ЖИТТЄДАЙНА ЕНЕРГЕТИКА «ВИФЛЕЄМА» ВОЛОДИМИРА ЛИСА
“Українська літературна газета”, ч. 1 (345), січень 2023
Лис Володимир. Вифлеєм: роман-триптих. – Харків: Фоліо, 2022. – 656 с.
Кожен земний шлях – суворий іспит для кожної людини, в яку б епоху не судилося жити, де екзаменатор – невблаганний час. Цю аксіому вкотре пригадуєш, перебуваючи у художньому світі Володимира Лиса після прочитання його наразі найоб’ємнішого твору – роману-триптиху «Вифлеєм». До речі, здавалося б, це трикнижжя («Дитя», «Вогонь», «Дім») щодо жанрової приналежності мало б вписатися у дефініцію трилогії. Але автор вирішив інакше. І не стільки, очевидно, тому, що другий і третій романи (це фактично дилогія), де йдеться про трагічний екстрим двадцятого сторіччя, відмежовані майже двома тисячоліттями від реалій першого роману з художнім екскурсом у біблійні часи. Свій «Вифлеєм» Володимир Лис називає романом-триптихом, наче віддаючи данину ліричному началу. Адже провідні персонажі цього великого епічного полотна, у якому б часопросторі не перебували, намагаються вирватися з глухих кутів долі. Вони, блукаючи, втрачаючи, падаючи, усе ж, у більшій чи меншій мірі, наближаються до рятівної сутності, переконуючись, що Бог – це передовсім любов. І хоч, як говорить, назавше прощаючись із Цилею Шварц, Настя Якимиха, «вже час витікає, як той пісок, під яким заслінку відчинили» («Вогонь»), доля кожного, у якій би лиховісній безодні не опинявся, «в руках Божих». У цьому переконується на схилі віку, набувшись і настраждавшись, Юхим Богуш («Дім»).
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
Тож цілком зрозуміло, чому наскрізним образом, що єднає, «зцементовує» всю конструкцію роману-триптиха, постає Вифлеєм. У цьому сенсі промовисте зізнання (під моторошне завивання завірюхи) двох закоханих, яким буде дано вижити, при цьому втративши свій спільний шлях. «Циля щось знову тихо проказала. – Що ти кажеш? – спитав Роман. – Бог є, – сказала Циля голосніше. – Є, є, – сказав Роман. – Бог народився у Вифлеємі». І проєкція образу містечка, не народився Спаситель, по-своєму осяває навіть найбезпросвітнішу пітьму, що, здавалося б, пануватиме і майже через два тисячоліття після Різдва на українських теренах. Ця художня дійсність постає у другій в третій книгах роману-триптиха. Та все-таки початковою точкою відліку слугують події початку новітньої ери на землі, що йменується Святою. Про це йдеться у книзі «Дитя» – першій частині триптиха.
