(оповідання-рецензія)
Віктор Палинський – добре знаний в українській літературі як досліджувач похмурих «оцупків потойбіччя» з його вітієвато заплутаними «петлями часу», таємничими «деформаціями простору» та наскрізь «прохромленими просторово-часовими площинами». Вдумливо скомпоновані ним літературно-містичні описи несподіванок, які трапляються з автором та його персонажами, настільки розбуджують уяву, що взявшись за читання переважно невеличких, а проте містких і глибоко філософічних оповідань, вже несила відірватися від неспішно-розважливого плетіння сюжетного полотна твору – такою соковито-ліричною і логічною є мова Палинського. Старанно вирізьблена і майстерно оздоблена зовсім незайвими архітектурними дармовисами, вона підносить його прозу до практично недосяжного рівня (так оцінював прозу Ю. Косача незабутній Ю. Мушкетик).
Віктор Палинський відомий також як автор понад 5000 літературно-критичних матеріалів, мистецьких і культурологічних есеїв, творчих портретів та переважно прихильних відгуків на твори українських письменників. Його літературний доробок теж неодноразово поцінований аналітичним словом української критики, хоча й далеко не в повній мірі. Це дещо несправедливо по відношенню до першорядного представника сучасної містичної новелістики, де він невтомно прокладає свій просвітлений слід на довгі роки. Адже його неповторно-барвисті сюжети так несподівано зваблюють і непомітно «засмоктують» у «паралельні світи», що просто немає сил опиратися магії авторського слова. Як загіпнотизований пітоном крілик, заворожений читач без опору прямує у моторошну пащеку Вікторового «потойбіччя». До речі, на відміну від печальної долі крілика, повістяр із тонким розумінням психіки читача, хоча й без зайвого жалю, нещадно нагороджує своїх персонажів «паралельними» синцями та вивихами, однак неодмінно повертає їх із глибокого потойбіччя у реальний світ і тим самим утверджує давно прописані закони класичного хепі-енду.
Ну, а щодо аналізу творчості Палинського, то я дещо дивуюся безпечності деяких критиків, котрі зігнорували фізіологічну боязнь-страх і сміливо взялися за таку тонку роботу. Адже у навіть абсолютно доброзичливому аналітичному тексті, як ото, приміром, у мене, може ненавмисне причаїтися якесь необережне слівце з підозріло неоднозначним тлумаченням, що спонукає імпульсивного Віктора до безповоротного заслання автора такої критики у паралельні світи. З огляду на приземлену достовірність його потойбічних сюжетів я анітрохи не жартую. І хоча я теж панічно боюся подібної участі, все ж схвально оцінюю творчість містера (майстра містики) Віктора Палинського не з природної боязні, а чи там із надмірної обережності. Зовсім ні. І признаюся – пишу цю «рецензію» дещо поспіхом, тому що все ж більше боюся не заслання у незвідані світи, а зовсім іншого.
Річ у тім, що тиждень тому, віддавши Палинському половину названої ним ціни за чергову збірку оповідань (даровані книги не читають – позичені не повертають!), я дещо легковажно запросив його до себе додому з наміром доплатити решту, а заодно подарувати (?!) свою повість-версію «Земля і Слово». На щастя, Віктор категорично відхилив мою пропозицію – насувався похмурий вечір, мрячив дощик – саме за такої погоди і відбуваються «злами часу» і «спотворення простору» в його оповідках. Отож ми обоє розійшлися у доброму гуморі і я був немало втішений його відмовою. Бо нащо мені на тверезу голову небезпечні мандри паралельними потойбіччями та позачасові «іншовимірні випадки», які з таким смаком він описав у циклі оповідань про «відчайдушного книжника і безнадійного поета-лірика» Чепа Бурка, котрий мав необережність запросити повістяра у своє скромне холостяцьке помешкання.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Моя пригасла стривоженість і невимовна втіха з того, що Палинський цього вечора не гостюватиме у мене вдома, не мали меж – і цьому була вельми вагома причина. Почну здалеку – по-іншому не можна.
