Роздуми над трилогією Антонії Цвід «Возлюбленик муз і грацій» та книгою її письменницьких розвідок «Таємниці Тараса Шевченка. Несподівані версії кохання». Ж-л «Київ». № 11–12. 2022. С. 57–74; № 1-2. 2023.
Сьогодні про Антонію Цвід багато говорять, багато пишуть. Вона бажаний гість на вітчизняних і на найпрестижніших європейських літературних форумах, визнаний авторитет серед свого цехового братства. Мають за честь спілкуватися з нею і політики, і посадовці найвищого рівня… Хоча й не таємниця, що Антонія – людина дещо іронічна, добре знає собі ціну…
Пригадую, як Тоня ставала Антонією… Це вже сьогодні вона, озирнувшись, побачить те, у що інколи нелегко повірити… Нині в неї – десятки книг, щедрий перелік міжнародних премій, звань і відзнак. А ще вражає неймовірна палітра її літературних таємниць. Спершу вона «вибухнула» філософсько-еротичною поемою і вінком сонетів, згодом – трилогією про Кобзаря, і я не здивуюся, коли почуємо від неї раптом: «Чому руки в фарбі? Малюю, сьогодні ще йду на етюди…»
Вже не один десяток літ знаю Антонію Цвід і найщиріше заздрю її феноменальній затятості. Задумала – зробила. Це ж яку треба мати силу волі й енергії, щоб із честю й гідністю вийти переможцем у такому грандіозному літературному дійстві. Це, насамперед, про вершинну трилогію про кохання Тараса Шевченка «Возлюбленик муз і грацій». Але сьогодні вже маємо книгу її письменницьких розвідок «Шевченко incognito: Історії кохання», що публікується в часописі «Київ». Те, що робить Антонія, це – своєрідне переселення в пульсуючу енергію тогочасся, вершиною якого був Шевченко. Письменниця залишила сущий світ за вікном і відлетіла – відбула в ті шевченкові часи…
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Перечитую книжки письменниці, часопис «Київ» з продовженням розповіді про Шевченка і живу якимсь дивним чуттям, що я теж переселився в ту епоху, а поряд проходять люди в свитках, пролітають брички, десь чути сміх панянок, у віконечку хатини на Київській Куренівці світиться Тарасове вікно. І не лунає тривога, не летять смертоносні ракети над нашими головами, лише рясне птаство щебече на всі голоси… А зі сторінок нової книги озиваються вродливі баронеси, князівни, графині з ось такими широкополими капелюхами під вуаллю, з туго затягнутими таліями й величезними бантами позаду, які обожнювали талановитого юнака Тараса, а то й втрачали голову через нього… І мене ніби зусібіч овіюють розмальовані італійські віяла першої красуні баронеси Софії Енгельгардт, яка за висловом М. Глінки, «любила музику і… юного Тараса» та всю душу вкладала в його виховання й освіту. Потрапляю на сеанс портретування славетного Йогана Лампі, який змальовував жінок оголеними, а потім «одягав» їх… Чую шурхіт багатошарової спідниці з золотими прошвами Шевченкової рятівниці графині Анастасії Толстої, у юності – доньки капітана Іванова, яка покохала юного художника, і з яким її розлучив нерівний шлюб з графом. Овіюють мене й парфуми неймовірної красуні Ганни Закревської з блакитною квіточкою в косах, чую цокіт бальних каблучків під вальс Шопена… Я вже й сам вальсую з чорнобривою полькою Ядвігою Гусиковською. Її змінює чарівна німкеня Амалія Європеус, яка щойно, переступивши через золоті рами, ступила з картин художника «Жінка в ліжку», «Мотря в покоях Мазепи», «Катерина»…
Стихає музика і я помічаю біля мармурових колон дівчину з Лаврських пагорбів, у товаристві якої зустрів Шевченка поет Олександр Чужбинський: «Она подняла вуаль и показала свое замечательное личико»… Хто вона? Невже Тарасова наречена, седнівчанка Марія Стадниченко, з якою його розлучив арешт і заслання, про що розповіли Антонії Цвід відкриті нею таємні родинні реліквії?
