Валентина Коваленко. Вишіптування мокшанської бешихи. Черкаси: Видавець Чабаненко Ю., 2023. 72 с.
Другий рік триває кривава війна, «гримить над світом люта битва», кажучи Симоненковими словами, за життя і права України. Таке страшне лихоліття кожна людина сприймає й переживає по-своєму, що й цілком природно. Тим паче талановитий митець зі своїм загостреним відчуттям і розумінням дійсності. Достеменно знаю, що, скажімо, сам факт війни окремим письменникам ніби поставив загату на творчість, поставив суто психологічно. Частині інших, навпаки, ніби проламав ту загату й зумовив особливо плідну творчу працю.
Така преамбула доречна, зокрема, і щодо Валентини Коваленко. Знана поетеса зі своїм цілком оригінальним творчим голосом за понад десять «довоєнних» років майже зовсім не писала вірші, переключившись на прозу, дослідницьку й адміністративну роботу. Неодноразово казала, що лірика «не пишеться». Та варварська московська агресія посутньо вплинула на письменницю саме як поетесу: на сторінках періодики, у стрічках соцмереж регулярно стали з’являтися її талановиті й гостроактуальні вірші, народжені з болю та гніву. Зрештою, на другому році війни з’явилася її збірка з доволі цікавою назвою – «Вишіптування мокшанської бешихи».
Свого часу, особливо після виходу книжок В.Коваленко «Трунок Сварожого рога» (2002) і «Перелесниця» (2006), про них і власний поетичний світ цієї авторки не без видимого схвалення (мовлено доволі скромно!) писали і Степан Процюк, і Ніла Зборовська, й Михайло Слабошпицький… Саме перший із них ужив слово «шаманство», але з означенням – «любовне»… «Але вона, писав про В. Коваленко С. Процюк, – опановує початки поетичного знахарства і міжрядкового шаманізму, знається на пошуку загублених строф і здичавілої ритміки, полюбляє деформувати і регенерувати вірші». В оціночних судженнях про лірику поетеси незрідка вичитуємо характеристичні означення «первісна магія», «язичницька міфологія», «поганські вірування» і под. І все це в контексті цілком правдивих думок про наскрізну, органічну, потому україноцентричність поетичної «методології» та світоглядних творчих позицій В.Коваленко. Дещо інша грань її поетичного світу – густа метафорика, яка відчутно «естетизує» публіцистичну прямолінійність (в окремих віршах!) емоцій і почуттів зі сфери того ж україноцентричного світу. В мілітарній ліриці така риса особливо помітна. Нарешті, зримо інтимізує поетичний простір поетеси її майже перманентне апелювання до локусів роду, рідної хати й рідного села, в координатах яких особливо комфортно чується ліричній «я-героїні», винятково жіночній і чуттєвій. Михайло Слабошпицький колись влучно відзначив, що Самгородок, рідне село поетеси, є її «всесвітом»…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Так широко пишу про раніше окреслений поетичний світ В.Коваленко тому, що практично всі його питомі риси не стерлися «прозою часу», а навпаки, здобулись на новій грані та смислові нюанси в посутньо інших, особливо жорстоких обставинах кривавої війни. Більше того, сама поетеса подбала про тяглість абсолютної більшості граней колись облюбованого поетичного світу й голосу навіть самим укладанням, структуруванням і, – що найбільше одразу кидається в вічі, – промовистою чорно-червоною кольоровою гамою збірки про «вишіптування бешихи» (за дизайн – респект К.Орленко). Але ж у самій збірці майже навпіл із «чорними» сторінками війни – сторінки білі, з уміщеними на них уривками із давненько написаної автобіографічної повісті В.Коваленко «Такий мій рай», доповненої згодом і явленої під назвою «Копанка в бережині». Мистецька місія тих уривків давнішого твору, пронизливо-щемного своєю родинно-інтимною ідилією українського світу, брутально руйнованого протягом століть-десятиліть московсько-більшовицькою «бешихою», доволі виразна: змістовим суголоссям або контрастом (частіше!) надавати смислової рельєфності зображуваним у віршах картинам і подіям теперішнього воєнного лихоліття. А цим самим проводиться думка про одвічну ворожість московитів до світу українського.
