“Українська літературна газета”, ч. 8 (352), серпень 2023
Рец.: Воєнний стан: антологія / Передмова Валерія Залужного. Чернівці : Видавець Померанцев Святослав, 2023. 368 с.
ВИЙШЛА ДРУКОМ АНТОЛОГІЯ “ВОЄННИЙ СТАН” З ПЕРЕДМОВОЮ ГЕНЕРАЛА ВАЛЕРІЯ ЗАЛУЖНОГО
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Антологія «Воєнний стан» (2023) з передмовою генерала Валерія Залужного, видана Міжнародною агенцією «Meridian Czernowitz» у межах проєкту «Поглиблення внутрішнього культурного діалогу в Україні», має українську, англійську та online версії. До антології включені есеї бійців ЗСУ, зокрема Артема Чеха, Артема Полежаки, Валерія Пузіка, Ігоря Мітрова, Олександра Михеди, відомих не лише в Україні, а й за її межами авторів (Андрій Любка, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Оксана Забужко, Володимир Рафєєнко, Олександр Ірванець, Світлана Поваляєва, Макс Кідрук, Юрій Винничук, Горіха Зерня та ін.), журналістів (Віталій Портников, Юрій Макаров, Євген Положій), науковців (Ярослав Грицак, Тамара Гундорова, Елеонора Соловей, Євгеній Стасіневич), колишніх полонених (Станіслав Асєєв, Юлія Паєвська, відома під псевдонімом Тайра), громадських діячів, учителів. Спроби охарактеризувати, тим більше систематизувати цей великий авторський колектив неминуче призводять до спрощення, адже нерідко в одній особі поєднуються волонтер і письменник (Катерина Калитко, Мар’яна Савка, Тетяна Власова), поет і музикант (Сергій Мартинюк), поет і кінорежисер (Ірина Цілик), поет і журналіст, учений і письменник, письменник і громадський діяч і т. п. І всі вони постають амбасадорами української культури у світі.
«Воєнний стан» – це строкатий багатоголосий текст, зітканий із фрагментів, що підтверджують емпатію до тих, хто втратив рідних, друзів, дім, адже «ми нині ‒ без відчуття безпеки, без дому, без бачення майбутнього ‒ як примари, розкидані світом» (з есею Ірини Троскот «Відчуття дому, або Утрачена візія майбутнього»). Наслідки втрати дому як осередку енергетичної підтримки, комфорту, затишку будуть відчутними ще багато років (це вже перевірено на собі, пережито, адже з 2014 року – поза домом), тому ця антологія прояснює стан внутрішньо переміщених осіб, біженців. Чимало спостережень авторів цієї антології підтверджують мої особисті враження, тому здаються точними, достовірними, переконливими.
Тексти, зібрані під одним «дахом», пронизані болем, дуже щемкі, проникливі. Воєнний стан в Україні і в душі кожного з нас… Це, з одного боку, дуже особистісна книга, а з іншого – це книга загальнонаціонального, якщо не загальнолюдського значення, книга нашого героїчного спротиву, нашої колективної пам’яті, що (сподіваюсь!) промовлятиме до майбутніх поколінь. Це україноцентрична книга, адже одним із головних меседжів є формування, за висловлюванням артменеджера проєкту Андрія Любки, «україноцентричного дискурсу в
Європі».
Віра ПРОСАЛОВА,
Це книга невимовно важких вражень про перші дні чи тижні війни, про стан заціпеніння, який охопив українців трагічного 24 лютого 2022 року, розгубленість, відчай, страх, ту межу, що відділяла нас «до» і «після» повномасштабного вторгнення. Це книга свідчень про реакцію на військові злочини проти мирного населення, що вирвали із звичного ритму, викликали нерозуміння і шок від того, що таке можливе у ХХІ столітті й не десь, а у центрі Європи. Це книга про той вибір, який зробив кожен із нас. «Ні. Чому я мушу тікати зі свого дому, зі своєї землі, зі свого священного Києва? Тікати куди? – розмірковує Світлана Поваляєва. – Зрештою, бабуся народила мого тата в окупованому Києві» (з есею «Under the bridge»). Антологія «Воєнний стан» дає уявлення про настрої українців у перші дні війни, про пошуки порятунку, освоєння нового простору, відчуття своєї іншості й інакшості.
Це також книга роздумів про докори сумління, які не дають спати, дихати, жити. Їх чудово передав Євген Положій: «І на цьому шляху нас мучить не ворог. Нас мучить сумління:
Щодня ми докоряємо собі: «Ми робимо замало. Ми повинні робити для перемоги набагато більше!».
Коли ти за кордоном, сумління гризе тебе за те, що ти – не в Україні.
Коли ти в Україні, сумління гризе тебе за те, що ти не на фронті.