Мені довелося в житті зустрічатися з людьми, які «професійно» зацікавлені Кобзарем. Наприкінці 70-х на столичних Нивках біля озер, часто зустрічався зі своїм сусідом, стареньким Євгеном Кирилюком, який розповідав про Шевченка те, чого я не знав. А ще в свої літінститутівські часи спілкувався з шевченкознавцями Леонідом Большаковим, Петром Журом… Вже не кажучи про київські зустрічі з багатьма шевченкознавцями. Тобто я мав змогу отримати достатню уяву і знання про Кобзаря… І тут раптом – три томи Антонії Цвід, а згодом – письменницькі розвідки!
Я знав її, як прекрасну поетесу, відверту й таємничу, загадкову й нестримну… Спочатку не повірив – Антонія і… романи про Шевченка. Ця недовіра зникла, коли за вікном вже світало, а я і не помітив, що вже прочитаний перший том… Запитань було більше, ніж відповідей. Чому в Тоні під час злетів її магічної майже еротичної лірики, овацій і пошанувань стався такий вибір, який далеко не під силу й багатьом знаним майстрам слова з науковими ступенями. Звідки з’явилася невсипуща енергія, яка відчинила перед нею найпотаємніші двері архівів і бібліотек, «прикувала» до робочого столу? Можна знати про Кобзаря дуже й дуже багато, знати всіх, з ким перепліталася Тарасова доля, нарешті знати до дрібниць той час, ту епоху…. Можна знати, але передати з такою майстерністю…
На моєму столі трилогія Антонії в кольорових закладках, майже святкова. Я вже не просто читаю, я бачу в кожному рядку інший світ, чужий і рідний, скам’янілий і живий, бачу Кобзаря і чую його розмову з друзями, щось потаємне наодинці з коханою, чую окрики солдатської муштри, пекельну тишу казематів. А ще Шевченків сміх на Хропалевому хуторі в селі Млієві, що на Черкащині, коли Тарас гостював у родині Симиренків… І тільки тепер я збагнув, звідки в Антонії бачення Кобзаревої епохи: від безмежних глибин його буднів і свят, від ще не змережаного чистого листа паперу, до відвертості Тарасового олівця… Все це від величної любові до Кобзаря.
Коли, свого часу, була перегорнута остання сторінка трикнижжя, я довго думав, як мало я знав про Великого Кобзаря як про геніального Поета, великого Художника, а найболючіше – мало знав про Шевченка як Людину- Пророка… І лише нині зрозумів, скільки днів і ночей згоріло у пристрасті Антонії Цвід, коли вона писала ці книги. Переконаний, що вона й гадки не мала, що трикнижжя принесе їй особливу славу й визнання, як і остання книга письменницьких розвідок.
Так само я намагався відкрити для себе і водночас зрозуміти, який літературний статус мають книги Антонії Цвід. Художні твори? Історично-пізнавальні? Бібліографічні, чи… Мав розмову з одним відомим художником, який в різні часи, малював з уяви юного Тараса в Керелівці, радісного з незнайомкою, дорослішого на далеких берегах Неви, стражденного в Орську, стомленого просто на портреті… Він читав трикнижжя «Возлюбленик муз і грацій» і сказав мені, що книги Антонії – це альбоми акварелей, інколи малюнки тушшю і олівцева графіка, а можливо, це шматочки смальти з барвистого мозаїчного панно…
А ще здогадуюся, чому все це вдається Антонії, у чому її таємниця. Вона – поет. А для поета не буває ні кордонів, ні заборон, ні взагалі чогось неможливого. Принаймні, я в цьому переконаний, бо написане нею сприймається, як стрункий сонет чи глибинна балада, або як вишуканий верлібр – вільний і розкутий…
Якою буде Антонія Цвід завтра? Чи здивує своїм новим літературним задумом, чи повернеться до своєї першої любові – поезії…. Переконаний в одному – їй не загрожує зневіра, розчарування, збайдужіння. Адже є в цьому світі животворний дух чистого листка паперу, вічна загадка ручки та олівця.