 років (!), поки прийняли відповідні закони, та й то вельми недосконалі у сенсі захисту національного інформаційного простору.
Ділячись із читачем власними міркуваннями щодо політичної дійсності, автор дозволяє познайомитись нам також із закулісними таємницями захисту його докторської дисертації, що викликала таку хвилю полеміки з боку відомих українських та зарубіжних літературознавців («Захист після захисту, або Дещо про новітній тип політичної цензури»). Авторська позиція дає змогу об’єктивно полемізувати з різними деструктивними проявами сучасної науки (групівщина, прихована українофобія, культурний імперіалізм, космополітичні аберації та ін.). Науковець сміливо і наполегливо відстоює обрану позицію. При цьому П. Іванишин далекий від некритичного сприйняття авторитетних писань, що дає йому змогу уникнути суб’єктивності та поверховості.
Від сучасного культурно-політичного становища нації великою мірою залежить її майбутнє. Така настанова спонукає філолога замислитись над вивченням української літератури у сучасній школі. Це і стає предметом розгляду в статті «Мистецтво розуміння (міркування щодо «Концепції реформування літературної освіти в середній школі»). Доповнюючи думки Г. Клочека, літературознавець фахово і вмотивовано доводить необхідність вивчення художнього слова з позицій національно-екзистенціальної методології. Усвідомлення такої настанови є передумовою ефективного навчання літературної спадщини у школах.
Інтелектуальна постать дослідника глибоко пронизує культурну та політичну ситуацію України. Вчений не лише вказує на проблеми держави, а й пропонує шлях подолання тотальної кризи, в якій опинилося наше суспільство. Автор не стоїть осторонь проблем, він активно включається в хід подій і наскільки можна інтелектуально впливає на них, змінює. Логічність, послідовність викладу думок, проникливість дослідника забезпечують праці чільне місце у сучасному гуманітарному та політичному дискурсі.
Ідеї, здатні пробуджувати до захисту України будь-де і будь-коли, орієнтири Т. Шевченка та І. Франка спонукають дослідника до осмислення культурної та політичної дійсності в межах філософії національної ідеї. В цьому ракурсі П. Іванишин виступає послідовником та продовжувачем ідей Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Максимовича, І. Франка, І. Нечуя-Левицького, Б. Грінченка, М. Міхновського, Є.Коновальця, Д. Донцова, письменників-вісниківців, С. Бандери, Р. Шухевича, Ліни Костенко, В. Іванишина, котрі різною мірою і у різних сферах боролися за свободу нації, за українську національну державу. Вважаю, що праця науковця спонукає кожного замислитись над власною національною ідентичністю та своїм місцем в культурній боротьбі за справді незалежне, культурно самобутнє майбуття України.