Означу тепер хоча б «пунктирно» густу художню полісемантику мілітарних віршів поетеси. Оскільки в заголовку цього тексту згадане «шаманство», то й зауважу передовсім на словообразах цього «таїнства» в поезіях. Звісно, найбезпосередніше й доволі зримо (В. Коваленко навіть відеокартинку власної «ворожби» виклала в мережу ФБ) воно постає у вірші «Вишіптування мокшанської бешихи з України», в якому авторка, витримуючи стилістику і ритміку давніх міфологічних заклинань, творить образ «мокшанского лиха», явленого в іменах і подіях історичних, тих же царів і цариць, які нищили Україну неволею, розбоєм, голодом («Кріпачило, било, / Голодом морило, / московською отрутою / Чисту кров труїло…»). На просторі ж усієї збірки смислові «знаки шаманства» стрічаються дуже часто і в різних контекстах, але сăме сьогоденного воєнного буття: «Так рясно голосіння і клятьби…», «На нас чаїло чорну ворожбу…», «пропастю-напастю», «Злого духа спопелило…», «Й ваш демон / Розхристано завив на болотах», «Ще буде бити збитниця о шлях…», «Рідна молитва відлякує нечисть…», «домовик тупцяє» і т. д. Очевидне «перелицьоване шаманство» бачимо й у вірші «Буча ка-то-ва-на…».
Задля боротьби з лютим ворогом лірична героїня закликає на допомогу всі «помічні сили», знаходячи їх найперше в нашій праісторії, в національній міфології (вірші чи рядки «Бий, Перуне, бий!…, «Терпляче ж усевишніє Сварог…», «Внуки Дажбожі…», бо ж ми «В своїйх богах нагадуємось ревно…»), а також і в силі та незнищенності нашого українського роду (в поетеси інколи – Роду…): «Бунтом бинтую роду я пам’ять…», «Дай, мій праРОДе, сили помічні…», «Бо ми згубили слух до засторог – / Й сліди до Роду біс нам досі плута…», «Ой Роде-Сторожо, / Святий Білобоже…», «Були і є з батьків ми родовиті…» й ін. Можна було б казати про таку собі літературну «гру» з відповідними образами-поняттями та їхніми глибинними смислами, які, втім, в умовах варварської війни, її трагічних перипетій справді стають духовними опорами для людей.
У віршах В.Коваленко війна постає передовсім як велетенська трагедія. Чи не найпроникливіше така її суть показана у вірші, де у відому всім ідилічну магію колискової нищівно вторгається війна – «Ой люлі ж, люлі, / Налетіли кулі…». Зміна єдиної літери в останньому слові – «гулі» на «кулі» – своєю смисловою абсурдністю трагедієзує весь текст-картину.
Ой люлі ж, люлі,
Налетіли кулі
З московського бору
До нашого двору –
Та й діточкам в люлі!
Образ теперішньої війни як трагедії та героїки нашого народу постає в цілій низці віршів, окремими з яких поетеса реагувала на ті чи інші особливо резонансні події лихоліття. Скажімо, поетична мініатюра «Галаснули гуси…» стала реакцією на жахливу страту московітами Олександра Мацієвського за його «Слава Україні!»…
Галаснули гуси –
На небі весіннім кряжі…
Він тихо і гордо схилився на кулі чужі.
Та «Славу Вкраїні» свою
Аж до неба зростив…
І «Славу герою» – відлунили лунко світи…
Навіть із першого рядка – «А зов твій, Азове…» – зрозуміла семантика всього вірша. Справді знаковими поезіями в осмисленні й показі московсько-української війни, в яких відбилася та ж «коваленківська» поетична стилістика з її «шаманством», і реалістичним, сказати б, осмисленням явища, де вороги – то вороги, а герої – то герої, стали вірші «Так рясно болю в цій весні – як рясту…», «Убогий враже, смійся, та не дуже…», «Лукаве кодло брехунів і вбивць…», «За війною – війна…» та ін. У таких віршах немало зрозумілих емоційних сплесків закличних слів, певної публіцистичності звучання, але, як і в ранішій творчості, згадана публіцистичність зовсім не «барабанна», а відчутно охудожнюється оригінальними слововживаннями, інтимізованими проекціями на ліричні «я» чи «ми».
А хмари важкі –
мов дивізія танків – на осінь…
Прицільно на північ дрімучу –
ракети тополь.
Стрибожить мій дух
понад орків рудими покосами –
Стриноженим украми лихом
московських сваволь…
Загалом природно, що виразно контроверсійними постають у збірці В.Коваленко образи України й Московії, наших героїв і захланних ворогів. Справжньому тавруванню останніх присвячено ряд віршів, строф і рядків – «Убогий враже…», «Лукаве кодло брехунів і вбивць…», «Чужих земель кривавий «собіратєль» та ін.
Зверну увагу ще на одну тему. Перечитавши немало новочасної мілітарної лірики й навіть написавши розвідку про тему зради (відступництва, колаборантства) в ній, можу свідчити, що саме Валентина Коваленко чи не найбільше приділила уваги цій болючій для нас (та, власне, й не тільки для нас) темі. Причому, осмислила й відтворила її різногранно.
