РЕЦЕНЗІЯ НА РОМАН-ПЕЧВОРК «ВРЯТУВАТИ БІЛОБОГА»
Автори: українська молодь до 18 років
Жанр: колективний роман-печворк, сучасна проза
Мова твору: українська
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Дата рецензії: 15 жовтня 2025 року
Рецензентка: Тетяна Грицан-Чонка, письменниця, перекладачка, педагогиня, членкиня Національної спілки письменників України
У центрі всесвіту — дитина. «Пустіть до Мене дітей…» — говорив Ісус Христос. Дитина, як носій надії та світла, є символом віри в майбутнє. Доки є діти — є світло, є за що боротися. Усі ми — діти, поки дихаємо, живемо, творимо.
Від імені Тетяни Василівни Грицан-Чонки — письменниці, перекладачки, педагогині, митця — хочу висловити щиру повагу до новаторського літературного проєкту Сергія Батури, який не просто відкриває новий жанр, а й створює простір для духовної співтворчості. Колективний роман-печворк — це не лише жанрове відкриття, а й соціокультурне явище, що об’єднує голоси багатьох в єдину симфонію сенсів. У цьому жанрі я бачу й експеримент, і глибоку метафізичну модель світу, де кожен автор, мов окрема нота, а загальна партитура, наче вияв колективної душі.
Проєкт «Врятувати Білобога» — це не просто дитячий роман, а літературна ініціація молоді в етику світла, добра і творчої відповідальності. У ньому закладено архетипічне протистояння Чорнобога і Білобога, що перегукується з глибинними пластами української міфопоетики. Такий підхід не лише збагачує літературний ландшафт, а й формує нову естетику співтворення, де кожен учасник виступає співавтором майбутнього. Цей жанр — як вишиванка з тисячі думок, мрій і голосів, що творять єдине полотно надії.
У цьому контексті колективний роман-печворк «Врятувати Білобога» постає не лише як літературний експеримент, а як духовна ініціація покоління, що вчиться творити світло в умовах темряви. Пролог Сергія Батури — це не просто вступ до казки, а символічний акт пробудження: він відкриває двері до міфопоетичного простору, де кожна дитяча історія розкривається наче промінь, що розтинає морок.
Особливо вражає географія учасників: від Києва до Хуста, від Дніпра до Івано-Франківська — справжня літературна мапа України, де симбіоз голосів звучить автентично, щиро, з болем і надією. У цьому хорі юних авторів бачимо не просто слова, а спробу осмислити світ, де світло не є даністю, а вибором. І цей вибір — писати, мріяти, вигадувати, бути — стає актом спротиву темряві.
Проєкт Сергія Батури постає не тільки жанровою інновацією, а й педагогічною, культурною, навіть метафізичною подією. Він вчить дітей не боятися темряви, бо саме в ній народжується світло. І кожна історія відгукується кроком до визволення Білобога, а отже, до пробудження світу.
У проєкті взяли участь майже 200 молодих авторів, чиє слово стає мовою всіх нас: мовою життя, мовою природи, предметів, мовою творення. Їхня щирість — рушійна сила, яка повертає Сокола-Рода до дії. Створити море світів мріють усі діти: таких, де світло проникає до кожного живого, де світом панує промінь добра і миру.
