Віктор Палинський. „Вересові меди” Надії Гуменюк

  1. Спонтанне при початку

…Одразу, з самого початку читання цієї книжки, впадає в око добірно-природна авторська та виразно індивідуалізована мова героїв. І це настільки очевидно вирізняє роман Надії Гуменюк „Вересові меди”, „Клуб сімейного дозвілля”, Харків, 2019р., 315 с., що, власне, хочеться сказати про це вже, не зволікаючи аж до якихось певних розділів цього есею. А ще, письменниця володіє здатністю дуже щільно вибудовувати свою романність, коштовним роблячи кожне слово і, водночас, інтуїтивно позбуваючись зайвини та сумнівних викрутасів у своєму літературному промовлянні. Без затягувань і процитую з припочаткового; знову ж таки, сам твір до цього спонукає, втягуючи у сферу свого енергетичного впливу. „Після трьох діб паркої червневої мокви на небі нарешті чисто сяйнуло… Пругка молочна цівка світла потекла з неї в чорний казан ночі, поступово витискаючи з нього темінь і вчиняючи перший білий заміс, із якого за годину-другу мав зійти погідний літній день”. Таке відчуття, що читачеві одкрилося не лише нове видиво, але й якийсь небесний вектор, досі в житті не помічений ним. „…Тонка вібрація звуків раз по раз сколихувала густу сутінь і передавала крізь неї сигнали тривоги вище, вище, вище, аж туди, де вже бліднув круглий овид місяця й ледь-ледь рум’янився обрій”. „Вересові меди”, вони вливаються у душу, аби дбати про твою насолоду. Читальнику і художнику (в найширшому поняттєвому діапазоні). Бо кожний з нас засадничо є і першим, і другим. Тому рефлексійно, стверджую, реагуємо на подібні тексти. Надія Гуменюк, направду, знається на медах з вересу.

 

  1. Думаєш?.. (самозапитання)

„Аж… Ні, не те що вона зовсім не любила такі місячні ночі. Тільки тривожно їй якось такої пори, сама не знає чого, але тривожно – млість у грудях розливається, дивна туга вселенська серце тисне, жаль хапає за чимось, так і не розгаданим, не осягнутим, не спійманим, не випитим до дна, а то й навіть не пригубленим. І ще цей нез’ясовний, якийсь аж містичний острах, який завжди навіває повня. …Здалося, що аж із Димчиного хутора вересовий кущ світиться”. Цитую, звісно, не випадково. Письменниця, за всієї чіткості та послідовності сюжетної лінії, все ж, насамперед намагається витворити певне ментальне середовище для своїх персонажів; поєднує їх зв’язками видимими-невидимими; вишукує можливості проявитись, саме, у своїй неповторності; характери особливі, колоритні, що називається виплекані авторкою. Звичайні люди, як ось Домка Калапуша, Димка (таке прозвисько у селі Туричах їй дали), – а її харизми вистачило б і для столичної театральної прими. Власне, лише вона й знала рецепт вересового меду. Та чи загадка тут лише у тому медові?.. Напевне, вона просто знала?.. І цього вистачило на цілі покоління!.. Бо відунка… Але я у цьому есеї і за сюжетом не попрошкую. З причин очевидних; а ще тому, що книжка Гуменюк зовсім недавно побачила світ. Отож переповісти події, описані в ній, – зробити ведмежу послугу авторці! Нехай читач сам і розмотує всі цікавинки; несподіванки вишукує…

…Видається мені, що авторка неквапом придивляється до своїх героїв так, наче хоче знайти серед них і саму себе. Але іншу. Більш досконалу,  проникливішу… З явно містичним баченням: невидимого. Можливо, саме тому і побутово-етнографічне в книзі ні-ні й сяйне спалахом справжньої непроминальної космічності людства. „Дивні створіння – люди? …їхні земні життя”. …Тут зауважу лише, що художні відкриття – найкоштовніші. Впевнений.

