“Українська літературна газета”, ч. 4 (384), квітень 2026
Оксана Тебешевська «Падолисту барва цитринова». Івано-Франківськ: Місто НВ, 2026. 184с.; іл.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Коли до мого взору потрапляє книжка віршо-текстів, з острахом перепиняю думкування: а чи це не є отак якбудсько заримовані холодні слова, чи це не силоміць припнені повторобрази й загнані в окладинки всупереч читацькому очікуванню й потребі. І як втішально веселкує душа, коли уже доторк-прочитання назви книжки піднімає високо надхмар’ям сумнів, а думність ручкається з почуттєвістю – і ти починаєш розкошувати словесно-образним багатством, виростаєш з дитинності й сягаєш зрілості, летиш у далекий всесвіт, але не покидаєш земної тверді, гонишся за незнаністю, щомиттєво причащаючись при цьому з прабатьківської криниці досвіду…
Оксана Тебешевська – дивовижна поетка, це ота творча особистість, в життєво виказному характері якої досить яскраво й виразно проявлені як фізичні, так і моральні складники натури, її педагогічного фаху, її непоказної увіруваності й, зрештою, основної психолого-філософічної ознаки – україноцентричної ідентичності. Її українство не голосно-показне, а органічно проявне, таке, що з її погляду чи першої мовленнєвої фрази розфільмовує усю гаму кольористики творчих діянь, власне, таке, що кличе і перетворює слово у змістовний чин.
Жаль і біль втрат молоденьких синів і дочок сплаканої України; спілкування з фронтовиками й укладання документальних есеїв у своєрідну антологію пам’яті про загиблих земляків; повернення нації імен визначних постатей, що їх затоптала в небуття червона молотарка сталінізму; навчання нинішньої молоді вміло й достойно переходити з минулого через сучасне у майбутнє – ось ті безцінні коралини історико-гуманістичного поступу, які щоденно нанизує своїм інтелектом літераторка на всеукраїнське духовне намисто.
Увесь віршований доробок поетка, як щедрий веснобуд, розсіяла у семи пластах. «Молодого сонця промені ясні» ‒ цим розділом авторка кличе вірою до осонценої націоперемоги. Хоч і оповите її серце щемом-болем, але вона як жінка-мати голосом-криком зове йти на борню із зайдами, йти «на війну без страху»; вона пояснює, що хоч і гаснуть «домовина і пісні», що надто боленний і «важезний туск небес», та прийде свобода, що «кров’ю здобувається», бо «вічні ми», як молоде весняне сонце відродження. Ця сумовитість дня, але ця увіруваність правдою в наше завтра дихає у віршах «Упав ти вчора», «Побратимові», «Воїни світла», «Мій нескорений народ», «Україні бути!».
Генноукраїнське чуття і відчуття мовного потоку, його розпливності дає можність авторці чаклувати словесною системою, з конкретизованого синонімічного ряду вибирати, як здорові пшеничні зерна на різдв’яну кутю, саме ті слова, що увиразнюють зміст думки, його виспівність.
Оксана Тебешевська дивовижно вправно філософські первні естетизує через образну виразність – і тоді житейськи переборені факти нашої історичної ходи, поступу й западин сприймаються не як чисті метафори творчості, а як живі сторінки чийогось героїчного минулого або ж окровавленого злодійською війною сьогодення…
Писання сонетів – це, за словом Д.Павличка, «пошук духовної істинності людини». Справді, сонет – жанр нелегкий у своїй побудові, у його досконалій формі часто-густо прихована вражаюча ідея; він проявляє свою художню сутність у драматизмі виказу, у своєрідному омузиченні рим.
Покличмо в день сущий надто прозовий видатних і ґеніальних творців світового сонетарію: Д.Аліг’єрі, Ф. Петрарку, Е.Спенсера, Е.По, К.Христова, М.Сервантеса, Ф.Лорку, П.Неруду, А.Гріфіуса, Г.Гейне, Р.Рільке, Г.Ібсена, А.Міцкевича, Й.Дучича, В.Шекспіра, Ш.Бодлера, І.Франка, М.Рильського, М.Зерова, Д.Павличка (особливі його «Львівські сонети», «Білі сонети», «Київські сонети», «Біблійні сонети», «Сповідальні сонети») – і возрадувано нащепімо на цьому колосальному досвіді художньо-інтелектуального здвигу пахуче розгалуження сонетарної форми у поетичному виказі авторського «я» Оксани Тебешевської.
«Галузкою сонетів» авторка стверджує природну сутність взаємозв’язку: корінь-стовбур-крона; вона, як живою водою, заряджає думкою слово, що увібране в позолоту образу; вона як філософ-провидець накреслює думний пунктир, який читач втішно переведе у розшифроване зрозуміння. Кожним сонетом в’язанки літераторка засвічує певність й увірність у духовність і, власне, у смисл земносутності людини як мислячої істоти: не здатись течії буднів, «не впасти, вистояти на вітрах», гордо возносити до місійності слово, бо воно як нотоносець життя, незнищенне, коли «з любові зіткане й сльози», бо воно ‒ і меч, і пісня солов’їна; вона, наче воїн зі щитом, гарантує: «ми рабства не носитимем ярмо», нас ворог не перемеле «на часу жорнах», бо в нас «є правда і найвища суть».