Декілька років тому я влаштував під своїм балконом невеличкий квітник-«звіринець». До цього мене спонукав Антін із сусіднього під’їзду, дружина, донька і онуки якого давно проживають у Бельгії, полишивши 85-літнього дідуся доживати відведеного віку на самоті. Його квартира на першому поверсі приземлено дивиться немитим вікном на північ. Якось проходячи весняною дниною мимо, я уздрів сусіда під похмурим балконом із лопатою у тремтячих руках. Поруч стояв наповнений зимовим сміттям лантух – сусід впорядковував територію, як це роблять усі порядні люди навесні при першому сухому потеплінні. Привітавшись, я делікатно поцікавився, на які такі врожаї він сподівається, адже з північного боку, та ще й у затінку дерев, може вродити хіба що гренландський мох, на що він присоромив мене і порадив теж братися, поки не пізно, за рискаль. Я послухався мудрої поради, бо що там казати – мій куточок між будинком і притуленим до південної стіни невисоким примурком підходив для рільництва значно більше, аніж жалюгідний клаптик сусіда. Щоправда, місце під моїм балконом було також геть захаращеним – таким, як ото описані Віктором Палинським околиці Чеп-Буркового помешкання поблизу «Будинку з кажанами». І навіть ще більше.
Я теж мешкаю на першому поверсі, але мій балкон нависає на висоті чотирьох з половиною метрів від поверхні землі на західному цоколі висотного будинку. Отож, не відкладаючи справу до літа, я негайно взяв лопату, з чистим наміром перевершити сусіда смачно сплюнув на долоні – і за два заходи багаторічну цілину під вікном було піднято. Три самоскиди тлустого чорнозему ще років із тридцять тому охоче висипав мені під балкон незнайомий водій КАМазу всього за пляшку горілки. Були часи! – на дитячому майданчику навпроти мого вікна будівельники саме взялися тоді рити котлован під дванадцятиповерховий дім, так що водій зробив замовлену мною роботу з подвійною вигодою для себе.
Розтривожені перебудовчими планами житлобуду мешканці сусідніх домів, як могли, протестували проти забудови, котра, на їхню думку, у перспективі затулятиме їм світ. І я сам бачив з вікна, як ще діючий тоді молодий юрист Антін у світлі циганського сонця із злісною енергією переконаного протестанта обдирає дошки від загороди навколо котловану і волочить до себе додому. Що тут приховувати тепер через стільки-то літ? – я хутенько одягнув штани і мені теж ще перепало від тої огорожі п’ять-шість добротних дощок на майбутні потреби.
Та зрештою, незважаючи на протести спільноти, бізнесовий проєкт був успішно реалізований і той же Антін серед перших поселенців придбав у ньому чотирикімнатну квартиру поліпшеного планування. Якось, вже значно пізніше, за гальбою пива я запитав Антона, в яку копійчину обійшлися бідному юристові ті хороми? Не моргнувши й оком, він відповів, що йому вдалося тоді збути оті дошки із захисної огорожі за грубу грошву. Я щиро йому повірив, бо ж як не вірити досвідченому правникові? Десь таки, видко, він натрапив на розумного покупця, якому ті сучкуваті дошки були конче потрібні. Наші юристи – вони, як ніхто й ніде, винахідливі були завше, а тим паче у перебудовчі, не кажучи вже про теперішні, безповоротно демократичні, часи.
Та менше з тим. Білий дім став на своє місце і напрочуд вдало вписався в тісний ландшафт. Його глянцева стіна відбивала вранішнє проміння просто на мою грядку, а з призахідної сторони новобудівля майже не заступала сонця. Тож мені вдалося створити живий куточок там, де до того були, обережно кажучи, щедрі розсипи одноразових шприців на звалищі всілякого мотлоху з відхожими закапелками під балконами-лоджіями. А коли я ще й відгородив відвойовану площу невисоким плотиком із кольорових прутиків верболозу і висадив на грядку квіти, то вже з наступного дня зі мною чемно віталися не лише мешканці нашого будинку, а й зовсім незнайомі мені люди.