Параноїк-нелюд Ірод, вбивця, одержимий страхом втрати царської влади; намісник цезаря в Сирії Публій Сульпіцій Квіріній, який наближає процес цілковитого поглинання Юдеї Римом… Але, хоч їхні життєписам письменник відводить десятки сторінок, не ці двоє – в центрі уваги автора. Книга й називається «Дитя» тому, що в ній повсякчас відчувається вплив народженого Сина Божого на всі долі, на саму світову історію загалом. За версією письменника, попри тотальне вбивство, за наказом Ірода, всіх немовлят до дворічного віку, вдається вижити не тільки Ісусові, але й Його ровесникові Кедару – синові Естер і Сихема. А рятівником дитятка стане Скитій, уродженець Скифії, раб Квірінія, який мав віддати в руки Ірода немовля, яке ще не зуміли вбити кати-підніжки царя Юдеї. Чим керується цей чоловік, якому було обіцяно волю і багатства у випадку здійснення забаганки безумця у царських шатах? Яка сила скеровує його, попри усвідомлення неминучості нестерпних мук і приреченості на смерть? Скитій, не усвідомлюючи Божої волі, все-таки стає її реалізатором. Адже його вже осяяло всесильне чуття непоказаної, справжньої любові – і до дитятка, і до його матері. «Скитій знав, яка покара чекає раба, що збунтувався проти свого хазяїна. Таких спочатку жорстоко бичували, а потім розпинали. І там, на хресті, помирали повільно мученицькою смертю найчастіше під палючим сонцем або під снігом чи дощем – залежно від того, де страчували. «Цього ти собі хочеш?» – спитав себе Скитій. Такого він не хотів… Через хтозна-якого часу володарювання безсоння до нього прийшли дивні слова. Хтось наче прошептав: «Ти зрадиш не Кедара та Естер, ти зрадиш самого себе». У цьому причинно-наслідковому зв’язку – і ключ до розуміння праведного вчинку доволі грішної людини, в якій проснулася совість. А саме в совісті, нерідко проводять образні паралелі релігієзнавці, живе Бог. Власне тільки за такої умови людина спроможна виконати свою земну місію, залишатися собою. Про це Володимир Лис нагадає промовистим фактом: тяжко помираючи, у напівзатьмареній голові Скитія «раптом прочне щось стукати, проситися назовні. Це буде слово, давно забуте, але яке конче треба буде згадати, і Скитій в останню свою мить його згадає. То було його давнє, забуте, його справжнє скитське ім’я – Ітомав».
Жертовний вчинок Скитія допоможе навіть його «власнику» Квірінієві спробувати розпочати шлях повернення до своєї незнищенної людської сутності. Він виконає останнє прохання приреченого – звільнить від рабства Віорину. Згодом також потайки поховає Скитія, через два місяці після смерті якого помре Ірод, що прагнув царювати вічно. Дізнавшись про це, повернуться у Вифлеєм Естер і Кедар. А коли «звістка про смерть юдейського царя досягне Єгипту, і Маріам-Марія з чоловіком Йосипом і сином Ісусом теж вирушать додому, до Назарета». Відтак, як зазначає Володимир Лис наприкінці книги «Дитя», «через три з чимось десятиліття Кедар, як і батько, теж стане пастухом, буде в Єрусалимі й зустріне велику людську процесію, в центрі якої йтиме його змучений ровесник Ісус. Кедар приєднається до ходи. Він побачить Голгофу й розіп’ятого Христа».
І хоч події другої книги роману-триптиха розгортаються переважно на Волині (передовсім у селі Лісівці, містечку Любинь), починаючи від 16 вересня 1939 року, вони у своєрідний спосіб пов’язані з тим, що сталося в Юдеї на початку нашої ери. Про це зокрема, прочитавши книжку про судочинство й судові процеси в Римській імперії, говорить Генріху фон Заукелю його сестра Лотта, де йдеться про перебіг судового засідання щодо розлучення Квірінія зі своєю другою дружиною. Вона зазначає: «Публій Квіріній, намісник Сирії, двічі згадується в Біблії. У Євангелії від Луки… Саме за нього наказом Октавіана Августа у Юдеї двічі проводили перепис населення перед приєднанням цього краю до імперії, перший раз, коли трапилася знаменита Вифлеємська різанина дітей». І тоді Генріх, німецький бойовий