Громадянський апофеоз прострілює у тих сонетах, де поетка виступає з утвердним голосом нації пам’ятати колишнє, але виборювати прийдешнє, твердість стійку закорінювати в рідну землю:
«Лиш меч всесічний допоможе нам
На цій святій землі собою бути…».
І авторка, мовби навперейми, шле думку навздогін думці, освітлюючи нашу путь: «Орати, сіяти, рости й цвісти, бо ми за землю цю святу в одвіті»; вона виставляє гасло слова, яким наддарований поет:
«Світи, як навіть раптом впало небо,
Бо ти живеш, поете, не для себе –
У слові носиш заповіт віків».
Оксана Тебешевська уміє щасливо возз’єднати, якби знютувати в одну цілість історичний факт чи пласт буття з оптимістичним озвуком сьогочасся, де чітко прочитується коренева могуть нації й молодо тривке розкронення («Одержимі», «У неділю», «Покинутий поріг»).
З багатющого словоряду поетки можемо вибирати й розсівати у досвід філософемні вирази, фразеологізми, якими варто заепігровувати окремі твори, чим вказуватимемо на актуальність змісту. Погляньмо, як свіжо й озвучно пливуть ось ці словесні набутки: «Розлука – гірша від катувань», «можна все віддать сьогодні за блаженство на краю безодні», «На прощу йдеш до материнської печалі», «Покинуті, забуті на вітрах, хати вмирають, як і люди», «Чи світло бачимо удалині?», «Бо дух – людської сутності вінець», «Допоки слово українське є, то є народ мій і моя Вкраїна».
«Верліброві окрушини (поцятковані римами)» – це той пласт, у якому пані Оксана пильнує філософічність думки, її тяглість до сократівсько-гегелівських виказів, і тут же не скупиться торкнути смичком класичної римованості, аби закрапкувати плин мовленого («Зеленаво-карий вогонь торкнувся скронь, лизнув ненароком, не змигнувши оком…»).
Поетка якось дивно, немов живописець, проникає у структуру того, що осягає творчою фантазією, першим рядком, наче маляр мазком, уже фіксує коридор думкування, його напрямність: вона видить «мерехтіння тиші», «автографи дощу, що проростають смутком маминого погляду», вона співчуває дзвону-пророку, що «шукав хвилину, аби видихнути біль», по-особливому, по-жіночому бачить-стрічає «світанки, які незмінно встають із сонцем», пророче твердить, що «нині на битву з потворним злом стають і слова-відчайдухи» і що немає в’язниць, які б «могли спинити мою думку».
Десь наче сперечально-заперечувально, або й утвердно-вибухово літераторка підходить до здавалось би увічнених констант правди, зла, врешті й потверджень про істину. Задумаймося над її сентенціями і побачимо-відчуємо вірність пошукової дороги, пристанемо на бік мислительки:
«Так нелегко змінювати те,
Що на довгих роках настояне…»;
«Дорога до прощення
Важка і довга…»;
«Найсильніші
Співчуття потребують
Найбільше…»;
«І навіть заточене лезо коси
Безсиле перед тим,
Що не знає тліну…»;
«Розчарування – пізнє чи раннє –
Болить, як рана…»
«Не стати чиєюсь рабою
Чи тінню безголосою,
А бути собою, – хоч це й не просто…»…
У справжнього майстра поетичної робітні – не віршороба – є надбана роками система художньої образності, невичерпна криниця словесного матеріалу, з якого творча уява вирядковує тексти, де живуть і реалії сущності й фантастичні заглядання у іррасвіти. Специфіка творчості не має якогось однозначного штампопояснення, вона така мінлива, як сама природа і така оціночно незбагненна, як таїнство світотворення.
Попервах тремтливо гортаю сторінки розділу «Падолисту барва цитринова», якось боязко торкаюся першим прочитанням вірша, другого, десятого – тих одухотворених слів, фраз, які розширюють моє уявлення того стану, коли поетка уже не могла не писати, коли, певно, радість то перепинала стежки журбі, то вливалося в піднебесний хорал мольби, або ж самотньо застигала у величному храмі.
Коли великий прозоепік Ірина Вільде в «Окрушинах» стверджувала, що «найдовші хвилини ‒ це хвилини чекання», Оксана Тебешевська кожне слово-константу, як ювелір, покриває позолотою думки і її ліричним відблиском, і тоді нас огортає прочитальне здивування від того, що «чекання – незверстаний текст, що осенева радість – це і «предковічна кленова печаль», що невернуча розлука викрала слова, «неначе літній день росу».
