- Тривання, що відбулося
Авторка сценарних акцентів цього діалогічного дійства, режисерка зйомок та пізніших літературних записів усього, що перейшло в цю книжку, Дарія Ткач, розмірковує: „ Якось все просто й легко вийшло. Ця імпровізація народжувалась перед відеооб’єктивом. Ніхто ні про що не домовлявся. От і все. Це було вперше.
Дивно, ця розмова з різних причин відкладалася тричі, та лише на цей раз на одному подиху, тихо й невимушено, пропливла тими давніми підземеллями. Десь за кроки від річища Полтви, яку вже кілька століть заковано в панцир.
Чи розбурхали ми її?”
…Але, головне, „воно (дійство В.П.) триває”.
Ви досі не підписані на телеграм-канал Літгазети? Натисніть, щоб підписатися! Посилання на канал
- Номінальне та не лише…
Книжка ця – не на щодень. І не для спраглого нахрапистого розуміння, а для тривкого та тривалого сприйняття. …Аби читати. Та, подеколи, підчитувати. Перечитувати. Якщо глибше, то скажу – концептуальна. Але тут аж ніяк немає концепту нав’язливого; запресовуючого в певні естетичні рамці. Є розмова двох і третьої. Про поезію. Про непоезію. І про віруючого себе, як пошуковця, мандрівця, послушного-непослушника. І я ціную саме це найбільше.
„LA TERNA MAGICA” (чарівний ліхтар; чи якось так; ні з ким не погоджував цей переклад, свідомо підтримуючи атмосферу загадковості та предметної-безпредметності). Книга видана кілька років тому (ТОВ „Дискурсус”), зовсім непомітно промайнула у нашому нестерпно вибірковому літпроцесі. І осіла у нечисленних обрано-вибраних книгозбірнях. Чи достатньо цього?.. Не певен.
Тут, і про саме видання. Таке інше. Неподібне. Перша сторінка твердої обкладинки: стилізована під старе бромоване фото. – Юнак, який чи то намагається злетіти з горням у руках з перевернутої діжки, а чи, навпаки, прибочковується на цю грішну землю. Він ще нікого не знає, але знає „щось”. І він це чує…
А ще: жовтуватий папір із запахом злежаних текстів, вставки-кадри, адже це написано у свій час Дарією Ткач, як основу сценарію та знято фільм, що демонструвався на львівському телебаченні, нестандартні з виношеною естетичною цікавинкою шрифти, розташування текстів, як у стародруках – з облямівкою великих щедрих берегів… Це привабливо-мило, фіксуюче, принадно для читальника-ерудита та доскіпливого бібліофіла…
…І це все отак прошмигнуло повз вас?.. Та ні! Вартісне завше повертається, аби залишитися назавше.
…І що цікаво: ніде не прописано авторства. Отак собі, понад сім десятків сторінок тексту і візуального скадрованого ряду, що наче створилися самочинно: Олег Лишега, Богдан Смоляк, Дарія Ткач.
Згодом О. Лишега помандрував собі у засвіти. І мандрівка ця, як відомо, овіяна безконеччям. Але у „книзі” – його бесіда. І вона, по його відході, стала ще більш знаковою. Вчитаймося.
- Промовляння
…Якісь закутки приволоженого підземелля, незграбні тіні; поодинокі предмети – з різних категорій причетності, – як ось маска, що подібна до маски смерті, свічки, листя секвої; що наче зависає у самому повітрі. Монастирські підвалини, крипта. …І двоє поетів, які розмовляють. І третя, також поезосприйнятна; простромлює своїм режисерським баченням усе наскрізь у цьому сховку, можливо, правдивої правди. – Запалює, блукаючи, свічки. Перетворюючись. І творячи. Вона – у кадрі. І разом з тим, – поза ним. Вона метафора і, вочевидь, метаморфоза. – З ними, отими двома, і – без них, самісна. І з ними вона в бесіді присутня, хоч і переважно мовчить, неспокійно б’ється серце. І продовжується розмова. Особлива. Що не передбачає ні початку, ні закінчення. Як і все інше, що віднаходить себе саме.
„Поети Олег Лишега і Богдан Смоляк поринули у розмову-ріку. Як годиться у Львові, це відбулося в підземеллі, адже всі львівські води – під землею. Режисер Дарія Ткач талановито спрямувала її хід, врешті, вправно прокоментувала декор і передала на папір найважливіше з промовленого”. Промовляння.
- Розпочати і бути
…Так виходить, що Лишега майже розпочинає „свій” діалог (хоча, мені видається, що все це більше скидається на два спарені монологи) саме цими рядками своєї поезії.
…зануритися в глибини,
втеча на саме дно –
та короп і служить для того,
щоб колись бути пійманим,
раніше чи пізніше…
але ж ти людина –
тебе не впіймає ніхто…
І додає вже згодом: „Але так виходить якось, що коропи стають більшими людьми, а людина стає більшим коропом”.
А Смоляк своє: „…Але мені здається, оцей перший лід страшніший. Він вгинається. Ніби є і ніби його немає. І для людини, і для того ж коропа”.
