Володимир Качкан. «Твої слова намножились давно»

784

 (Прочитання книжки Тамари Севернюк

«По дорозі до Храму. Сповідальні звірення»:

Поезія / Тамара Севернюк. – Чернівці: Друк Арт, 2021. – 128с.; іл.)

 

Чув я не раз і не два: поезію посилає Небо. Саме воно через невидимо-космічні ниті вив’язує у душах слова, як це безгрішні діти у великодній порі виплітають барвінком сутність нашого буття.

Та не в кожного спослані думки кільчаться у чесне й правдиве слово, саме у таке, що, напившись світла з висоти, проростає, розкрилюється і тоді носій його не мірчить узвичаєно землею й мирськими дорогами, а підносить власне єство, саму його вартість і життєвий поклик – до того естетичного висотного виміру, до котрого досягаються лише одиниці. Це вибрані й обрані Посланником, Духом, Святістю; це ті, що виосібнюються з громаддя особливим даром не човгатися наосліпки, а йти твердо і гордо, не стогнати перед несподіваним розломом долі, а прощенно упокорювати його; не боятися заходу, а усвідомлено готуватися мисленно й чином стрітися з ним як з несхибною данністю, як із запрограмованою неминучістю, розуміючи у своєму передвечір’ї, що вартовність земного перебування оцінюється, як правило, після ніччя.

Саме такою особистістю, що з благословення Неба зростила у своїх грудях словесний сортовитий сад, виплекує його, нащеплює гарячими думами, звіряючи кожне плід-слово із соборністю небесних світил, із подихом тепловітру, із сакральністю молитовних дзвонів, з даровизною Божого досвітку, – є дивовижної долі жінка-буковинка, поетка, що сидить на самому вершечку українського поетичного олімпу, – це Тамара Севернюк.

Доторкнімося мисленно до слова поетки Севернюк, і перед нами постає-виростає, наче з міфологічних узгір’їв, дивно-предивний музець, що надто тонко, майже невидимо, але чутно й ризилітно приторкається душею до струн передкобзного інструмента – і вже очі слізьняться радістю одкровення, сонячністю розхмареного неба.

Немало у поетичному світильнику літераторки Тамари зблимів-засторог, але це не є бездуховне моралізаторство, недалекий міраж, не глум над людськими хибами, а таки в тональності біблійної науки розрада, пошук думкою вірної стезі до істини.

Направду, деякі вірші читаються як псалми, у яких пребагато Христової мудрості і повчань: «Що хочеш візьми в біле царствіє тьми, лиш любові земної не руш».

Не знайдемо у цій книзі якоїсь награної педантичності, моралізування. Натомість – велике наче місійне повчання читачеві: топити зневіру, а зрощувати й вивеличувати Віру як скарб і як несхибну дорогу до Слова, а воно, це слово, кодує й розкриває усвідомлення Бога, Він же і є Любов, ота філософсько-житейська константа, що стає фундаментом праведного, змістовного життя: «Одна молитва гарячить уста: живи життя по правді. Й більш – нічого».

Кожне релігійне свято авторка не описує як хід, дійство, а невидимо чуттєвим нервом, як вдатна гуцулка писаком на яйці-галунці, виводить смислові контури, і тоді за пунктирним рисунком авторської думки твоя уява нанизує ту бачність і відчуттєвість, які творять уже твої раціо- й почуттєві сфери («Сніги», «Йорданська ніч», «До храму», «Літургія воскресінь», «Благовіщення», «День, як паска», «Воскресіння», «Великоднє», «Він», «Трійця», «Свято», «Зелена відрада»).

Поезія цієї книжки провіяна думною сакральністю, тут не проста фіксація переживань, переходів авторки фізично й уявно через урвища, провалля, охабини земної ходи-тверді. У кожному творі – не стогін, плач та жура за втраченим, а не вгамовно увірувана намоленість до Творця, особлива утишена розмова із тими Силами, що підпирають ходу та приглушують зневір’я, сум’яття, навіть фізичний біль. Має рацію професор Семен Абрамович з Чернівців, бо значну горсть поетичних текстів Тамари Севернюк беззастережно можемо долучити до розряду молитовних, суспільно-громадських, медитаційно-сповідальних.