 

Реклама

Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал

  1. Що скажеш!?. Тут?.. (Собі)

Чималенько у романі важить і дискурс пам’яті. Навряд чи письменниця десь окремішньо цільо́во почерпнула, з наукової, іншої літератури, скажімо елементи сільського весілля або святочних дійств та багатьох сільських перепетій, присмачуючи їх лоскітливими автентичними емоціями, вибуховим гумором, чимось патріархально- ностальгійним. Одчайдушні герої не просто, наче актори, творять барвисті картинки, а живуть самісним жвавим життям (ця алітерація зумисне усвідомлюється мною), наповнюючи неперепинною енергією, щось таке дороге і бентежливе, але уже майже забуте, можливо, – із самих закутків пам’яти роду. Як ось, на обійсті Ясницьких, де „хата ходором ходить”. Пишеться Гуменюк (легкість і чутливість пера) – добре сприймається читальником. …І саме таких „мізансцен” – доволі. Надаються й для перечитування…

 

  1. Догодити собі…

…Є у романному тексті Н. Гуменюк і такі „віконця”: „А дивна жінка в солом’яному капелюшку ще кілька ночей снилася їй, а потім стала забуватися, ніби за серпанком сховалася”. Якщо сприймати ці „мініатюри” безвідносно, то вони таки переходять в якісь сюрреалістичні видіння; зі своїм колоритом неповторності та зміненосвідомісним способом існування. Видають в особистості авторки схильність до постійного експерименту, розширення стилістичних можливостей себе іншої. Це – пошук, безумовно цікавий для читальника, є невипадковим й з’ясовно висновується, з розділу в розділ, а їх три: „Солодкий мед мрійності”, „Терпкий мед ніжності”, „Солоний мед самотності”. Тож, нечасто схиляючись до однозначних дефініцій, а тим паче у цьому випадку, не визначав би текст, скажімо, якимось конкретним способом художнього світосприйняття. Радше, – це багатоголосся, привабливе, саме, своєю  поліфонічністю, вибагливою образністю, що подекуди межує з поетичною. Спробами усе осягнути та відчути. Чому й окремі місця за формою вираження близькі, мабуть, до есеїстики; зрештою, так воно і є; художньої. Тому й читання вимагають особливого: я його називаю станом самотньої насолоди. Ось так читається. І я знаю, що це – авторськодароване… Навзаєм.

 

  1. Слово про слово

…З найголовнішого. Міркую собі, що роман „Вересові меди” Надії Гуменюк є справжньою знахідкою для академічних лексикографів. Письменниця вільно, розкуто, стильо́во працює зі словом, залучаючи діалектні, усно-говіркові, сленгові лексеми; слова та синтаксичні конструкції з архаїчних та історичних, по суті, невичерпних мовних фондів. Робить це легко, здавалося б, завиграшки. Хоча, відчуваю за цим добрячу одверто письменницьку працю. Часто їй доводиться пояснювати рідковживану лексику, виносячи її, як це прийнято. Завдяки чому книжники-гурмани навіть у Харкові та у того керунку краях, а саме там, мабуть, розійдеться чи не дві третини накладу, майже спонтанно сприймуть і приймуть такі слововиповнені поняття, як „куфер”, „жипо́лити”, „бакун”, „лідавий”, „маринарка”, „ровер”, „годзікало”, „оцибенський”, „мисник”, „солтис”, „сабаніти”, „ґандж”, „друбняк”, „боцюн”, „поплава”, „бинда”, „дзиґа, „сидухи”, „цимус”?.. Цей ряд насправді може бути дуже довгим. Хоча у північно-західних регіонах, частина цього „словника” і сьогодні – в мовленнєвому активі.

…Кортить щось таке із місцевого говору персонажів привести. Не конче аж так вибіркове; звичне для роману:

„Дубенюки, мами твеї, значиться родина, на хуторі, он там під лісом, жили. Теперка на нему твоя тітка Хотинка – з Андрієм і з двома меншими їхніми кремпаями. Хутора того война не зачепила, то все так і зосталося на місці.  …після войни люди взялися далі хати ставити, от вулиця й вишнурувалась в поле, така рівненька, як бинда”.

І в цьому – терпкий мед. А, можливо, – й передусім. Слово ж…

 

  1. Дещо з життєпису

У січні 1950 року Надія Гуменюк народилася. В селі Онацьківці на Хмельниччині.

…Згодом, закінчила середню школу; педучилище у Хмельницькому. І ще за якийсь час, – подолала журналістику в Львівському державному університеті імені Івана Франка.

Довгий період була на журналістській роботі, зокрема, і у Волинській обласній газеті „Віче”.

Мешкає у Луцьку.

Зараз – на творчій роботі, як прозаїк, поетка та публіцистка. (написала та видала близько чотирьох десятків книжок).

Надія Гуменюк (Лис) є лавреаткою престижних літературних премій та конкурсів. Свідомо тут не розписую цю довгу низку визнань, розраховуючи на те, що ретельний читач обов’язково загляне у численні „мережеві” джерела та без особливих зусиль втамує  свою допитливість. Згадаю лише, що є володаркою Гран-прі Міжнародного літературного конкурсу „Коронація слова”, власне за роман „Вересові меди”. Ще одне потвердження невипадковості цього видання в моїй домашній книгозбірні. Так є.