Та на висаджуванні вітчизняних квітів я не зупинився. На привокзальному ринку за якісь копійки купив насіння в’юнистої іпомеї та ще якоїсь там ліани, що проростає у південній півкулі. Насіння тропіканок довго не сходило, бо ж засів був у квітні, коли за екватором у повному розпалі розкошує осінь. То ж до кінця травня сім’я зберігало в собі генетичну пам’ять південних широт, але ясне сонечко і теплий дощик врешті-решт зробили своє – ліани дружно посходили і хутко пішли в ріст. А як тільки-но вони відкущувалися і буйні паростки стрімко поплелися вгору, то за кілька тижнів простір між сусідніми лоджіями заповнився непрохідною зеленню. Вже у липні вздовж стіни і вверх під балконами буяла непроглядна амазонська сельва!
А де ви бачили сельву без живого тваринного світу? Отож я приволік стару автомобільну покришку, встромив в її вичовгану морду могутні бивні з дугоподібного кореня лози, що корчувато зростає під авіатрасою обабіч дороги на Сокільники, приплів до шини гнучкого хобота та рухомі вуха, пришурупив очі – закрутки пластикових пляшок, а решту голої поверхні покрив грубим плетивом із горіхового лубка. Вийшла голова африканського слона натуральної величини та окрасу. Я підвісив її до обрізаної газової труби, що без прямого призначення обвиває торець дому – сірий гігант визирав із буйних заростів, привітно світив жовтогарячими очима і гострими бивнями погрожував заблудлим бомжам, як живий. Бо що то за джунглі без слона?
Та добрі починання не терплять перепочинку. Аби слонові не було нудно на самоті, я сплів із гнучких прутиків плакучої верби зміюку – намібійську мамбу, а чи амазонську анаконду, словом, довжелезного пітона-удава. Його майже до вертикальності розчепірена паща націлилась отруйним зубом на слона, а зловісний вогонь у зелених очах і роздвоєний язичок, не зважаючи на різницю в габаритах тварин, віщували слонові печальну долю. Трохи оддалік, на обрубках будівельних паль, які при закладці дому під ударами молота-баби чомусь не входили у глибинні грунти, вищірив зубасту пащеку триметровий кайман. Бо що то за сельва без крокодила? А на завершення звіринця – над злегка провислою трубою між лоджією і примурком застиг у стрімкому леті, тобто ширяв у небесах, орел, чомусь більш подібний на доісторичного птеродактиля, хоч я старався зробити його перуанським грифом.
Та справжньою окрасою живого куточка був цілком реальний кіт, який першим оцінив позитивні зміни у навколишньому середовищі і за сонячної погоди полюбляв вилежуватися на спеціально для нього підстеленому уламку м’якого пінопласту. Цей невідомо чий приблуда мав чотири окраси-масті: чорну, білу, сіру і жовту, тож коли він ніжився на своєму ложі, то виглядав як плямистий ягуар, які в незліченних кількостях водяться у нетрях Амазонки та Оріноко. Я його так і назвав – Ягуар. Щоправда, не усвідомлюючи небезпеки, він у перші ж відвідини клумби зацікавився своїм віковічним партнером-суперником у смертельній грі «хто-кого вполює на сніданок» – і для знайомства заліз у пащу каймана розвідати, чи не зачаїлася у пузатому череві крокодила якась сіра мишка. Однак на перший раз все якось обійшлося.
Таким чином, у мене вийшов справжній райський куточок, хоча й дещо з еклектичним набором представників рослинного і тваринного світу. Але хто тепер на таких дріб’язкових деталях розуміється? – перехожі зупинялися і прицмокували язиками, а молоді мами діставали із сумочок мобілки і тішилися екзотичними фотками діточок на барвистому фоні квітника. Закохані пари присідали на високий бар’єр-підпорку, що відділяє клумбу від вузенької проїзної смуги між будинками, і смакували кока-колою чи пивом. І якщо при влаштуванні грядки я виніс із неосвоєної площі сім відер сміття, то тепер пляшок, а чи якогось іншого непотрібу (аж до недопалків!) із «доклумбових» часів вже не було зовсім – поява мого квітника підняла культуру довкілля на допотопну (у біблейському сенсі!) висоту!