Творча палітра письменниці просвітлена й запричащена глибокою вірою, що роширює земні береги до осягнення сутності Творця. Вона подає жадаючому вказівник до ходи і промолено вустами й серцем перестерігає, що тутешнє пробування у безвір’ї – це глухомань, це непрохідні дебрі, пропасть, у які, наче в сільце, потрапить душа. І тоді людина не бачить зеленого світла на перепутті, крокує наосліп у невідомість, по суті, вигублює, втрачає сенс безцінного життя:

«Кому і як молитися тепер

За вхід до раю і за вихід з пекла?».

Коли вичитуєш, визбируєш на сторінках книжки словесні вирази, як безцінні діаманти, втішаєшся величчю поетичної постаті, яка, вочевидь, через недоглядність десь загубилася серед претендентів назватися Шевченківською лавреаткою. Вдумаймося у ці фрази, де так багато узаглиблено мудрості: «А мій Собор – капличка з білих літ», «І хтось збагне в цім храмі кам’янім біг часу… І святу його глибокість», «Хтось і мене до тих воріт покликав і окропив легенько хрест судьби», «Схились до любові… Покора любові – то найверховенніша вісь», «…йдеш – як в Божий храм – до Слова, шукати в ньому істину і лік», «Стали двоє: я і смуток долі», «Врешті прахом стане зло і страх біди», «Все – тінь і світло. Світло й тінь. А ми – лиш простір поміж ними», «Але не вічні панства легіони – все до пори: колапс чи лжепрогрес!..», «Які слова… які слова знайти, щоб навернути світ цей до любові?!.», «Душу йому несу – папороть в ній цвіте»…

Мислительно-почуттєві клеми замикаються в час прочитання циклу «Зблиски», інших творів. Це своєрідні однострофні афористичні вихлюпи думки, де в органіці знютувалися «раціо» та «емоціо», де образність словотвору коронує мисль, що відбулася, зафіксувалася («…смерть підносить з землі до небес», «…лиш до розуму зрілості приходить відчуття плинності часу», «в надії і вірі скресає темнота загусла», «коли душі відкрите небо – життя не може бути пеклом», «лиш побравшись зі смертю, життя переходить в безсмертя», «До пам’яті серце прикуте, як воля Отця – до хреста», «Бог послав не на те нас, щоб світ оповити хрестами», «Нестерпно важко споглядать Голгофу і хресну путь, яка в крові лежить», «В красі завжди є смуток і тривога…»).

Поетка Севернюк – майстриня упокорювати жанрове таїнство. Вона часто-густо яко філософиня за глибинністю власної сутності вихлюпує, здавалося б, оголені думки – та вони промовляють як афоризми, що фіксують або стан, або ж напучують до дії: «Вдягніть у праведність серця», «В чужій одежі чуєшся непевно», «Ніхто нас не підніме із безодні, допоки Дух не стане на крило».

Є в книзі своєрідного жанру твори, які назвав би есейною поезією, тією філософськи заглибленою розмовністю, що, наче в світлинах, відтворює реалії далекого дитинства, юної пори. У цих ностальгічних образках дихає висока образність, новаторський відблиск слова, що мовби фіксує народницьку традицію, святковість різдвяної пори. Насправді ж йдеться не лише про спогадовість як манеру вислову, а про утвердження: «Саме тепер пам’ять шукає рятівних закутків світла», «Світ в гріхах стомився, Спас йому вродився…», «Віра – це стрижень, на якому тримається сама сила життя», «Промине час тіней глибоких, відчиняться вікна душ людських», «Отець твій воздасть тобі…», «Кожна людина – рано чи пізно прагне доторкнутись до рятівного джерела», цикл: «Різдвяні пацьорки»: «Ностальгія», «Гора», «Дерево», «Зоря».

Пані Тамара – лірик-філософ, вона надто тонко, аж на відчуття дотику дихання, в’яже чистотою стосунків: він – вона («У світлі кришталю», «З каплиці», «Над часом»).

Слово поетки не гливке, не крихке, воно ціпке, хоча й податливе до того, аби його читач мислячий міг відчувати на дотик поглядом, прочуванням припливу в душу надсильності, спраги до земного життя як передумови й готовності настановити душу на осягнення вічності.

До мистецького естетизму нової книжки Тамари Севернюк чимало додали-вдарували малярсько-видавничого хисту Наталія Муратова, Наталія Ярмольчук, Олексій Карлов та Сергій Мельничук. Завдяки митцям усе в книзі в гармонійній єдності: графічний начерк підсилює слово, а воно ще більше увиразнює духовний орнамент. Це не механічне ілюстрування, це взаємоавторське творення шедеврів.

Прокоментуєте?

Передплатіть УЛГ у форматі PDF!