офіцер, який ще порівняно донедавна не сумнівався, подумав, наче дискутуючи з самим собою, що «давня історія повторюється у їхній новітній імперії, що проголосила себе тисячолітньою. Євреїв, як і циган, взагалі не вважають за людей, а слов’яни є недолюдьми. Отже, Бетті, яку він урятував, як неповноцінна людина та й не людина взагалі також підлягала знищенню. Жорстоко, як діти, яких знищили у Вифлеємі, бо вони заважали спокійно жити царю Іроду. На цьому фоні переживання римського діяча Квірінія були взагалі смішними. Він, бачте, страждав од того, що колись прирік на смерть благородну людину – свого раба. Тобто він уважав того раба людиною, до того ж благородною. А хто питав, які люди ті, як знищували під час цієї війни, як і сотень, тисяч воєн у минулому? Хто були ті люди, яких на війні вбив, відправив на той світ (якщо той є, звичайно) він, Генріх фон Заукель?» Тим не менше, він, попри початкову імперсько-шовіністичну закомплексованість, зуміє повернутися до своєї справжньої сутності. І за це доведеться заплатити неймовірними стражданнями, втратити всі нагороди, бути позбавленим офіцерського звання, засудженим до смертної кари, яку потім замінять на роль рядового, коли війна переходила і для нацистів у пекельну стадію. Зрештою, обрати свій варіант хресного шляху. У цьому сенсі пригадується констатація поета й священника Яна Твардовського, що «коли на нас лягає хрест, часто кажемо, що Бог відвернувся від нас, пішов собі. Якщо був, то був із нами помилково. Тим часом Бог завжди з нами. Коли з’являється хрест, Бог до нас найближче» (переклад із польської Дзвінки Матіяш). Але відтак, на уявному порозі переходу в світ потойбіччя, озираючись на свій земний шлях, Генріх фон Заукель зрозуміє: саме ці миттєвості, хвилини, години, проведені з Бетті в Любині, рятівні, набагато вагоміші, ніж усі інші прожиті ним літа. Про це, зазначаючи, що «ваша поява у його житті відіграла вирішальну роль», напише Бетті його сестра Лотта (цитуємо уже «Дім»).
Коли Генріху фон Заукелю буде за п’ятдесят, він, йдеться у передостанньому розділі книги «Вогонь», спробує у своєму романі «Шурхіт листя під твоїми ногами» розповісти «про долю вихідця з аристократичної родини, який проходить складний шлях від захоплення ідеями нацизму через сумніви, зневіру, аналіз своїх відчуттів, до пасивного, а потім і активного опору. А допомагає йому в цьому дівчина, у яку він поступово закохується. Її в романі зовуть Бетті… Коли Німеччина під проводом біснуватого фюрера, якому повірили мільйони, сіяла вогонь далеко на сході? І він теж сіяв… А Бетті справжня, не романна, переживала у Любині свій Вифлеєм. У Вифлеємі Ірод шукав хоча б імовірного, в його уяві, претендента на царський трон… Його, Генріхів, син претендував просто на життя, яке й нього забрали. Як і тисячі вифлеємських, і любинських, й інших дітей».
Володимир Лис, володіючи рідкісним письменницьким даром ставати, перевтілюватися у персонажів свого роману-триптиха, жодного з них (окрім хіба Ірода та його імперсько-радянської копії) не поляризує на однозначно безгрішних, мало не ідеальних чи носіїв суцільного негативізму. Жорна війни по-своєму у тій чи іншій мірі перемелюють їхні долі. У кожного – свої падіння й поразки. Автор не намагається їм дарувати гепіендівські шанси, оскільки це не вписувалося б у контекст реалій воєнного лихоліття. Зрештою, на трагічному акорді завершуються земні шляхи двох закоханих – українки Яринки та поляка Збишека. Йде добровільно з життя Настя Якимиха, рятуючи Цилю Шварц. Юхим Богуш (Тракторець), намагаючись хоч під завісу свого життя спокутувати провину перед коханою, застає її вже мертвою. Життя (і в художньому вияві) не знає умовного способу, воно, у лабетах перманентних випробувань, невмолиме. Але ця сувора правда, тим не менше, – не вбивча, а радше рятівна для прийдешніх поколінь, коли судиться на цій землі колись не тільки топтати ряст, але й запричащатися її небом.
