Визивна самосебність

166

 
Григорій ШТОНЬ
 
 

Ще влада, ще гроші… Та вірші вже, вірші…

Вже ночі коротші, вже тіні чіткіші…

Павло Вольвач. «У Києві». Поезії.

 
Поезія як речник і виплід чи й не самого олюдненого Космосу не є голосом чогось вибірково одного, а світу як щомить діяльно існуючої «істоти», де авторське «я» і «я» Дня і Ночі, Держави, Природи, Культури, Історії не мислимі порізно. Якщо (за Потебнею) кожне слово – образ, то й складником цього образу є семантика двоєдинства суті побаченого, сприйнятого і осягнутого з чимось зустрічно сущим:
 
Не є. Немає. Не збувається
У порожнечі-пустоті.
Та раптом подих забивається
І майже можна по воді…
 
Цим прийомом самочинного поезозбурху без, умовно кажучи, гучномовної «вибухівки» Павло Вольвач користується, скоріш від усього, інтуїтивно. Але, але, але… Якщо віршування – робота, при тому безнастанно новаторська (навіщо продукувати те, що давно було і відбулося), то мусимо брати до уваги, що люблена багатьма мудрагелями даоська дорога до істини у поезії починається із втечі від істин загальновідомих, загальноприсутніх, загальнозужитих. Саме тому вірш Вольвача – це поезоорганізм щонайменше пошуковий. А щонайбільше – непідлеглий інерції змістотворення згідно «законів» всього лиш літератури. Відповідно організована самосвідомість може бути дзеркалом довколишнього світу, а може й почуватися самим світом, де цілковита виключність, осібність, самість неможлива навіть для істот чи сутностей Верховних. Верховних над ким? Верховних чому? Верховних задля чого? Не продовжуючи цей ряд запитань, перейду до жевріючого в кожному з них висновку – окреме є вислідом загального, не роздрібненого в частковостях, а зумовлюваного частковостями. Саме тому я бачу більше ніж бачу, тямлю більше, ніж кажу, висловлюю більше, ніж ословлюю. Усе є усім – то лиш поетична байка. Усе належить всьому, і поет цими належностями оперує як з ними, так і без них.
Зміст і вміст вірша не є виключно віршем: цей вердикт європейська, принаймні, літературна свідомість засвоїла давно:
 
Відкрилося навмання
в ритмах ламких дахів:
зі звинних кілець гріхів
хтось тебе вивільня
тебе що все при ділах
з юрбою. зі світом в тон.
де знову хтось там в молодих тілах
немов ні смертей, ні втом
отак приходиш до тям
життя життям а чуття
таке: над низинним серцебиттям –
ритм іншого Серцебиття
 
Вловність важковловного, світоприсутнього, а не народжуваного задля римованих забавок, адресованих виключно читачеві, – то не найголовніша зваба процитованої віршоматерії. Хоч і цього було б досить для поета, що доволі часто зізнається у любові до всього «тонкого». Принагідно зазначу, що абсолютизація останнього – то не більше, ніж самоомана. Чи примха. Є поетична сув’язь сенсів, смислів, прозрінь, і не поетична. Доробок, скажімо, Малишка (про Нагнибід, Усенків і Ющенків мови нема і бути не може) – це всього лиш поезійна манера вислову того, що безпосередньо і літературно талановито висловлюється. Чи належить це до мистецтва, орієнтованого на всілякі духовні тонкощі – сумніваюся. Бо духовне, це, мушу вдатися до міркувального спрощення, не матеріальне. Його (знову багато чого спрямлюю) немає в словах. Хіба – в інтонації, в деяких елементах форми. Високоартистичним ба й геніальним віршем здійснюється лише натяк на почуте й відчуте життя понадрозумових і понадбуттєвих сталостей немеркантильного ґатунку. Краса, Гармонія, Любов, Самозабутність – то найбільш відомі репрезентанти естетизованого реєстру цнот, приналежних не нам, а Вічності. Ми їх у Неї хіба позичаємо. І, звісно, оспівуємо, чого зазвичай не робить Вольвач. Принаймні, там, де не морочить собі голову всілякими тонкощами. Кожен крок по життю, вулицями Києва і не Києва є, по-перше, неспізнаністю, по-друге, кроком за межі себе, по-третє – вирішуваною чи не вирішуваною проблемою його авторизації. Чим є пересічний україномовний піїт? Галасливим, не галасливим, майже оскаженіло завзятим стверджувачем, утверджувачем, захисником банальностей. До них з огляду на куцість літературного хисту належать і розмаїті любові: до України, до матері, до народу. Або до Лао-цзи чи Сартра, Кіркегора, Будди, Христа, Бандери. У молодого Вольвача – ще Махна, про що нагадую, аби всього лиш нагадати. І цим відтінити разючу одмінність книжки «У Києві» від літературщини старших і сучасних його колег і від всього лиш талановитого Вольвача колишнього. Подарована собі і нам збірка рефлексій світоспоглядального наміру і штибу надзвичайно смілива і надзвичайно ризикована: автор у ній ні за що не бореться, не протестує, не шле нікому проклять, а головне – ні за чим не ностальгує. Хіба летюче печалиться, згадуючи покійного батька, приналежне життю і життям осутнене минуле, де світ був, загалом, таким самим. Хіба менш спізнаним і не настільки дотичним до серця, щоб кожен його порух наштрикувався на подумковий здриг і дуже й дуже шляхетно болів:
 