Діти сплять і бачать сни. Дитячі мрії, дитячі життєві пригоди, дитячі щасливі, і не дуже, роки. Бо хто, як не дитина? Світло направду шукає чисті душі. У творі — багато світла, тепла, ніжності, бажання жити. І коли дитина проносить усе проміння через своє серце, то сама стає тим світлом: «Дорога до світла», Марія Мазорчук; «Я допоможу», Марія Шаповалова («Бо часом світло не приходить згори — його треба плести»); «Ключ з уяви», Дмитро Дутчак («Таким, де темрява й світло — не вороги, а частини одного цілого. Добро з’являється не з меча, а з мрії… Його пристрій — це не просто технологія. Це ключ. До себе. До інших. До Світла»); «Перша зустріч із морем», Юлія Бойко («Виявляється, що світло не тільки в сонці та в небі, а й у серці кожної людини»); «Коли я виросту — стану політикинею», Світлана Сидоренко (Лана Троян) («…а коли ти простягаєш руку та запалюєш вогонь — світло виривається з полону… Від слова, промовленого в тиші, або від вчинку, зробленого без страху»; «Темрява здається безмежною тільки доти, доки не з’явиться іскра, яка розриває морок на шматки»); «Побудую на руїнах. І майбутнє вирощу», Анастасія Павленко («Віра у світло може змінити все…»); «Тіні, світло та щире серце», Анастасія Вєтрова («Твої слова — промінчики світла й надії»); «Пам’ять Карпатських гір», Надія Веркалець (Твір глибоко вкорінений у карпатську міфопоетику, де світло і пам’ять стають щитом проти темних сил); «За крок до влади», Вікторія Вальчук (Сцена з волхвами — кульмінація морального вибору, де світло перемагає не силою, а правдою); «Перша зустріч із морем», Юлія Бойко («Можливо, я — частина цього світла. І я буду боротися, як і Білобог») та інші.
«Кожен край… має свого пупка. Найдальший клин пустельної Верховини, гірський вузол, що розкинув навколо себе променисті гірські хребти, сформовані з найстаріших, праскельних пластів… названий Паленицею. Це — роза вітрів, а ще — роза вод. З цього кута вони просочуються на всі сторони світу: до південного заходу — джерела Васеру, до сходу — джерела Серету і Перкалабу, на північ — джерела Черемошу» (Станіслав Вінценз, «На високій полонині», книга II «Нові часи — Звада»).
Україна має той «пупок» — Говерлу, вершину Карпатських гір. А озера Карпат створюють те лоно, де народжується світло, життя, людський час — тут і там, у вимірі позачасся. У колективному літературному печворку таким життєдайним лоном є око синіх гір — Синевир. Він є місцем відновлення балансу, де природа Карпат, озеро Синевир, лебеді постають символом повернення до джерел, до гармонії. А пір’їни, білі й чорні, у крилах братів є знаком прийняття одне одного, взаємного збагачення. І безперебійно звучить музична метафора: «клавіші рояля» (з епілогу Анні Ксандр) — день і ніч, як акорди єдиного твору: Марія Мартинюк, «Подорож уві сні» («Раптом десь на обрії, де Карпати зустрічаються з небом, з’явився яскравий промінчик світла…»); Єлизавета Семидочна, «Літо» («Ми підіймались на Шпиці… бачили звідти Говерлу… дійшли до озера Несамовитого»); Владислав Висоцький, «Як Данило світ врятував» («Ти на горі Шпиші. Саме тут наші тіла були знайдені без крові й плоті»), а Чорнобог сумнівається в дитячій щирості, бо його основними принципами вчення були зверхність та безжальність: «Ти, хлопче, як і всі, хочеш знайти правду. Але чи витримаєш її вагу?».
І вже кожен дитячий звук має силу, цілющі властивості, вічність, бо балансує між добром і злом. Юнаки та юнки говорять голосно і пошепки, говорять мовою гір, говорять серцем. Тому й боїться Чорнобог того звуку, щоразу, чуючи дитячі голоси, вигукує: «Замовкни…».
Український філолог, історик церкви Митрополит Іларіон вбачав в українському сюжеті створення духовного світу й душі добрим богом, а матеріального світу — злим.
У Пролозі Сергія Батури «Світ на межі згасання» подія відбувається біля містичного озера Синевир, де двоє лебедів, Білобог і Чорнобог, щоденно змінюють день на ніч. Та одного разу трапляється зрада. Чорнобог, втомлений від галасу денного світу, вирішує захопити владу, порушивши ритуал. Світ опиняється на межі вічної темряви, а діти — під загрозою ніколи не прокинутись…
Білобог, ув’язнений у хмарному палаці Чорнобога, благає Сокола-Рода про допомогу, адже сонце не зійшло, а люди досі сплять. Тим часом Чорнобог влаштовує бенкет, прагнучи визнання своєї влади над добою. Боги обурені, бо без світла їхні сили марні. Стрибог, Велес і Сварог готуються до спротиву. Та плани Чорнобога порушує щирий голос хлопчика Михайла. Білобог закликає дітей прокинутись і розповідати історії, щоб відвернути увагу темного повелителя. Михайло ділиться снами, мріями й пригодами, викликаючи гнів Чорнобога. Дитяча фантазія стає зброєю проти темряви.
