Водоверть Златимира Коларова

Прочитавши книжку коротких і дуже коротких оповідань «ВОДОВЕРТЬ» відомого болгарського лікаря й письменника Златимира Коларова в чудовому перекладі Анни Багряної, задумуєшся в який уже раз над такими, на перший погляд простими й банальними істинами, як добро і зло, життя і смерть, любов і ненависть.
Історії Коларова про це. Вони не придумані, вони висмикнуті письменником із життя, так ніби золоті соломинки з величезної копиці людських доль. Коларов лікар, і ця професія дає йому можливість спілкуватися з різними людьми, вислуховувати їхні сповіді, торкатися больових точок як тіла, так і душі. А це величезний скарб для письменника. Златимир пише в традиційному стилі, без всяких сучасних літературних викрутасів – просто і ясно. Так може писати лише справжній, зрілий письменник, осяяний житейською мудрістю. Істина не потребує позолоти, казав Григорій Савич. Але в цій простоті ховається якась велика загадка, є в них, у тих новелках, щось недоказане, недоговорене, те, що читач має сам домислити. Так, наче письменник усе сказав, ніби усі крапки розставлені, але щось таки приховав від нас Златимимр Коларов, бо після прочитання кожне коротке і навіть дуже коротке оповідання залишає по собі якусь щемку зазубринку, колючку, яка ще довго по тому буде тривожить наше серце. А так пишуть лише великі майстри прози. Ходиш потім і передумуєш, переживаєш за долю героїв, знаючи, що то були справжні, не видумані люди, що вони десь живуть і, можливо, колись знову потраплять до книжки болгарського письменника. Адже всі оповідання з цієї книжки пережиті, передумані, осмислені самим автором, усі вони, як і сам автор, як і його професія – глибоко гуманні.
У світі написано мільярди книг, але небагато з них залишають по собі відчуття любові, людяності, доброти, відчуття затишку й тепла. Історії, розказані Коларовим, із тих, що дають нам надію на майбутнє. Прочитавши їх, віриш, що з нами ще не все втрачено, ще є сподівання, що людство таки не згине у цьому обездуховленому, спаскудженому і оскаженілому світі.
Василь Трубай 
«Українська літературна газета» №21 (261) 25 жовтня 2019

Прокоментуєте?