“Українська літературна газета”, ч. 17 (335), 2 вересня 2022
[…] переводжу увагу від поетичного престолу Марії Вайно – до тугозбитого стоп’ятдесятисторінкового тексту роману в новелах«Редакторка».
Читаю, вдумливо, з редакторською уважністю. Не заземлюю роздуми на коромислі змісту, не дошукуюсь реальності й вигадок в образотворенні – намацую отой естетизм, що омагнічує моє відчуття, що обценьками схоплює погляд, а відтак припинає до сторінок – і вже годі вивільнитися: така оголена й водночас неоспорима правда життя, такий заряд до пізнання і сприйняття бодай відносної істини, що, після зарядженості власного духу добротворенням, так і силкуєшся прокладати думкуванню стезю – до абсолюту!
У книзі Марії Вайно є історії, в яких присутня не тільки новелета, а розлога, епічна, чисто повістева стилістика – і це добре! – бо майстровито зроблено новели: «Шоколад і Він», «Автономії любовей», «Була виставка», «12 дахів над головою» (річ розлога виказом почуттів!!!).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Часто-густо якби спливає на поверхню розповіді ота роздумувальна, наче згусток болю, виказувальна парадигма сутності людського життя, його, борше ніж фізично-фізіологічного, а таки духовного: «…Проте розтерзувала часом амбівалентність, коли два почуття водночас нуртують в тобі, перекриваються, зв’язуються, розриваються, заплутуються і, не помічаючи одне одного, тремтять паралельно, втримуються, а то й зникають у динаміці вибуху, розтріскуються чи живуть мирно, паралельно одне одному в серцебитті нинішньої хвилини. Смерть і Життя. Потреба і Заперечення…» (С. 8). Або: «…Служіння – це коли віддаєш своє життя заради життя іншого, навіть вигаданого, мистецького…
Тут все – на емоції. Попри своє, є ще чиєсь, в якому актори живуть, і воно незаперечне – понад тобою… Іноді здається, що те, інше життя, – категоричніше, вимогливіше, – і ти віддаєшся йому більше, ніж своєму, забувши про особисте, бо воно наче нікуди не дінеться, не втече ні нині, ні завтра, ти його знаєш без режисури… І тоді втрачаєш себе на якийсь цей кавалок часу заради того, іншого… Чужі стоси слів і дій на купу скидуєш… згрібаєш свою і чиюсь волю, емоцію, а потім переполіскуєш все те у воді температури твого тіла – випрасовуєш, одягаєш на себе…» (С. 30-31).
Сторінки роману буквально поглинають тебе, відчуваєш, як авторка вдало деталізує, себто, щедро всипає у канву побутові подробиці, але вони не спливають на поверхню, а якби, ставши зернами, пускають кільці – вростають у грунт оповідної площини. Зразком послужить новела «Гелькур» (ест. мовою: «Відбивач світла»), де саме через деталі розшитий, розпросторений, як домоткане полотно на подвір’ї – до сонця, аби вибілювалося, – отой пишний педагогізм, яким так влучно обагачено письмо літераторки.
Марія Вайно досить тактовно, професійно точно веде читача до творчої робітні писання, власне, творення тексту як журналістсько-інформаційного, так і вищого за рангом – літературного («Сухозлотиця», «Я мислю – значить, я існую» (за Рене Декартом).
Багатющий мовний ресурс письменниці: тут і зразки чисто літературної норми мови, і вдале вкраплення слів регіонального вжитку.
Авторка просто-таки розкошує творенням асоціативних образів: «… ввібрала в себе таку занедбану чоловічу печаль, що ніяково стало обом…»; «Іноді не треба нічого запитувати. Просто перебувати у стані березня, архівуючи миті»; «Краще, краще жити хоч трошки… так облюбованим, ніж роки без любові на холоді…».
Стиль пані Марії наче оквіткований афоризмами-виказами, філософськими зрощеннями: «Ми всі редагуємо себе і світ»; «Старенька сиділа в мандрах своєї задуми»; «Коли людину долає гординя, вона топче інших… На їхніх тілах видається собі вищою…»; «Якщо муки від людини можна якось уникнути, то навіщо ж залишатися з мукою?»; «Тут… – це зупинки наші, запечатані спокоєм…»; «…все треба робити настільки віддано, щоб робота на мене не ображалася»; «Щастя не можна сховати…»;
«…я жінка-каплиця, до якої можна прийти помолитися – і тебе почує Бог…»; «Актриса в образі – це її вибір життя на цей день»; «Сон, як ніч, минає. Це не стала величина реальності»; «Театр – це не просто праця, це – служіння»; «Великі люди завжди заважають стояти мізерним; лякає тих навіть тінь Талантів»; «Титули – прикраси пересічних»; «А служіння не закидаєш глиною…»; «Дні безжально беззубим ротом ріділи в силі»; «Вміти слухати – це рятівне людське вміння… для себе і для когось»; «… є біль, який, як горб за плечима, ніяк не скинеш»; «Без кохання жити – це жити без імені»; «… тілесна смерть – ніщо, якщо є життя любові»; «громадська позиція – це заземлення»; «Коли біда – тоді рятує те, що разом»…
Цей дивовижний ряд ніби розширюється, виповнюється думками, розмислами навіть тоді, коли зімкнулися окладинки книжки, коли її авторство мовби переметнулося в якусь іншу іпостась, що творить уже на іншому естетичному полі.
Добротні тексти теж можуть світитися!..
Володимир Качкан,
письменник, академік Академії наук вищої школи України
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/