Діти сплять і їм сняться сни. Діти борються зі злом в уяві й у житті. Діти постають воїнами світла: Діана Ланко, «Розповідь про кохання з першого погляду»: «Голоси. Дитячі, дзвінкі, живі. Чорнобог сахнувся, ніби його обпекло»; Максим Гаврилюк, «Мій сусід — прибулець»: «Пам’ятай, що світло завжди є. — Віра, Сергійку. Довіра. Надія. Любов. Це те, чого Чорнобог не витримує. Якщо хоча б одна людина вірить у світло — він не може забрати її серце».
І, звісно, на допомогу дітям приходить увесь світ: дзеркала, амулети, камінчики, ліс, хатка, шафа, іграшки, нитки, жуки, пеньки, водні плеса рік і озер, море, риби, скло, ложечки, тарілки, музичні інструменти, трембіти, сопілки, звуки вітру, луна, шапочки, котики, собаки, пташки, штучний розум, комп’ютерна техніка, ключі, монети, дзвіночки, голки, рушники, пісні, вишиванки, стіни, скелі, жар-птиці, тваринки, квітки, лісовики, долини, цілі плаї з луками…
Власне сумління, совість, поклик, спогади, знання, відчуття любові, співчуття, радість, натхнення творити — і лісовик Веледуб. І, безперечно, бібліотека. «Книга, на якій було зображено великий символ сонця і меча на шкіряній обкладинці» (Владислав Висоцький, «Як Данило світ врятував»): «То ревіли трембіти — сурми землі та неба, які сповістили Білобога, що хлопець у небезпеці й потребує допомоги… Сили лісу почули біль і молитви хлопця… Переродження Дуба символізувало нову еру людства. Ту, коли їм потрібен новий поводир, новий лідер знань людських і потойбічних… Дуб тепер поставав як дитя, яке охороняли люди Верховини… Данило стояв перед Дубом. Вітер шепотів, мов голос Ба: “Іди вперед, онуче, твої кроки запалюють світло”».
Творення — дар, а не кара. Це ключ до гармонії. Вигадані персонажі, казкові герої, срібні брами, вікна, ключі, амулети, книги, цілі бібліотеки знань, улюблені предмети побуту, сусіди, друзі, навіть небо, сонце і вітер — кожен хоче доторкнутися до світла, до творення життя, коли лунають голоси дітей.
Так, авторка Тамара Гогсадзе в оповіданні «Мій друг у задзеркаллі» пише: «Єдине, що я дізнався за ці довгі роки суперечок, дружби, ховання та обману — це те, що відображення у дзеркалі єднає ті характеристики, які насправді хоче мати людина…».
Дар’я Ліснича у своїй місіонерській ході «Світло» використовує і руни, і тріщину в порталі, і жуки з їхніми знаками, і зелений амулет, і Ліс Осколків, де: «Дерева, мов живі кристали, тягнулися до неба… немов дзеркало, яке показує не те, що є насправді, а те, що приховано в глибинах твоїх думок…».
Вода стає живою: «…і на його долоні лежала краплина живої води, що пульсувала, немов маленьке серце». Коли й природа, і навіть ніч стають помічниками — це гармонія, що продовжує час, місце, життя. Триєдність світу — як наш Тризуб, як триєдиний Бог, як суть буття: «Я тримала в руках три яскравих джерела: золотий — теплий, як перші промені світанку; блакитний — як небеса у безхмарну ніч; срібний — як відблиск місяця на воді. Тепер я — хоронителька світла всередині себе».