Я тішився своїм витвором, як Бог на сьомий день після створення світу. А коли зацвіли ажурні плетива вертикальних руж, розпустилися бутони півоній із криваво-червоною цяткою на ніжнобілому пелюстку квітки і розплющилися очі веселих братиків та золотоликих чорнобривців, то на тлі швидкорослих ліан, які так і закипіли різноцвіттям, мій квітник був справжньою оазою посеред кам’янистої пустелі. Ліани вже зачепилися своїми гачкуватими ворсинками за балкон другого поверху, тож сусідці з четвертого теж закортіло мати квітучі джунглі у себе на вікні. З цього, правда, нічого у нас не вийшло, бо на мою пропозицію опустити з її лоджії міцного шнурка на якомусь вагомому важелику, вона прив’язала на кінці тоненької мотузки всього-на-всього позбавлену відчутної маси порожню пляшечку з-під лаку для нігтів. Настільки невагому, що легенький вітерець розгойдував хиткий шлях угору і тропічна іпомея за таку ціну не захотіла плестися у піднебесся.
Та повернімося до Палинського. Цілком зрозуміло, що якби такий привабливо-загадковий світ потрапив на око Вікторові, то я мав би великі клопоти не лише з недогадливо-скупою сусідкою, а й з усією округою. Бо те, що сталося однієї ночі, Палинський оцінив би своїм досвідченим пером значно драматичніше, аніж я, і уся відповідальність за витівки мешканців мого «звіринця», в якого я вклав живу душу, як це несправедливо не звучить, повністю лягла б на мене, безневинного.
Та все ж без Віктора не обійтись – то ж у моєму подальшому описі подій взяті в лапки фрази прописом належать винятково Палинському, бо без нього я просто безсилий описати те, що відбулося (?) тієї ночі. Для цього потрібно вміти «зануритись у такі лінгвістичні безодні, в яких таємниць мовно-містичних … невимірно». А, крім того, цей мій опи(у)с, як не як, а розлога рецензія на його оповідання – то ж як мені, невігласу, обійтися без викро(а)йок із його неповторних текстів?!.
Отже, ще з вечора «Зорі сяяли, як очі богів. Місячне світло з виразним містичним підтекстом заливало все довкруг і ледь помітно тремтів простір». За вікном стояла «густа нічна тиша, відполірована сяйвом повного місяця, ніби ніхто ще не народився». «Між Небом і землею був Львів» і як тільки на «дах оселі … скотився місяць» і «на чорному м’якому оксамитовому тлі неба його срібло набирало коштовної ваговитості старого, витемненого часом, дорогоцінного металу щонайвищої проби», я вклався спати. А точніше – «пірнув у сповільнений спокій незвіданості інших просторів» і враз втопився «у порожнину нескінченної тривалості», аби «долучитись до вічності», яка у снах «конкурує зі світом лінійної логіки». Солодко засинаючи, «у такі моменти чуєш, як шелестить власна душа». В ці хвилини «душа моя мандрувала печаллю. А печаль … є жалем за самим собою», бо «я був там, де немає нічого», там, де наше вчора «сновигає між світами». Бо, «зрештою, і сни – не що інше, як мандри душі» у стані спокою. «А спокій – це запорука довгих і добрих літ. Бо очищає життя від непотрібу…», який «накопичується з роками при намаганнях розв’язувати часто надумані проблеми». Отже, «сни – це відповіді на питання, яких ми ще не навчилися порушувати».