Один із найпоказовіших у неї текст «Кишить війна. Й запроданці кишать…». Узявши епіграфом до твору відомі слова Симона Петлюри про «московських вошей» та «українських гнид», сучасна поетеса й епіграфом, і текстом усього гострослівного вірша мовить про загрозливість і ганебність явища зрадництва, котре принесло і приносить багато лих на нашу землю.
Кишить війна. Й запроданці кишать:
Вкраїна завошивилась москвою.
Ця вутла змалоросена душа
Ще скільки лих моїй землі укоїть?
Ця одщепенців виплекана рать,
Нащадків кадебешних сіра свора,
Ще скільки буде кату козирять
Та присягать йому на триколорі?
Цей вірш рясніє характеристично-викривальними наличками продажних запроданців (крім вище цитованих іще – «байстрюччя покриток-катрусь», «підбрехачі тупих московських міфів»…), а завершується констатувально-закличною строфою –
На гнид не маєм гребінців густих,
Стовпів ганьби не тесано достоту…
Вкраїнонько Героїв, блокпости
зрости на завошивлену бидлоту!
Іще більше В. Коваленко конкретизує-інтимузіє болючу проблему відступництва у вірші «Що тобі, дядьку, там – в петербурзькій закуції?». Тут поетеса звертається до цілком конкретного свого родича, рідного дядька, батькового брата, який давненько осів у Петербурзі, й «осів» у розумінні відступництва. Можемо казати, що і тут маємо епічну картину, витворену за форматом «краплини води», в якій відбився якщо не всесвіт, то Україна якнайменше. Лірична героїня (власне, сама поетеса) пробує оживити душу рідного дядька «євшан-зіллям» його дитинства в рідному селі, спогадом про топоси Самгородка, що на Черкащині.
Може… А, може ж…
татовий брате скацаплений…
Утла Гетьманка, знай,
ще в коліна хвилиться;
й став під Березовим
рясно зітхає чаплями;
червень підпер Сокурівку
на соняхів милиці…
Та ніяке «євшан-зілля» дядька вже не отямлює, і «пращурів наших / жовті кістки не муляють», і «Мати-Вкраїна не зойкає чорними згуками…». Поетеса-небога добре розуміє доконечну відчуженість колись рідної людини, на яку тепер навіть «домовик самгородський тупцяє»…
Світ межи нами, дядьку,
чужіє дернами.
Внуки співають
«в лузі калину» звеселено!
«Славу Вкраїні»
світ гомонить довірливо!
Дещо окремішньо в цій «зрадливій» темі варто поставити вірші «Доволі слинить феесбешні ряси…», семантика якого загалом зрозуміла вже з першого рядка, та «Біла Русь, а ти ж мені ще біла…», в якому В.Коваленко тему зради виводить, сказати б, на міжнародний рівень, дорікаючи північній сусідці зрадою багатовікового добросусідства. Поетеса у своєму творі апелює до історичних сторінок минулого («Я ж твого Купала присябрила / До свого щирцевого єства…»), дорікає за «чорний страх», який «заціпив» народну душу, за безвольне схиляння перед «власним» диктатором і «братньою» московщиною, за німування щодо участі у війні з Україною…
Біла Русь, а ти ж мені ще біла,
Сіромахо, падчерко москви.
Як луку лукавого вмудрила –
На онучі збавить корогви?
Натомість, витворюючи образ України, нашого народу, який стоїть і переможно вистоїть у цій екзистенційній війні з одвічним ворогом, В.Коваленко у віршах апелює не тільки до теперішніх унікальних наших воїнів-захисників, але й до глибинної нашої історії, до її відповідних сторінок, до наших богів і Бога, до «Слова о полку Ігоревім» і, звісно, до Шевченка. Теперішня очільниця Шевченківського національного заповідника в Каневі, ясна річ, у творенні українського світу, який протистоїть кривавому світові московитської тьми, не могла оминути слŏва й постаті Тараса Григоровича. До низки віршів вона взяла епіграфами Шевченкові слова, згадала його ім’я в окремих віршах і сенсах («Й ладнав Тарасам кайдали нові», «При вас бичі-слова ці на сторожі / поставив би Шевченко-вартовий»), нарешті, завершує збірку віршем «Читаю Шевченка…», в якому витворює ряд життєствердних історіософсько-міфологічних візій…
Читаю Шевченка. А він – за горою гоРА,
І то ж не пологі: вершинами –
в хмари-верші!
Читаю усоте – й оговтуюся щоРАз:
«Все йде, все минає», та лиш не мина ТаРАс.
«Все йде, все минає» — та він на порі.
Як перше…
…Після перших антологій новітньої мілітарної лірики з’являються перші збірки цієї тематики. Певен, що збірка Валентини Коваленко буде одною з кращих серед них…