Немало у віршувальній лабораторії пані Оксани таких текстів, де все живе, росте-проростає, молиться небу і сонцю, окроплює довкружжя світлом віри, любові, надії («Така зима сьогодні чиста, біла», «Набуваюся в миті», «Ти у вірш мій прийшов…», «Ода рідній хаті», «Слово», «Втеча у вірш», «Білий вірш»…
На поемному полі, як правило, ліро-епічність виростає з філософської сутності й вирозумлення знакових історичних подій, фактів, характерів. Коли простудіюємо світодосвід творення поеми як жанру з акцентацією на ліричний, епічний, сатиричний, дидактичний, героїчний чи драматичний виказ змісту то, йдучи від «Іліади» Гомера, «Енеїди» Вергілія чи інших міфологічних зразків, тоді упевнимося, що праця над поемним розвитком вимагає презентації сукупності як історико-філосовських зусиль, так і художницьких.
«Слово о полку Ігоревім», «Божественна комедія» Данте, «Енеїда» І.Котляревського, «Гайдамаки», «Катерина», «Марія» Т.Шевченка, «Мойсей» І.Франка, «Прометей» А.Малишка, «Жага» М.Рильського, поемні твори Ліни Костенко («Маруся Чурай»), Б. Олійника, М.Бажана, В.Мисика – це наш жанротворчий капітал. І як радо про це мовити, до нього щасливо долучила своє двопоем’я і Оксана Тебешевська.
Як педагогиня, людина заслужена на цьому поприщі, пані Тебешевська уже збагатила сучасне франкознавство численними студіями, есеями не тільки про Івана Франка, а й про знаковий родовід. Безцінність цих напрацювань саме у тому, що вони несуть в собі відкриття, адже постали на матеріалах історичних архівів, давніх періодик, першодруків, спогадових та епістолярних колекцій визначних вітчизняних та закордонних україністів.
І ось ще одне вкраплення літераторки у франкознавчий набуток – поемний текст «Другий арешт Івана Франка». Здавалось би, історики літератури, біографи І.Франка (І.Басс, А.Каспрук, О.Дей, Ф.Погребенник, М.Гнатюк, М.Шаланта, ін.) уже немало зробили в франкіані. Однак, мало подати оголені соціальні факти або ж розкласти їх в часовій та соціально-політичній ієрархії залежностей, впливів. Важливо ще й збагнути і охудожнити факти, у психолого-накреслювальному плані їх так інтерпретувати, аби з Франка-людини зняти усталений радянським літературознавством «каменярізм», якусь нелюдську твердність, а поглянути на Франка-мислителя, митця у найбагатшому сенсі, як на людину, що сумує-печалиться, помиляється. Ось саме таким Поетом вічної дороги пошуків і видиться літераторці Тебешевській таки живий і непіддатний смерті Іван Франко.
Звичайно, яко дослідниця, пані Оксана тримається історичної послідовності дат, фактів (у Яблунові; зустріч з К.Ґеником; ув’язнення й тюрма у Коломиї, конвой через Станіслав-Калуш-Голинь-Дрогобич-Нагуєвичі), але вона якби відтворює фізичний і морально-духовний стан Франка, його душевні перепитії, уточнення засадничих формулювань і висновкових його кредо. І.Франко став на тривожну дорогу, його нищить несправедливість, «утома нестерпна, скривавлені ноги», перед ним, як перед Ісусом, путь простелена колюччям терня – фізичного й духовного. Але, як великодне збудительське бемкання дзвонів, так і поетове гартоване принципів мажорить з його уяви, з його твердослів’я: жити – для «блага народу, його інтересу», бо лишень у «борні – найправдивіша суть».
І.Франко у трактуванні поетки живе і творить для того, аби розв’язати часом закарбоване: «Хто тяжко так рабством нарід покарав?».
Архиактуальною є ретроспекція в далеке історичне проминуле й перекидання терпкості української недолі в московитські-ярмленні потуги нищення українства і його держави у наш час.
«Ретроспекція мимоволі» – епіложний фінал другої поеми, де показано, як великі гетьмани-волелюбці Іван Сулима, Павло Павлюк, Яків Острянин поклали голови у борні «проти рабства і наруг». Авторка опрозорює день сущий, згрібає з псевдоісторичних трактувань нашої минувшини той бруд фальші, неслави, чим теперішній ворог затінює правду («… Підлі фарисеї волю доконають, щоб ти (Б.Хмельницький. – В.К.) в смерті не спочив!»).
…Прочитано останню сторінку книжки, і ти перед усвідомленням: збагатився, твоя душа наповнилася новим чистим, як вранішня роса, світлом.
Наче з глибокої криниці начераємо естетизму й мудрості з нової книги письменниці Оксани Тебешевської і чекаємо нових з’яв на її творчому столі.
Володимир Качкан,
професор
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.