Через певний час мене розбудив шурхіт дощу за вікном. І не просто шурхіт – плескіт суцільного потоку! Я розсунув штори і виглянув. «Важкі хмари так налягли на розбурхані верхів’я» кленів і вічно зелених туй, «що ті, здавалося, під їхньою вагою аж похилилися. За якийсь час знявся вітроган. Потемніло до густоти. Засвистіла невідома нічна нечисть; захарчало нестямно десь у нетрях… Словом, нічка була саме з тих, що вихолоджує душу… Настирливо закрадався неспокій. І непомітно виповнював завше затишне приміщення… За вікном уже хлюпала справжня злива. Ударив грім. Блискавка зопалу тріснула» у дах сусіднього будинку. «Перед очима постав якийсь сюрреалістичний пейзаж, що немовби вилуплювався назовні з колись добре впізнаваної картинки, поступово виповнював увесь обшир, прибирав силу містичної домінанти. Дерева срібно темніли, обважнілі від потоків напасної води. А декілька» туй… «враз, здалося, виросли до самого неба та, поклавши руки одна одній на рамена, заходилися танцювати шалений культовий танок. І щось не звідси моторошне зависло над усім цим, дочікуючись свого часу й свого простору. Потім – зашипіло, полізло з усіх усюд, хоч і невидиме, але відчутне… Приступ екзистенційного страху просто паралізував» мене і «ввібгав у форму якоїсь нікчемної істоти». Я «приліг на канапу… і накрився пледом. Не допомогло. Надворі продовжувало діятись щось неймовірне. Злива стала просто знавіснілим небесним водоспадом. Буря аж гуділа, прибиваючи все своєю жахаючою вагою до земної тверді». Я «не витримав, зіскочив зі своєї … лежанки і мимовільно знову підійшов до вікна. І одразу помітив неподалік…».
Відчуваєте динаміку слова Віктора Палинського? Та залишмо його слово на деякий час, бо я не лише помітив, а й враз почув – не міг не почути! – настирливий стукіт у вікно. То був розпачливий клич на допомогу, не інакше! Між неперервними спалахами блискавки я побачив, як мій слон непояснимим зусиллям задер свій хобот догори, тарабанить у подвійну шибу вікна і не своїм голосом трубить на всю вулицю Наукову. Всю голову слона під лоджією я бачити не міг крізь засклене вікно, але ж я добре знав, що довжина його носа не дозволяла йому на прив’язі дотягнутися до вікна, незважаючи на досить гнучку конструкцію хобота. Отже, не інакше, як мій слон зірвався з припони і потребує невідкладної помочі! Босоніж, в одних трусах, я чимдуж вибіг надвір, ще не усвідомлюючи, що «мимоволі вдираюся у світи, а чи прогалини між ними, де панують зовсім інші закони буття» і що «у світі є дві нескінченності: космос і людська дурість».
Від порога «мене зустрів вітер із присмаком зелені». Зопалу я мало не вскочив у заповнену водою глибоку яму перед самим порогом, якої ще звечора не було. Щоправда, я не вельми здивувався появі калюжі, бо вже добрих сорок років земля час від часу загадково просідає і провалюється в одному й тому ж місці попри епізодичні намагання ремонтників замостити закляту ямищу раз і назавжди.
За рогом будинку був зовсім інший світ. Перше, що кинулося у вічі – не було слона! Поки я виходив з хати – він кудись зник! Його «заблукані сліди … світилися невичерпною енергією серед невгасаючої сльоти». І перуанського грифа теж не було… Поверхня квітника була суціль вкрита білим снігом. «Сніг … біловихолодив простір … заокруглив різнопрояви суворих ліній. Прибрав зайві задерикуватості…» – у моєму тропічному раю лиходіяла справжня зима! Надійно прив’язана за хвіст до бетонної стіни анаконда тремтіла, аж вібрувала від холоду і засинала просто на очах. Час від часу між завиваннями вітру вона сонно шипіла, а з її роззявленої пащі звисало слонове вухо. Міцно прикручений дротом до іржавої арматури кайман метляв на вітрі вільним хвостом, а з хижої його пащеки скапувала рожева піна і доносився розпачливий лемент Ягуара. Безперечно, що бідного кота спіткала б лиха доля, якби замерзаючий крокодил, як і холоднокровний удав, поволі не втрачав апетиту посеред теплого літа у різнобарв’ї квітника, на який так несподівано впала зимова завірюха.