«Вифлеєм» Володимира Лиса – багатопроблемний і багатоплановий роман. Зокрема – й у парадигмі національних (передовсім українсько-польських, українсько-єврейських) відносин, «оголювання» больових точок, які мають шанс знову закривавити. А також у контексті візії історії, яка час від часу повертається на терени своїх зачарованих кіл. Про це довірливо-запитально мовив Іван Колибаба (Рахманий): «…а що змінилося з того часу, як Бог народився у Вифлеємі?» («Дім»). Та чи не найвизначальнішою для усвідомлення закономірності дивовижного переплетіння доль стає рух його персонажів до Бога. При цьому, зауважимо, письменник виходить за рамки конкретної релігійно-конфесійної заангажованості. Ті, хто опиняється у світі порожнечі, часто самі себе позбавляють можливості мати духовний орієнтир і прихисток. Як деградований дільничний міліціонер Дмитро Яценко, який, давно втративши совість, не маючи жодних моральних орієнтирів і пересторог, просторікуватиме: «Бога нема… Хотя, може, вже і є, тепер вроді пішла інша установка». Чи Роман Басок, коли ставав на шлях зречення від себе, своїх рідних, коханої, ідеалів українськості: «Мій бог – велика порожнеча». Марія, мати Бетті, у пориві відчаю, втративши внука й чоловіка, роздумує: «Де ти, Боже? Бог мовчить… Гірко мені на душі, на серце ніби хтось гирю важезну підвісив, та ще живу, дихаю… А чи Бог ще ж дихає? Може, Він за гріхи наші світ цей покинув і до іншого подався… До інших людей… Бо ж яка то з людини подоба Божа, коли таке твориться». Інакше, заглиблене в правікову язичницьку традицію, розуміння, сприймання Господа в такої цілісної, гармонійної і водночас самотньої особистості, як Настя Якимиха. «Вона казала, що Бог в усьому, навіть у кожному дереві, квітці й стеблі, – згадувала Циля Шварц. – Я, чесно кажучи, не розуміла та й не розумію цього. Тато казав про-інакшому. Але я ось подумала: може, Бог справді десь тут жив, на цьому хуторі, доки ми тут рятувалися».
Зрештою, у кожного з персонажів роману-триптиха – свій шлях. І попри трагічні перипетії доль (адже, за версією «Безсмертя» чеського та французького прозаїка Мілана Кундери, «жити – нести світом своє болюче «я»), більшість із них усе-таки мають оптимістичну складову, оскільки, долаючи свої життєві стежини й лабіринти, шукають духовного опертя, звертаючи погляди й надії на Творця. У цьому сенсі – промовистий приклад Бетті. «Я не юдейка і не християнка, – думала вона. – Але я й не атеїстка. Мені так хочеться, щоб Бог був. Християни вірять, що Бог народився у Вифлеємі й звідтоді, з того часу, якщо не світ, то люди в ньому дуже змінилися. Юдеї вважають Ісуса звичайною людиною, хоч і не заперечують, на відміну від атеїстів, що він існував… Бог не може бути слабким, кажуть вони, Бога не можна розіп’яти, інакше який же він Бог… Але саме такий Бог, який був людиною, був і є близьким для мільйонів людей». Так чи інакше, автор не розставляє єдино правильних, остаточних світоглядних акцентів. Це – виняткова прерогатива тих, хто діє, живе, користуючись і неписаним правилом щодо права на помилку. Саме тому вони й цікаві читачеві, який нерідко не заперечує максиму Василя Симоненка (вірш «Помилка»):
Помилялись не тільки люди,
Помилялись навіть святі.
Згадайте: Ісус від Іуди
Мав останній цілунок в житті.