Вони самісно діалогізують. Занурюються все глибше. Проте, – це, все ж, діалог із самим собою. І так заповідається й надалі. І, можливо, саме в цьому естетика кайфу для невипадкового читача. Нехай воно так і буде. Вочевидь і є.
…А далі – про Грицька Чубая. Поета, що просвітлив як надчутливим „рентгеном” усю совдепівську епоху своїми особливими і свавільними віршами. Збирав докупи те, що таки визріє у душах тих, хто прийде перемагати Монстра Червонопикого. І таки доможеться свого.Вдалося.
Лишега: „Колись Чубай дуже гарно сказав про шпаків, які летять на електричне світло. (Наїзд камери на Олега; він бавиться бородою). …Це він якраз про поетів. …Не на ягоди! Ну, це дуже тонко. – А на електричне світло. Лише на якісь неони. (Загальний план!!! Кадр знизу; вони наче летять, засвічені тими вогнями).
Смоляк: „Зрештою, і світло, і блискавиця, і згодом невідомо, що то буде, але це буде те, на що шпаки змушені будуть летіти завше”.
„Не боявся оголених ходів, бо знав, що таке образ”. – Це Лишега про стражденного Чубая. – Дуже точний та вичерпний лаконізм. Мабуть, підсвідомо, – і про себе.
- …І про Федеріко Гарсія Лорку
Смоляк (від’їзд, двоє в кадрі): „Я так передбачаю, Чубай міг захоплюватись темпераментом, його народністю”.
Лишега: „Ну, так… Але в Лорки дуже хитра та народність… Та народність дуже футуристична, часом вивернута… Вона не є прямолінійна; ні в якому разі”.
Не зловживатиму цитуванням. Бо ж тексти тут настільки цілісні, наскільки імпровізаційні. – Навіть про геній Лорки. Тобто книжку легше читати від сторінки до сторінки, ніж селекціонувати окремі шматки. Приводжу лише для того, аби якось виокремити сентенцію: спонтанність розмови у текстах-фільмі, власне навіть без заданої теми, якихось композиційних розбудов та особливих відеоспостережень, дозволяє винести згусток естетичної енергії за текст, за кадр, за сам діалог і сформувати окремішню атмосферу нових значень і сенсів, що мимовільно творять додаткові картини, що про них навпрошки, нібито, й не йдеться. Тут, безумовно, чимало можливостей і для читальника, і для споглядальника, що він ними конче скористається. Співтворячи. (Тим паче, що мовиться в „кадрі” близькою до розмовної).
- І про метафору та дещо
…Ця категорія понять і смислів є основоположною в будь-якій художній творчості. Я не схильний до спрощено-вкорочених дефініцій, одначе саме оцю „точку” певного умовного відліку в цій частині довження діалогічної розмови двох, візуального покадрового ряду фільмарки й моєї участі читацької, проґавити не можу.
Лишега: „Мені страшно, коли всі оті поетизми називають поезією. Та ні в якому разі!” І згодом продовжує: „Боюся, що в метафорі все вичерпалось (кадр через листок на домовині), „магія”, тобто там починається більше гра, літературна гра, аніж глибинна магія слова. І ще далі: „Оці метафори.., вони хитро домовились між собою, ось у чому штука. В чому велика різниця між метафорою і метаморфозою. Метаморфоза – там глибше, там інші світи, і там не може бути оцього панібратського. …Глибинні речі – це ті первні, які ще не втратили зв’язок – слава Богу, бо ця нитка… вона тягнеться. Поет – якраз та людина, яка тримає оцю нитку – від найдавнішого походження якогось звуку – дотепер. Тільки він може це відчути і тільки він вірить у можливу метаморфозу (Дара в цей час розглядає листки через свічку…). Нею (метаморфозою В.П.) володіє дуже небагато людей. Але ж є…”
Отож бо і воно. Цілком очевидно, видається мені, провадиться мова про оту метаморфозу, яка (!) через слово здатна реально перетворювати все: довкола тебе, безмірну множинність світів і все, що в тобі самому, та утверджувати, як реальну дійсність. Тобто, близити поета до його творінь і виповнювати все духовністю, як повітрям. Так, – це шлях! Можливо, – навіть безконечний. Але ж який!
„Ми діти, діти. Ми як підлітки: отак грубим голосом, таким силуваним, таким награним; балакають і намагаються…”
Саме в такий спосіб, метаморфоза, по суті, перестає бути засобом, а переходить в дуже відчутну, якщо зичите собі, матеріальну, самочинну мету безперервної творчості. Самісної. Незнищéнної. Ось так.
- Наприкінцеве
Олег Лишега, Богдан Смоляк і Дарія Ткач витворили свої тексти та відеопротяжність. Розкрилили свої і, напевне, читальника можливості художнього освоєння; просування уявою і мислю безконеччям художнього простору. Усе це – достойне залишатися не лише в книжці, а й поза нею: в українському літпроцесі. – Винятковістю змісту та оригінальністю фіксації.
P.S.
Певен, що ця, аж не надто обсяжна книжка, могла б стати, за умови перевидання переконливим накладом, і культовою; не лише для письменників, літературознавців, бібліофілів, але й – для значно ширшого кола читальників, заглиблених в українську національну культуру. Сподіваюсь, що так воно і буде…
м. Львів