Про квіти годі й говорити. Усе почорніло й поникло, лише висмикнуті нечистою силою культивовані братики у закрутах вітру навкруг грядки «гасали, накручуючи куці кілометри свободи, хоч і не такої вже дикої, як їм хотілося б». Я нічим не міг зарадити біді, лише допоміг нещасному котові і, не без зусиль розтуливши задубілі щелепи каймана, висмикнув ледь живого від жаху і мокрого до голих ребер страждальця на світ Божий. Ягуар прожогом чкурнув до підвалу. Як він під час шаленої стихії потрапив на зуби крокодилові, для мене й досі загадка! Адже аварійне вікно до підвалу, де він змалку мав постійну прописку, віддавна було незасклене. Що його раптом потягнуло геть від рятівного притулку? Чи хто? Але ж крокодил був на своїй звиклій припоні і на початку зливи лише нерухомо тішився потоками рідної стихії, які з такою приємною прохолодою посеред спекотного літа неждано впали йому на гребінь. Видно, все ж таки, що за недавно виробленою звичкою очманілий від раптової завірюхи Ягуар віддав для сховку перевагу крокодиловій утробі над сирим підвалом, анітрохи не підозрюючи, що сплетений із лози кайман – то живий душогуб. Але я не наполягаю на такому припущенні – можуть бути й інші варіанти, бо «усе зовсім не так, як є … Істина незмінно ковзає повз нас …» Ковзає повз нас…
Відразу ж після порятунку Ягуара сніг на грядці як кип’ячем злизало. Дощ раптово вщух. Вітер заспокоївся і небо враз посвітліло. Наближався рожевий ранок. Слон як у калабаню пірнув… Робити було нічого, та й не мало жодного сенсу щось робити, то ж я зі зверненими до ледь теплого крокодила словами: «ти чуєш яка тихотвань?» поплентався, старанно огинаючи калюжу, до хати.
Я ще довгу годину не міг заснути, намагаючись збагнути те, що сталося. Вкрай збуджений пережитим, я приліг на канапу і лише зі сходом сонця «просто кудись подівся». І перебував там, «де немає нічого», до десятої години літнього дня.
Яскраво світило сонце. Паморочилася голова. Аби повернутися до більш-менш нормальної тями я, насамперед, «вдався до перевіреного способу зняття стресів: хлюпнув … із прихованих запасів півсклянки горілки. І справді – допомогло». Хоча й не зовсім, бо коли я вийшов на вулицю, щоб тверезо оцінити нанесену стихійним лихом шкоду, то остовпів: мій одновухий слоняра, глибоко вгрузнувши ступаками в абсолютно суху глину під балконом, мружився до білосніжної стіни сусіднього дому і по-змовницьки підморгував своєму творцеві, тобто мені, своїм вцілілим кот-дівуарським оком. От тільки його хобот був відвернутий тепер від зміюки вбік до найвищого соняшника, який ще вчора був окрасою квітника і від якого лишився осиротілий штурпалок без розквітлого кошика. Без сумніву, то мій слон від тривалого посту під балконом у приступі раптового апетиту під час грози скрутив соняшникові золоту голову. На розкислій до ріденької каші грядці проглядалися розмиті грозою глибокі сліди, однак квіти, хоча їхні стебла і були геть задрузкані грязюкою, свіжо цвіли, як ніби нічого вночі й не сталося. Щоправда, ліве вухо слона й надалі стирчало з пащеки анаконди, але це вже заладнати не проблема. Пришиємо як було.