Юнаки та юнки стають мандрівниками в часі й просторі до визначних міст, до відомих людей, до предків, до самих себе: Анастасія Марущенко: «Це було Чорне море, Крим, ще мирні часи, що тепер здаються казкою…»; Ігор Григоренко: «Батьки здивовано дивилися на мене, бо весь цей час я, мов укопаний, стояв посеред Відня»; Євгеній Громик: «Мені дуже подобається грати на бандурі… Моєю мрією є участь у дитячому Євробаченні… І ось цей визначний момент… Україна — у фіналі!»; Аліна Онищук: «Пам’ятаю, як я вперше почула шепіт Вітру… Аккерманська фортеця… де вітер дністровських хвиль танцює з турками на українських землях…».
Ці тексти — не просто дитячі фантазії, а глибокі метафори світла, віри і єдності. Вони доводять, що навіть у найтемніші часи надія народжується з щирого серця, з голосу дитини, з маленької іскри, котра здатна розпалити цілий Всесвіт.
Мрія — це іскра, яка не згасає навіть у темряві. У мирний час вона творить, у воєнний — рятує. Дитячі голоси здатні пробудити Сокола-Рода, зруйнувати темряву, зцілити Білобога. Мрії є світлом, яке не питає дозволу бути. Вони проникають крізь страх, ланцюги, корони й тронні зали. У війні дитина не просто мріє — вона вірить, і ця віра стає зброєю, що несе відновлення. Тому мир — це простір для мрій, а війна — випробування їхньої сили. Та тільки дитячі серця, сповнені світла, здатні змінити хід історії. Бо поки діти мріють, світ має шанс.
Цей роман уособлює спільне дихання покоління, що не боїться темряви, адже несе в собі світло. У ньому — не лише художнє слово, а й духовна енергія, що здатна зцілювати, об’єднувати, пробуджувати. «Врятувати Білобога» — це не кінець, а початок великої розмови про добро, пам’ять, мрію і силу дитячого серця. Це — літературна молитва, вишита з голосів, що звучать у позачасовому просторі, як музика душі. І поки ці голоси лунають, світ має шанс бути світлим.
Завершуючи цю рецензію, хочу наголосити: «Врятувати Білобога» — це не просто книга, а новітній літературний винахід, започаткований Сергієм Батурою. Його жанрова формула, колективний роман-печворк, створений дітьми, відкриває новий вимір творчості, де слово стає не лише засобом вираження, а інструментом духовного оновлення. Це — не експеримент, а народження нового жанру, що поєднує літературу, педагогіку, міфопоетику й соціальну етику. У цьому проєкті молоде покоління постає не як учасник, а як джерело світла. Їхні голоси — щирі, сміливі, метафізичні — стали тими променями, що розірвали морок і дали надію. Вони не лише написали історії, а створили нову реальність, у якій добро має силу, а мрія — форму. І саме тому «Врятувати Білобога» вказує не на фінал, а на початок великої духовної епохи, де діти є провідниками світла, а література — шляхом до гармонії.
З великою вдячністю та натхненням хочу звернутись до всіх учасників і організаторів проєкту «Врятувати Білобога» — до тих, хто творив, мріяв, зшивав світло з голосів, і до тих, хто підтримував, надихав, відкривав двері до нових сенсів. Нехай ваше слово завжди буде сильним, щирим і живим. Ви вже стали тими, хто несе світло не лише в літературі, а й у житті. Нехай ваші мрії не згасають, а розгортаються у нові світи, нові книги, нові добрі справи. Ви — покоління, що не боїться темряви, бо вже вміє її перетворювати на світло. Ваш новітній винахід — жанр колективний роман-печворк — стане джерелом натхнення для багатьох поколінь. Ви створили не просто літературну форму, а простір для духовного єднання, де кожен голос має значення. Нехай цей проєкт живе, розвивається, шириться світом і торкається сердець — як молитва, як музика, як світло.
А кожен, хто доторкнувся до цієї книги, відчує, що творити добро і красу можливо навіть у найтемніші часи. Бо світло — це ви. І поки ви пишете, мрієте, вірите, світ має шанс.
Тетяна Грицан-Чонка,
письменниця, перекладачка, педагогиня
Закарпаття, Україна