«Вифлеєм» Володимира Лиса дасть предостатньо духовної та інтелектуальної поживи найвибагливішому читачеві. Тим паче, що це надзвичайно чуттєвий, писаний серцем твір. Якщо б уявно зазирнути до творчої робітні одного з найзнаковіших сучасних українських майстрів художнього слова, то дослідник несподівано для себе помітив би, що первісний варіант з’являться на папері з-під руки письменника. Він, натхненно трудячись, наче священнодіє, творячи свій світ, на крапельку уподібнюючись до Того, Кого найменовуємо Творцем. Причому Володимир Лис – уже на тому етапі своєї творчої еволюції, коли далеко не завше варто и озиратися на оцінки тих, хто, маючи свої мотиваційні принципи, озвучує критичні інвективи. Він не має потреби намагатися догодити чиїмсь смакам, комплексам. Письменник, чий талант, дозволю перефразувати рядок із Лесі Українки, «не позичений, а власний», не може чинити інакше, адже він творить художнє буття свого часу (навіть осягаючи два тисячоліття), свого народу. При цьому, зважаючи на специфічну стилістику, діалектні вкраплення, читач безпомилково визначиться з тим, крізь призму колориту якого краю вершиться цей український ходожній літопис. Володимир Лис (передовсім у другій і третій книгах) навіть використовує авторський варіант правопису, зокрема звертаючи до діалектної практики вживання займенника третьої особи. Інше питання, чи такий стилістичний прийом посилює реалізацію авторської концепції (з цього приводу спробують, напевне, розставити крапки над «і» літературознавці-фахівці).
Вище ми вже акцентували увагу на потужному ліричному звучанні розлогого епічного тексту. І це цілком зрозуміло, адже «Вифлеєм» – це і роман-триптих про кохання. І в біблійну епоху (Естер-Сихем), і в двадцятому сторіччі (Марія – Давид, Бетті – Генріх, Циля – Роман, Яринка – Збишек, Бетті – Левко, Юхим – Люба). Ці стосунки зазвичай трагідраматичні, не вписуються в суто схематичні пари чи трикутники. Це радше чуття, які не підлягали поясненню. «Що це було – обопільний спалах пристрасті, пригода? – подумки запитавув себе Генріх, згадуючи про Бетті. – Питання, що виникали й зникали, не мали відповіді. Бо відповідь мала інше слово, яке було неправдою і правдою водночас. Так не могло бути, але було». Кожне кохання не схоже на інше, далеко не завше воно вписується в моралізаторські канони, національні та релігійні перестороги. Але в більшості випадків – це не фізіологічне задовлення, а радще інтуїтивне осяяння, рятівний промінець, що надає сенсу конкретному земному буттю. Люди, поєднанні любов’ю, навернуті до своєї справжності, наближені до божественних первнів, до чуття єдності зі світом, з природою. Про це думається-відчувається Гані, Юстининій невістці, коли опиняється в місцині, що досі наче струменіє чуттями вже давно загиблих дівчини-українки та її коханого-поляка. Вона зупинилася «коло двох ялин, що росли обіч дороги. Знала, що тут було улюблене місце побачень Яринки і Збишека. Ялини вже постаріли. Деякі гілки геть усохли. Але дерева ще росли… Ялини стояли, і Гані здалося, що вони нахилилилися одна до одної більше, ближче, ніж тоді, коли останній раз до сьогодні їх бачила. «То ялинка і ялин», – сміючись казала колись Яринка».
Безумовно, кожен по-своєму сприйме новий роман Володимир Лиса, знайде для себе персональні сенси. Та світла енергетика цього твору не залишить нікого байдужим. Чи то це літературознавці, чи історики, політологи, психологи, релігієзнавці, філософи, етнографи, чи просто читачі. Поза сумнівом, цей триптих – свідчення творчого поступу талановитого майстра українського художнього слова. Хочеться сподіватися, що «Вифлеєм» вийде й за межі україномовного середовища та буде перекладений, передовсім – польською. І навіть не стільки тому, що московські «диригенти» 2023-го, у парадигмі «круглої» дати Волинської трагедії, спробують знову розсварити два, як засвідчують нинішні події, братські народи. А передовсім тому, що роман-триптих – явище, яке вписується у загальноєвропейський контекст.
Передплатіть «Українську літературну газету» в паперовому форматі! Передплатний індекс: 49118.
Передплатіть «Українську літературну газету» в електронному форматі: https://litgazeta.com.ua/peredplata-ukrainskoi-literaturnoi-hazety-u-formati-pdf/