Птеродактиль-гриф також повернувся з ночі неушкодженим і втомлено-байдужим оком допотопного філософа спостерігав омитий грозою світ. Тільки стрипки покльованого паперу прилипли до його похнюпленого дзьоба як свідчення невсипущої праці на благо потойбічного світу. А може й паралельного, бо розкидані навкруги сліди його (а чиї ж іще?!) нічних старань явно свідчили про аполітичну, аж до амбівалентності, заангажованість птаха. На розгіллях найближчого дерева злегка лопотіли ще мокрі клапті якоїсь афіші (а я зовсім забув сказати, що грозова нічка не на жарт розгулялася напередодні виборів!) із закликом «ГОЛОСУЙТЕ ЗА КАНДИДАТА …» Жалюгідні «оцупки» пожмаканої передвиборчої програми були геть подзьобані на решето. Як виявилося, плакат-розтяжка був не один такий понівечений у місті – хтось уночі навмисне, до повної відсутності імен, без розбору обдирав білборди із солодкими обіцянками претендентів на папаху. Я висмикнув клапоть паперу з гачкуватого дзьоба похнюпленого птеродактиля і по складах прочитав уціліле прізвище одного з невдах. Але вам його не відкрию, бо однаково не повірите.
По всьому було видно, що зі слів відомого з творів Палинського професора психлікарні на Кульпаркові, у мого птеродактиля відкрилась стара хвороба мозку: «параноя, напевне заразна», то ж я не хочу підставляти його, хворого, під осуд свідомого загалу. Як мінімум, осуд. Хоча, як на мій погляд, птах у психологічному сенсі цілком нормальний. Бо коли минулого літа на грядці звідкілясь завелися – не інакше, як з паралельних світів Палинського! – тлусті безпанцирні слимаки, які до голих штурпаків обгризали стебла чорнобривців, і я спробував згодовувати пришельців-слизняків птеродактилеві, то він ні разу не клюнув на дармову, не з його доісторичної епохи, подачку і по-орлиному зорив у небо.
«Оце так халепа, братове! – універсальна фраза Чепа Бурка», яка пояснює мою утіху, коли я почув відмову Віктора навідатися до мене в гості. Адже уздрівши мій звіринець-квітник, він такого натворив би з ним у паралельному світі, що від створеного мною раю залишилися б жалюгідні «оцупки потойбіччя».
А тим часом на сьогодні куточок живий, чекає наступної весни і лише декоративний плотик, що відгороджує грядку від східців на вулицю Наукову, трохи облупився – тож потрібно буде трохи освіжити його озерним ситником. А принагідно незайве буде запастися для слона свіжим очеретяником з Глинно-Наварійських плавнів, аби на випадок зимової грози посеред літа тварина не бігала світ за очі, а спокійно жувала собі солодкуваті корінці цієї невибагливої болотяної рослини. Бо, на щастя, цього разу все обійшлося – слон завдав невеликої шкоди, всього-навсього проваливши яму перед входом у дім, яку на сьогодні вже вкотре замостили невтомні ремонтники ЖЕКу.
Щоправда, контури провалини все ж проглядаються крізь осілу плитку знову. – То робота вашого слона! – щоразу при нагоді дорікає мені двірничка пані Наталя, котра після тої шаленої ночі вдосвіта, коли «ранішній туман все ще надійно приховував те, що знаходилось у його розімлілому єстві», бачила, як одновухий велетень вертався від школи №66 (!), куди він чкурнув, рятуючись від всесвітнього потопу. Скажемо відверто, що нам усім пощастило жити в епоху, коли до відкриття у Львові ЗОСШ №666 (?!) чекати ще довго, а то б гнаний нечистою силою гігант безслідно щез би у реально деформованому світі, провалившись разом з нами у «прохромлену просторово-часову площину» Віктора Палинського просто перед порогом четвертого під’їзду нашого будинку.
Я внутрішньо опирався спокусі написати таку незвиклу для читача рецензію, але ж здавна відомо, що найпевніший спосіб позбутися спокуси, то піддатись їй. Адже за словами самого Віктора Палинського, «коли сильно чогось запрагнеш, думка постійно працює саме в цьому напрямку, продукуючи все нові й нові ідеї». Однак, незважаючи на те, що «істина проковзує повз нас, бо її тягар міг би просто розчавити», а «питання потребують відповідей … бо подекуди саме відповіді здатні зруйнувати все», я виношу цей опи(у)с на сонячне світло реалій. Бо «Сонце – як сон і ява водночас: виносить нас на нескінченні простори і при цьому тримає на Землі» силою любові, завдяки якій «ми б жили вічно, якби нас любили».