Коли ти на фронті, сумління гризе тебе за те, що ти ще не убив ворога.
Коли ти убив ворога, сумління гризе тебе за те, що ти убив мало ворогів» (з есею Євгена Положія «Метаморфози»). Внутрішня зосередженість співвітчизників на проблемі виживання, муки совісті на тлі знищення міст і сіл допомагають зрозуміти нашу ментальність, наш опір загарбникам.
Це книга свідчень про перебування в полоні, звірства рашистів і колаборантів. «Наразі мені 33, – зазначає Станіслав Асєєв. – За цей період життя я пройшов через катування електричним струмом, провів 2,5 роки в російському концтаборі «Ізоляція», звільнився звідти за обміном, знайшов коменданта концтабору просто в центрі столиці та змусив спецслужби його заарештувати. Тепер я ходжу на суди Палича – саме так усі ми називали цього ката в «Ізоляції» – як на вистави: там він кричить, що йому обіцяли свободу і навіть не здогадується, завдяки кому опинився на лаві підсудних» (з есею «Зло мусить мати ім’я»). Цей меседж пронизує всю антологію.
Водночас це книга про віднайдення свого іншого, другого чи навіть третього Я: письменники ставали волонтерами (Сергій Жадан, Світлана Поваляєва, Андрій Любка) або вступали до лав тероборони чи ЗСУ (Сергій Татчин, Андрій Кокотюха, Сергій Пантюк). Згадані імена аж ніяк не претендують на повноту охоплення, а лише підтверджують перехід в іншу іпостась – вимушену, навіть певною мірою екстремальну. «Про що мені писати? Я – гора уламків, мене, наче істоту з-під моста, бояться люди, котрі ще не втратили рідних. Люди лагодять підірвані мости, по яких я ніколи не пройду, бо я тепер under-the-bridge» (з есею Світлани Поваляєвої «Under the bridge»). В унісон їй висловлюється і Сергій Жадан: «Зміна звичних обставин, нагла ситуація тотальної ненормальності, вивихнутості, відчуття великого кривавого зламу, який ти до кінця не можеш осягнути, призводить до певного заціпеніння, завмирання, замовкання, оскільки слова, які ще вчора позначали собою ті чи інші предмети, імена, на які озивалися ті чи інші люди, втрачають свою чинність, виявляються недостатніми для повноцінного мовлення, для пояснення себе, для проговорення світу» (з есею «Хай це буде текст не про війну»). Отже, ці тексти актуалізують проблему омовлення нашого внутрішнього стану, озвучення ненормальної ситуації. «Письменник, який нічого не пише, – це теж, либонь, один із символів війни», – вважає Андрій Любка, адже, щоб писати про війну, потрібен час, певна дистанція для осмислення, а ворог її не дає, щодня обстрілюючи наші мирні міста і села, вдаючись до ракетного терору.
«Воєнний стан» – це відкритий текст, який обростає та, думаю, й обростатиме все новими свідченнями, деталями нашої героїчної боротьби і водночас болючих втрат рідних, друзів. «Кожен із нас переживає воєнний стан у різний спосіб. Кожен має свою систему примирення себе з нестерпною дійсністю. Кожен намагається захиститися від її залізної ходи своїм екранчиком із цифровою картинкою. Іноді ця картинка мирна, іноді войовнича. Іноді вона збігається з пейзажем за вікном, із панорамою, яку бачить камера дрона або з тим, що видно з-під каски. Але за лаштунками усіх теперішніх примирень, усіх панорам, усіх правд, усіх зобов’язань та усіх служінь – щоденний, щохвилинний, щосекундний обмін часу на кров» (з есею Володимира Єшкілєва «Час, обмін і перемога»).
Ця книга проливає світло на те, яких змін зазнали самі автори після повномасштабного вторгнення, як змінився світ і людина в ньому. Трагедійність воєнних буднів позначилася на світосприйнятті, призвела до надмірної чутливості, психічної перенапруги і навіть стану виснаженості.
