Павло Матюша. Кокліко. – Чернівці: Видавництво, 21, 2020
Епоха, в яку живе людина, завжди була для неї центральним об’єктом роздумів і художніх зображень, особливо її переломні моменти. Тож не дивно, що доба незалежної, воєнної України, яка шукає свій шлях у майбутнє, знайшла свій відгук також у дебютному романі Павла Матюші «Кокліко». Автор намагається розкрити найактуальніші соціальні, громадянські проблеми та віднайти їхні першопричини, але робить це не через демонстрацію епохи з типовими людьми в ній, а через показ людини в епосі, персони, що репрезентує свій час.
Насправді, «Кокліко» насамперед роман особистості, роман інтимний. У його ядрі – саме людина та її внутрішній світ, а зовнішній макрокосм соціуму перебуває на периферії. Але хіба образ окремого типового представника доби не є її найточнішим дзеркалом? У такий спосіб автор через призму індивіда відображає не лише історичний відтинок із його явищами та колізіями, а й демонструє їхній безпосередній вплив на свідомість та світоглядні орієнтири.
Головний герой твору – не ідеалізований правдошукач та борець за свободу, типовий для української літератури з громадянськими посилами. Центральний персонаж – звичайний чоловік за тридцять, який має слабкості, вади (їх у нього не мало), занурений насамперед в особисті проблеми. У рисах характеру героя чітко простежується нігілізм, плоди ніцшеанства, зрощені на благодатному ґрунті українського зневіреного простору. Чоловік виявляє звичну для доби глобалізації схильність до космополітизму, не тримається за власне коріння, постає типовою людиною ХХІ століття. Єдине, за що він чіпляється, це почуття любові та дружби.
Головний герой – заручник обставин, мученик фатальних помилок. Його постійний супутник – алкогольний дурман, який приглушує біль. Чоловік ховається у сп’янінні. Втеча – улюблений його вибір. Він хоче втекти від проблем, від відповідальності, втекти з багатостраждальної Батьківщини. Але, так чи так, привиди минулого та жахи сьогодення однаково наздоганяють персонажа, і тоді йому доводиться вирішувати, робити вибір на користь світла чи темряви.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Окрім головного героя, на особливу увагу заслуговує композиція роману, який складається із шістнадцяти розділів, розбитих на короткі умовно завершені частини, що перетікають із однієї в іншу. Врешті вони формують цілісну картину, водночас різнопланово розкриваючи її змисли. Крім того самому героєві у певний момент здається, що він учасник гри, великого, безкінечного фільму, де сам вибудовує та змінює штучні декорації, а всі навколо – актори. Він намагається стати персоною-маскою, бо тільки так можна відповідати запитам, стандартам, пробує мислити, як машина: «складає думки у коротші й довші ланцюжки, комбінує їх, редагує, знаходить нові ходи». Залишається тільки вдягнути елегантний костюм, і отримаємо чергового агента Сміта – бездоганного слугу матриці, ланку системи.
Від цілковитого перетворення на робота чоловіка можуть врятувати лише почуття. Кохані жінки пробуджують в ньому пристрасть, енергію, мучать і надихають, друзі підтримують. Всі вони не дають йому втрати здатність до емпатії, остаточно бути поглинутим цинізмом. У такий спосіб усередині персонажа відбувається роздвоєння, злам, що підсилюється стражданнями від утрати Вероніки (справжнього кохання) та неспроможності її забути. Цей процес ніколи не минає без наслідків. Герой починає регулярно переживати сюрреалістичні марення, які автор наповнює яскравою метафорикою та багатоплановими підтекстами.
Загалом роман важко назвати патріотичним. Твір просякнутий індивідуалізмом. Національні проблеми постають у ньому здебільшого фоном або ж причиною особистих трагедій. Але не варто сліпо засуджувати чоловіка й голосно вигукувати «зрада», адже хіба це зрада – бажати повноцінного, щасливого життя?
Ставлення народу до війни висвітлене також не з ліпшого боку, зате надзвичайно правдиво, реалістично, без зайвого пафосу. Найчастіше люди в романі ігнорують війну, ховаються від неї, відкошують або ж наживаються на ній. Ті ж хоробрі, що з готовністю беруть до рук зброю і стають на захист Вітчизни – на сторінках твору гинуть. Таких сміливців мало. Більшість продовжує «голосно сміятися, наче все у світі було чудово». Байдужість проходить через увесь текст громадським замовчуванням.
Для потрактування одного з основних ідейних посилів роману «Кокліко» дуже добре підійде вибрана з тексту метафора червоної кімнати. Окрім поверхової алюзії на обитель пороку з «відтінків», тут можна згадати однойменне оповідання Герберта Веллса, з яким суголосна «магічна влада червоного». Так само булочна «Кокліко» – втілення нездійсненої мрії, опіуму недосяжних горизонтів чи пак ще не досягнутих. Автор не просто так виніс згадане французьке найменування маку в заголовок роману. Ця квітка символізує пам’ять про загиблих.. Кокліко – це тяглість часу, історична спадковість, нетлінна пам’ять поколінь. Кокліко – це вогонь, викресаний спалахом, іменованим життям, що горить, допоки є ті, хто може його підтримувати.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.
На правах реклами. Форсунки на мотоблок – это определенный клапан, который нужен для дозированного впрыскивания горючего в камеру сгорания. Размер поступающего горючего находится в зависимости от рабочего режима мотора. Форсунки применяются совместно с распылителем – устройством, которое гарантирует распыление горючего, определяет его численность, регулирует поток. Поломка сопла понижает КПД мотора по причине неравномерного функционирования цилиндров.