Народжена на землі фантазія Віктора Палинського безмірна: «Я творю це … з нуля. Бо світ довкола як німував, так і німує, залишений напризволяще… А треба у Слові знаходити свої золоті світи … Все можна передати через слово і лише найсокровенніше – через мовчання». Тут він все ж дещо притінює, бо читаючи його твори уважно й розсудливо, бачиш, що саме найсокровенніше ховається в описах та у роздумах повістяра. Інколи парадоксальні, здавалося б, чисто літературні дармовиси, які нібито й не стосуються сценарію твору, у привабливих Палинському сутінках раптом засвічуються реаліями. Адже за його переконаннями «…найбільш реальні у світі речі – це ті, що ми їх можемо побачити лише за якихось виняткових обставин» – побачити у глибинних спалахах думки. Думки великого майстра. «Така жорстка правда життя. А, можливо, – це життя жорстке щодо правди». Адже «Життя – це тільки те, що тут і зараз. Усе інше не має значення», бо ж сказано: «минуле таки має перевагу над майбутнім – воно ніколи не зміниться на гірше».
Ця фраза Палинського домінує у його оповіданнях – він пише про минуле, а чи про те, що зараз, бо майбутнє суціль просякнуте невідомістю. Та й «знати все заздалегідь – то великий клопіт… і великий гріх». Стверджуючи, що «Пізнання інших робить нас мудрими, а пізнання себе робить нас просвітленими», Віктор із оптимістичною просвітленістю зазначає: «Одна з небагатьох доконечних необхідностей впевненого в собі чоловіка – аби на нього чекали десь у теплій затишній домашній оселі… І обов’язково, щоб там, на підвіконні, жеврів вогник, який спроможний здолати хаос». Здолати хаос. Бо «…коли весь твій час оповитий самотою … – втрачаєш людяність у розумінні: здатність відчути іншу людину» – мудре слово учителя, який неодмінно «…знайдеться тоді, коли ученик дозріє».
Тож дозріваймо, Читачу! Покидаймо оманливі паралельні світи сучасності і «остерігаймося своїх давніх страхів». Читаймо і перечитуймо Палинського. Він не лише заведе нас у моторошно-привабливий світ містики, а й неодмінно розплутає петлі часу і – будемо сподіватися! – вкаже стежку до виходу з потойбіччя.
P.S.1: А його я тепер вже анітрохи не боюся. Нехай приходить у гості і ворохобить у моїх джунглях-сельві так, як йому заманеться. Найближчі сусіди мудрих книжок однаково не читають – і ніхто не буде знати про нічні витівки мого звіринця у щедро засіяному «оцупками потойбіччя» паралельному світі Віктора Палинського.
Р.S.2: У вкрапленні про грозову ніч на грядці під балконом я не погрішив проти правди ані на йоту. Ви можете побачити мій скромний витвір у будь-який час дня і ночі. І навіть сфотографуватися в обіймах зі слоном чи крокодилом. А кому дуже захочеться, то й з удавом. Само собою – лише за світлого дня. От тільки тепер зима і я передбачливо роззув слона, тобто прибрав його ноги, бо він, як ви напевне знаєте, – теплокровний. Для чого йому незавидна доля мамонта?! Залишилася висіти на порожній газовій трубі лише одновуха голова з хоботом і почорнілими бивнями. Нічого, прийде скоро весна – взую його як слід, пришию йому ліве вухо і наждачною щіткою до кольору слонової кості почищу ікла-бивні. Перуанський гриф-птеродактиль теж не відлетів минулої осені в ирій і терпляче чекає на весну. І лише Ягуар десь подався у мандри, щоб, як і належиться плямисто-кольоровим котам, приносити самотнім людям хоча б крихітку щастя.