Аж до зір, аж до самих зневір,
Понад бані туманних конфесій,
Крутять круки зимовий узір,
Підсолоджує кроки ампір
І похрускують грані сецесій.
Поряд видиво. Вимисел. Спам.
Все з тобою, хоч вроді не мусиш…
А повітрю тремтіть – як губам –
Та такому – аж губи прикусиш…
 
Подальший три– і двовірш у цьому поезомалюнкові кличуть уяву й почуття в добу раннього (маю на увазі виключно літературу) романтизму і дещо заплутують мистецтвознавчу версію вираженого. Але ж хіба поезія – то реферат того чи того духовного стану, а не сам стан? Його вірогідність ба й спамовість, безперечно, залежать від точності тих чи тих деталей, проте така сама точність необхідна при оркеструванні наскрізної віршової мелодії «голосами» часу, віку, доби творення і доби асоціювання. Остання – то ахілесова п’ята сучасної української поезії як галузки сучасного українського мистецтва: Європа і ми – то все ще підручникова і музейна, а не «фактурна» суголосність. Працюючі на сьогодні поетичні, прозові, почасти живописні стилі досі залежать від російського і, не так тотально, польського посередництва, хоч, приміром, В. Махно віршує доволі нестандартно й формально модерно. Але то вийняток: куди більш славний П. Мідянка, або Р. Скиба пишуть ніяким стилем і практично – про ніщо. Себто про давно і різноманерно сказане.
Форма – то «паспорт» художнього змісту, і вона у Вольвача розкішна. Чим? Своєю лапідарністю. Чого не скажеш про мистецькі її стратегії, підпорядковані меті граничного осутнення кожного віршотакту, який не зводиться до слів, але в більшості випадків обходиться тільки ними. «Всесвіт – місце глухе…// Десь отам // надвечірній автобус покивує. // І клубочиться небо, й зроста // над шматки, що зчорнілися Києвом». Можна вважати це замальовкою, можна – строфою-вступом, а можна й всього лиш тим, чим наведений фрагмент є – констатацією минущого в минущому, на місце якого обов’яково прийде якась думка, а після неї ще щось і ще. Не таке босяцьке, як вступна тирада, але усамостійнене манерою поетичного викладу. Що ж ці «усамостійненості» об’єднує. Буттєва одномоментність, інсталювати яку з такою світовідчуттєвою природністю дано лиш людям з достатньо розвиненим хистом духовної мімікрії, здатністю прийняти у себе щойно спостережене як давно обжите своє.
К.-Г Юнгу належить дещо категоричне, але цією категоричністю звільнене від лепу необов’язковостей твердження: «Твір мистецтва не людина, а щось надособистісне». Якщо згадати, що особистість – «витвір» ренесансного і післяренесансного часу і що вона знаменує індивідуаційний прорив до авторства не регламентованого, а неповторно «живого», – наведений імператив змушує з видатним пихоаналітиком не погодитись. Принаймні, у тому, що індивідуальність у мистецтві важить менше, ніж усілякі у нім трансценденції на кшталт загальнокультурних контекстів, епохальних ідей, стилів тощо. Зрозуміло, що без Гете, Рільке не було б Стуса. А переважаюче з ними? Теж не було б. Це кажу до того, що культури без культури не існує, як не існує і культури без малих і великих проти неї індивідуальних повстань На рівні тематики, манери й манер, мистецької і не-мистецької філософії, що (йдеться про повстання) народили окремо Шевченка, окремо Лесю Українку, окремо Плужника. Книга Павла Вольвача теж належить до розряду бунтівних. Найперше – проти нього самого, якому пропонував своє товариство Сосюра, почасти вже згадуваний і куди більш творчо значущий Плужник. Але пропонував себе й інтенційний Вольвач, до якого треба було продиратися крізь (малі чи великі – не знаю) хащі прочитаного, аби урешті-решт втямити: мій художній світ – то тільки або передовсім мій. Він не метафоричний, не шабельний (а хотів таким бути і навіть побував), не модерний чи постмодерний, а естетично, світоглядно і сенсово самодостатній. Звісно, після того, як поет дістався у собі до себе. Не яким народився, а яким став. Не без допомоги «супротивної» сторони – усесвітньої і вітчизняної класики, освіти і самоосвіти, поколінєвого поетичного граю, книжок тих, з ким своїми книжками ти став на прю. Питання з питань – задля чого? Щоб (і тут настає черга цілковитої згоди з К-Г. Юнгом) «…вирватися на простір з тісняви і тупиків особистісного середовища, полишаючи далеко позаду всю тимчасовість і недовговічність обмеженої індивідуальності». Обмеженої, дозволю собі вважати, cоціальністю як фатумом і як необхідністю, котра включає не лише земну нашу щоденність, а й щоденність духовну. Щобільш вищі її щаблі і площини митця, безумовно, не обезличують, але й не роблять його персонажем авансценним. Авансценним стає твір, суто сприймацькі стосунки з яким, хоч би як це автора ображало, не потребують аж надто багато біографічної, а з тим і особистісної конкретики.
Не стану твердити, що Павло Вольвач усі ці теоретико-літературні й психоаналітичні передумови й умови творчої своєї реалізації мав на оці і знає, як з ними безперешкодно для себе і всього ним писаного поводитися. Це, зрештою, справи кухонні. Читач має справу з віршами, а вірші – з читачем. Дещо про ці справи вже сказано, а ще дещо додам. Кожен, підкреслюю – кожен поезорганізм Павла Вольвача містить, крім знаку певної якості, певний вихід назовні. Тобто він не визивно герметичний, а визивно світський. І – вищесвітський воднораз. Шо на це вказує? Найперше – повна зневага до красивостей, піднесеностей, схвильованостей, вірностей і зневіреностей. Є реальна реальність і цілком реальні її стосунки з свідомістю. Плюс мистецтво їх увиразнення
 