Окремої уваги заслуговують наративи Олександра Ірванця з есею «Ігорю, бий!», свідомо маркованого тексту, зверненого до молодого поета Ігоря Мітрова і не лише до нього, а й усіх, хто зі зброєю в руках захищає Україну. Лейтмотивом стають рядки: «Ігорю, бий і пиши!/ бий їх усіх це мерзота і покидьки людиноподібні створіння/ і навіть якщо існує бодай крихітна імовірність/ що у тому планктоні з лайна існує крихітна кількість / істот здатних до якогось у собі зростання / і наприклад тобі у бою протистоятиме якийсь майбутній достоєвський/ бий!/ якийсь майбутній толстой / бий не вагаючись / якийсь майбутній тургенєв-тютчев-пушкін-лєрмонтов-єсєнін-бродскій-кабанов бий» (з есею «Ігорю, бий!»). Несподіване, може, навіть парадоксальне поєднання несумісного бити та писати, проте потенційно можливого, адже примхлива Муза може завітати і в окоп, як вона навідувалася до ув’язнених Василя Стуса чи Івана Світличного, даруючи хоча б ілюзію внутрішньої свободи. Наратив «бий!» загалом не характерний для української класичної літератури, яка завжди обстоювала гуманістичні ідеали, але сьогодні він виправданий віроломністю ворога, тисячами військових злочинів, мародерством, катуванням мирних жителів. Що ж до згаданих Ірванцем імен, то майже всі добре відомі, крім Кабанова. Ймовірно, що йдеться про Олександра Кабанова – поета або, можливо, народного депутата від фракції «Слуга народу», колишнього сценариста «Кварталу 95», а нині члена Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, який, починаючи від лютого 2022 року, пропустив половину засідань Верховної Ради, наче війна не торкнулася його особисто. Якщо моє припущення правильне, то сказано сміливо і чесно – насамперед. Цей есей прояснює ситуацію у письменницьких лавах, адже Олександр Ірванець згадує про поранених побратимів і тих, хто воює.
Це книга, яка відбиває погляди, висловлені з різних географічних позицій, меридіанів, широт: Олеся Ільченка – із Швейцарії, Ігоря Померанцева – з Чехії, Олександра Ірванця, Наталки Снядалко, Тамари Гундорової та Ірини Фінгерової – з Німеччини, Ірина Троскот – із Нідерландів, Оксани Луцишиної – зі США, Олександра Гавроша – із Закарпаття. І хоч географічно українці розкидані, розсіяні по світу, але одностайні в засудженні війни, звірств рашистів. «Зло мусить мати ім’я», – стверджує засновник фонду пошуку воєнних злочинців «Ініціатива справедливості» Станіслав Асєєв, який зазнав катувань електричним струмом у денеерівській «Ізоляції», що до 2014 року була культурним майданчиком, а згодом у ДНР була перетворена на концентраційний табір, де піддавали допитам проукраїнськи налаштованих людей. Колишньому в’язню Станіславу Асєєву вдалося притягнути до відповідальності свого ката Дениса Куліковського, відомого як «Палича», зустрівши його не де-небудь, а у Києві. Зло має бути покараним – такий головний меседж його історії. І не лише його, а й багатьох інших рефлексій, свідчень, адже не покаране зло породжує нове зло з геометричною прогресією. Важливо, щоб були покарані не лише виконавці, а й замовники, куратори чорних справ.
Це книга, яка дозволяє індивідуальний досвід адаптації співвіднести з колективним, книга, яка завдяки виявленню і проговорюванню проблем сприяє терапії як самих авторів, так і тих, хто потрапив чи може потрапити в аналогічну ситуацію. Проговорення має бути виваженим, містити ті меседжі, які допомогли б подолати інерцію проімперського мислення.
Водночас ця антологія змушує замислитися над тим, як сприймав і сприймає нас, українців, світ. «І тепер нам знову доводиться зіштовхуватися з тим, що на ментальній карті Європи Україна і далі залишається білою плямою, – наголошує Наталка Сняданко. – До того ж плямою, яка постійно генерує погані новини і небезпеку, що від неї інстинктивно хочеться захиститися. Давно настав час подумати про те, чим саме ми заповнимо цю білу пляму, окрім поганих новин» (з есею «Коли бомба перетворюється на метафору!»). Спостереження авторки про вірш польського поета, прозаїка, перекладача Яцека Денеля, який відгукнувся на авіаудар по Маріупольському драматичному театру, в бомбосховищі якого переховувалося близько тисячі жінок, дітей, людей похилого віку, читачі сприймають не як конкретний розбомблений театр, а як метафору. Загроза полягає в тому, що далекі від України та її проблем читачі не розуміють ситуації, втомлюються від токсичних новин, які надходять з поля бою.
Антологія «Воєнний стан» – це колективна книга свідчень, вражень, репортажів, що прояснює стан бійців ЗСУ, які знищують зло, митців, які забезпечують культурний фронт, біженців – усіх, кого війна вирвала зі звичного ритму життя. Це правдива книга насамперед про героїчний спротив українського народу окупантам, книга, адресована широким колам читачів і розрахована на те, щоб вони зрозуміли, що Збройні сили України рятують світ від рашистської навали.
Віра ПРОСАЛОВА,
доктор філологічних наук, професор Донецького національного університету
ім. Василя Стуса
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/
УЛГ у Фейсбуці: https://www.facebook.com/litgazeta.com.ua
Підпишіться на УЛГ в Телеграмі: https://t.me/+_DOVrDSYR8s4MGMy
“Українську літературну газету” можна придбати в Києві у Будинку письменників за адресою м. Київ, вул. Банкова, 2.