 

  1. В естетиці самотності

…Пейзаж у Гуменюк, якраз, – той нечастий випадок, коли „картинка”, а чи „картина” не відтінює або обрамлює дію, навіть психологічно поглиблює її, а є повносправним персонажем роману, який доповнює та розвиває справжнє дійство; насичує його колоритом і, що очевидно, мотивує інших героїв до глибинних, майже не зба́гнених почувань і переживань, по-особливому промовляє. Залучаючи візуальний образ і ще щось,.. – нависаючо-нефіксоване. Певне, саме тому, так забаглося мені процитувати негомінкий сампочаток розділу „Солоний мед самотності”(нагадаю, це третій розділ роману). „Заметіль така, що світу білого не видно. Здається, будинок, підхоплений стихією, відірвався від підмурівка і, мов загублений у часі космічний корабель, кружляє десь поміж небом та землею. Бо за вікном ні будівель, ні дороги, ні людей, лише срібні зблиски снігу та протяжне завивання вітру. Навіть чотири галки, які зазвичай гріються біля особняків, що довгою вервечкою тягнуться перед дев’ятиповерхівкою, не прилетіли на свою щоденну варту – вочевидь, сидять десь усім скопом біля своїх гніздовищ і навіть дзьобаків не показують.

Куди ж це Віка запропастилася такої погоди?” Власне, героїня спілкується з кимось таким, що на цей раз, є певним метафоричним відбитком самотності душі у довкіллі. Таки одухотвореним. Виходить це зворушливо. Вибагливо. Ось так.

…Це – більше ніж художня деталь. Це – наполегливе романне „ткацтво”. Талановите.

 

  1. І про таке

Якби мені довелося порівнювати тексти Н. Гуменюк із мистецтвом, що його називають образотворчим, то неодмінно вибрав би графіку. Але поліхромну, з дуже щільним штрихом, розлогими химерними контрастними плямами-символами; без будь-яких найменших лакун білого аркуша. Така – її стильова манера. Усе міцно тримається купи. Збито до високої густини. І, так аж надійно, перехоплено десь посередині невидимою енергетикою авторського перевесла. Особливо це проявляється у другому розділі роману „Терпкий мед ніжності”. Тут усе настільки жорстко пов’язане, що здається, висмикни найменшу деталь (не конче художню, а пересічну розповідну) і вся текстура вмить розсиплеться.

…Лінії долі і головної героїні Богдани (Дани), і Люби, і Ніни, і Вікторії, і Софії, і Яна Загурського, і навіть комісара поліції Йозефа Ліндовського, та, що там говорити, – багатьох інших, другорядних і третьорядних персонажів змотані композиційно у такий клубок, що й виснувати годі. Втім, мабуть, і не слід цього робити. Бо витвір потребує саме такого концепту творення світу: без прогалин, забудькуватості, лексичної трясовини… І це очевидно допомагає низці з’ясовувань, доповнень, передрікань, очікувань і знахідок. Недаремно ж, стара мудра Димка біблійне приводить: „Усе тайне мусить стати явним”. Видається мені, саме оте „тайне” розшукує – виписує й сама авторка роману. Такий керунок – це назавше. Бо матеріалу – нескінченно в письменниці.

…Втім, – „що більше знаєш, то більше печалі” – також біблійне. (Можливо, звідси і лінія сюжету: сестри-близнючки, мовби якесь дзеркало. Чи навіть задзеркалля). Прийміть, як даність, це не жахко… Інтригуючо-захоплююче.

 

  1. P.S.

Якщо я вам скажу, що верес – вічнозелений низенький кущик із дуже дрібним і численним листям і лілово-рожевими квітками. Цвіте у липні-вересні. Росте в соснових, рідше, – в дубово-соснових лісах у вогкуватих місцинах.

Лікувальний засіб. Народний. Настоянки виготовляють знаючі люди; фармацевти використовують.

Загоює рани. Відновлює функції суглобів.

…То чи додасть це щось до роману Надії Гуменюк „Вересові меди”?!. Гадаю, що – ні. Адже у письменниці – свій верес, свої меди і свої виокремлені світи. І ці таємничі вересово-медові окреси – вельми цікаві для нас, бо вигоюють і рани душевні.

Читайте. І це буде найліпшою адаптацією всього того, про що я сказав у цьому есеї.