Сльотаві миготять платформи,
Чергуються підмерзлі ріки.
Дими бузкові, ворон чорний
Понад багатоповерхівки.
 
Ідуть поволі по вагону
Гобой і скрипка – тільки й діла.
Душа і так-то невагома,
Земля важка, але злетіла.
 
А синя музика пускає
У чорну музику червоне.
Христос рождається – я знаю,
Дими хитаються й ворони.
 
А небо світиться на сході,
І щось кровинне, аж солоне,
Тремтить на золотому споді,
Мов затонулі галеони.
 
Міра допустимих відбризків від конкретики тут настільки скупа, що несподівані й екзотичні «галеони» справді спалахують золотом найвищої мистецької проби. Без слів-юпітерів, слів-прожекторів, слів-ліхтариків, з якими лабіринтами вірша снують хіба екскурсанти. Читачі у віршах живуть. І це життя не потребує жодних поетичних котурнів.
Сама ж енергетика – то гість зальотний, що полюбляє обраних і вирізняє обраних. Крім неї, у Вольвачевих творах струмує ще один аналог художнього змісту – глибоко й уміло тамована експресія, задума, печаль, гіркувата на смак щасливість, віра, наді я і, само собою, любов. До багато чого, але й до слова, яке він огранює на свій смак і лад. Гріха в тому нема, бо й слова поступово забріхуються, тоді як ще одною творчою засадою віршописьма Вольвача є чесність. Суто творчих намірів і засобів їхнього досягнення. Хто зна коли він запраг стати Поетом. Тепер ним є. Це в країні високоідейних і високобездарних віршогонів значить багато. Дуже багато.
 

20-23 вересня 2015 р.

Прокоментуєте?



Передплатіть УЛГ у форматі PDF!

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!